Понад 40 років новороздільські сміливці нікому не розповідали про свій подвиг – таку вони дали один одному клятву перед тим, як втілювати свій задум, пообіцявши зберігати таємницю аж поки Україна не здобуде незалежність і будуть створені для розголосу відповідні обставини. І вони дочекалися такої світлої у історії Держави нагоди. Спочатку про це розказали вузькому близьких і рідних, яким довіряли як собі, а згодом і представникам медіа, яким також довіряли.
Отже, це – Богдан СПАС, Михайло ТУРЧИН та Василь НАГРЕБНИЙ (на фото). Щоправда, їх було четверо, проте їхній товариш попрохав побратимів його імені з певних причин не називати.
Докладно про подвиг школярів Новороздільської СШ№3 описав у своєму дослідженні, присвяченому цій патріотичній події, відомий краєзнавець та дослідник національно – визвольних змагань Зіновій Горін у публікації, надрукованій у «Віснику Розділля» (№20 за 28 травня 2021 року).
Подаємо витяг з публікації Зиновія Горіна, у якому один з героїв, Богдан Спас, ділиться спогадами про те, як він з друзями планував і втілив вкрай небезпечний задум:
“Зближалася дата помпезного радянського свята 1 травня 1971 року, саме в цей день ми вирішили здійснити патріотичний чин, щоб висловити радянській владі думку українців про Україну, за яку пролили кров мільйони наших співвітчизників. У такий спосіб ми хотіли заявити про прагнення українців жити в Незалежній Українській державі, уважаючи, що наш вчинок стане поштовхом до втілення цих прагнень та запалить в серцях інших іскру надії до їхнього здійснення.
Це була цілком виважена, обдумана патріотична акція, а не юнацькі бешкетні розваги, до якої ми готувалися заздалегідь, обдумуючи кожен наш крок, щоб запобігти небезпеці, яка очікувала нас та наших батьків.
Для здійснення нашого задуму необхідно було пошити національний прапор. В той час полотна ні синього, ні жовтого в продажу не було, тому ми купили в магазині “Культтовари” дві спортивні футболки даних кольорів найбільших розмірів. Купували по одній в різний час.
Тепер постало питання: ким і де прапор пошити, передбачаючи, що житловий квартал в районі водонапірної башти, яку ми обрали за об’єкт встановлення прапора, стане під особливою підозрою силових органів під час розслідування, які у пошуках швейної машинки будуть проводити обшуки у кожній сім’ї. Та втіленню нашого задуму сприяла сама фортуна, яка супроводжувала нас. Один із товаришів, Василь Нагребний, проживав у центрі міста, у його батьків була швейна машинка, якою Василь умів користуватися, тому саме йому ми доручили пошиття прапора.
Дискусійним стало рішення про послідовне розміщення кольорів прапора. Я цитував друзям вірші та пісні, які завчив від батька.
“А наш прапор жовто-синій, як сонце на небі
Ми за нього все, що маєм, віддамо в потребі…»
Були і пісні, в яких звучали слова:
“А колір стягу – жовта нить по синім полі, мов блакить…»
Усі ми читали твори відомого поета Володимира Сосюри, в яких були рядки:
“Бій відлунав… жовто – сині знамена/
Затріпотіли на станції знов”.
Нам були знайомі і інші твори радянських письменників, як от Петра Панча, Олександра Корнійчука, в яких висвітлюючи період УНР 1918 року, український прапор відображено жовто-блакитним, тому сумнівів у нас не виникало у визначеній послідовності.
Не відкидали ми і припущення, що під час розслідування та пошуків виконавців слідчі органи можуть задіяти пошукові собаки, тому напередодні купили 6 пачок цигарок “Гуцульські”.
Підготовчою роботою ми були задоволені, тільки засмутила нас одна обставина, що виконати свій задум ми не можемо саме на 1 травня, хоча цього усі дуже бажали. Вийшло так, що мої батьки і тітка Катерина, що проживала з нами, з 29 на 30 квітня працювали в нічну зміну, а 1 травня були усі вдома, тому ми змушені були перенести свої плани на 30 квітня.
В ту ніч у мене заночував мій товариш, четвертий учасник, прізвища якого не можу поки що назвати, два інші – Василь Нагребний та Михайло Турчин – вийти в нічний час з батьківської квартири не мали можливостей. Як моя сестра Оля міцно заснула, о 3-й годині ночі ми удвох вирушили з дому. Перед виходом на взуття одягнули шкарпетки, достатньо насипавши під підошви тютюну із “Гуцульських”.
Ніч була спокійна, тиха, тільки доносився виробничий шум із сірчаного комбінату. Водопостачання міста із височенної башти в той час уже не проводилось, вона не працювала, тому її ніхто не охороняв. Ми з товаришами та інша молодь не один раз підіймались на її верхній майданчик, тому були знайомі з її облаштуванням. В нижній мурованій частині круглої форми із цегли були змонтовані гвинтові металеві сходи, які вели вверх до відмітки розміщення водяного резервуару, кругом якого було змонтовано майданчик обслуговування. Корпус бака з майданчиком був обшитий дерев’яним каркасом із дощок. Був також передбачений вихід із майданчика на балкон, з якого здіймалась драбина, по якій підіймались на дерев’яний дах, покритий руберойдом та засмолений. Водяна ємність була в 10 метрів діаметром , конічної форми із встановленим по центрі громовідводом. Від громовідводу (блискавкозахисту) вниз до землі була прокладена металева катанка до контура заземлення. Тримаючись катанки, я повзцем дістався громовідводу, на який, розгорнувши, закріпив у двох місцях український національний прапор 1х2 метра. Ми також застереглись, що в час розслідування будуть шукати за аналогічним проводом, яким закріплено знамено.
Виконавши нашу спільну місію, я благополучно спустився з даху башти на балкон, де очікував мене мій товариш, який в той час спостерігав за прилеглою територією. Ми потисли один одному руки і з душевним піднесенням, зберігаючи обачність, повернулися до батьківського дому. Ніхто з нас вдома не міг заснути, тож до ранку так і не зімкнули очей.
Коли ранком прийшли у СШ №3, де навчалися у дев’ятому класі, то наші однокласники між собою уже обговорювали подію, що на водонапірній вежі міста висить жовто-блакитний прапор. Не викликаючи у присутніх надзвичайної цікавості, ми відповіли, що поспішаючи на уроки, не зауважили. З настанням великої перерви багато учнів школи побігли до місця події, щоб побачити український прапор, приєднались до них і ми з товаришами. Коли прибігли до місця близько, не підходили до башти, там було багато міліції та людей в цивільному, які опитували жителів, що проживали поряд…».
* * *
Всього декілька годин висів на найвищій споруді Нового Роздолу – водонапірній вежі у Малехові – Державний Прапор України, поки його не зняли «кадебісти», очікуючи на прибуття піротехніків, оскільки на вхідних дверях у споруду було прикріплено листок з написом «Заміновано!». Але і цього було достатньо, щоб про подвиг невідомих «партизанів» стало відомо не тільки в нашому місті, а далеко поза межами – в Україні та за кордоном (інформацію про героїчний вчинок у Новому Роздолі поширили радіостанції західних європейських країн та США).
Звісно, працівники КДБ та місцеві «сексоти» збилися з ніг, намагаючись встановити осіб, які зухвало вивісили синьо – жовтий прапор саме напередодні одного з найбільших комуністичних свят в есересер, проте їхні зусилля виявилися марними.
Це був воістину геройський вчинок школярів, адже це були смутні часи, коли кдб срср жорстоко переслідувала патріотично налаштованих українців, коли у тюрми було запроторено тисячі інакомислячих, коли навіть за набагато меншу протестну дію каральний апарат кпрс нещадно карав «винуватців». І вони дуже й дуже ризикували, наражаючи на небезпеку не тільки себе, а й своїх рідних. Бо ж якби їх викрили нишпорки кдб, то, безумовно, покарання і для них, а, можливо, і для їхніх батьків, було б суворим. На щастя, цього не сталося.
Згодом у кожного з них по – різному склалася доля. Зокрема, з цієї відважної групи юних націоналістів вже чимало літ тому відійшов у вічність Василь Нагребний, світла йому пам’ять. Богдан Спас та Михайло Турчин закінчили вузи, одружилися, працювали у Новому Роздолі: пан Богдан, активний рухівець з перших часів створення НРУ, викладачем у політехнічному коледжі, а пан Михайло – на виробництві РДГХП «Сірка», певний час очолював один із цехів.
Вони – мої давні приятелі, але про свій подвиг оповіли аж коли Україна вже була незалежною державою. Що й не дивно, бо ж у «Декалозі українського націоналіста» сказано: «Про справу не говори з тим, з ким можна, а з тим, з ким треба»….
Іван БАСАРАБ
