У боротьбі за незалежність і територіальну цілісність України загинув Герой Володимир Любінський, який боронив кордони держави на Сумському напрямку.
Загинула щира та добра людина, люблячий син (єдина дитина батьків і їх надія на доглянуту старість), турботливий чоловік і батько, надійний побратим, друг і сусід. Щойно влітку Володимиру виповнилося 50, а його єдиному сину – 25. Все, як мовиться, має бути у чоловіка: у новопридбаній квартирі завершив ремонт, сина виростив, сад батьківський, у якому власна пасіка, доглянуті, дружина кохана… Тільки б жити і тішитися життям… Ще сина мріяв одружити, але казав зачекай, поки повернуся з війни… Повернувся би, одружив би, якби…. Не ця клята війна, не цей недолюдський варварський сусід, не оця відповідальність як чоловіка за захист рідної держави…
Володимир — уродженець селища Розділ, де і народився 22 липня 1975 р. Тут навчався у Роздільській школі, а потім якось життя закрутило: працював на різних підприємствах, після служби в армії – на Роздільській цегольні, а потім водієм – на маршрутках у Львові, на спеціалізованому транспорті у львівській фірмі по виготовленню бруківки «Мій двір», згодом – водієм-інкасатором у Райффайзен Банк. До речі, на війні Володимир і позивний мав «Інкасатор». Де б не був, всюди відзначався надзвичайною відповідальністю, виваженістю і дуже добрим спеціалістом – його машини завжди були доглянуті і «на ходу». Свого часу Володимир здобув фах техніка-механіка в економічному коледжі Львівського національного аграрного університету, тож це була і його професія, і його робота і його захоплення водночас.
Проживав у місті Львів. Туди його привело молодече кохання: з Любою, яка співає в хорі Львівської Національної Опери, виховували сина Віталія. «Ох і хороший був наш Володька, – з гіркотою втрати розповідає тато Роман. – Єдиний наш син. І в нього один син, наш внук Віталій. Хороший дуже хлопчина. Квартиру придбали, машину, сина вивчили – закінчив Львівський університет ім. І. Франка, на дипломата вчився, працює зі студентських років, серед кращих студентів завжди був», – з гордістю за сина та внука оповідає дід.
Повістку отримав навесні 2023 року. Розпочинав службу на Київському напрямку, тоді перекидали у Дніпропетровську область, в Харківську.
Володимир воював 2 роки і 7 місяців, пройшов шлях від солдата до старшого сержанта, від рядового до старшого механіка роти у 53-му мотострілецькому батальйоні 116-ї бригади – у його віданні була вся техніка, машини, автобуси. Бо розумний був, справу свою знав і любив, і людяний, і працьовитий.
Володимир заслужено отримав і кілька нагород – медалі «Ветеран війни» і «За службу українському народові», Знаком пошани 53 ОСБ.
Але виходи на «нуль», в окопи – бувало часто: адже нестача людей на фронті примушує ставати штурмовиками службовців усіх спеціальностей, посад, звань.
Тільки ніколи не говорив батькам, завжди жартував: «Та я тут з Юрком хату пильную». На ті дні, коли не було зв’язку, просив дружину телефонувати батькам і розповідати, що писав, що все добре. Батько скрушно зітхає: «Та я грішним ділом подумував, що Володька дійсно і зброї в руках не тримав, бо все про свої машини розповідав. А він … в окопах…бач…. Тільки жартував. Я вже УБД, як і ти, тату… Я колись брав участь в подіях 1968-го року в Чехії..».
В останню відпустку прибув якраз на день народження дружини, разом поїхали відпочити в Буковель. «На кілька днів хоч відпочину, а то все в окопах, замучився», – якось випадково і проговорився. А ще доводив до ладу подарованого друзями джипа, якого і забрав до побратимів на передову у свій 53-й окремий розвідувальний батальйон. Побратими, до речі, пригнали машину на поховання Воїна, але дружина сказала забрати: їм потрібніше.
І батькам дуже допомагав Володимир, завжди приїжджав – тут, у Роздолі мав і свою пасіку, бо дууже любив займатися бджільництвом. Тепер вже батько займається синовою «господаркою».
Похований Воїн на Полі почесних поховань у Львові.
У Володимира залишилися батьки Олександра і Роман, дружина Люба, син Віталій, родина, друзі.
Віра ВЛАСЮК
