«Про цю страшну звістку вже декілька днів знає вся громада. Але лише тепер офіційні документи надійшли.
ІЛЬЧИШИН ІГОР ГЕННАДІЙОВИЧ, 1984р.н., , новорозділець, активний учасник АРАТТИ, військовий розвідник загинув 1 жовтня 2025 року в районі населеного пункту Приморське Запорізької області під час виконання бойового завдання, проявивши мужність і героїзм у захисті Батьківщини.
Від імені всієї громади висловлюю співчуття рідним та близьким воїна.
Світла пам’ять Герою!»
(Із офіційного повідомлення міського голови Нового Роздолу Ярини ЯЦЕНКО 7 жовтня 2025 року).
У вінок пам’яті про воїна – новороздільця – спогади рідних та близьких Героя.
Подружжя Марія і Геннадій ІЛЬЧИШИНИ, батьки Героя: «Ми з чоловіком однаково любили своїх синів, виховували їх, навчали бути працьовитими, ввічливими, добрими. Утім, Ігор, який на три роки молодший за старшого сина, можливо, частіше був біля мене, бо любив спостерігати, як я готую на кухні страви, від малку цікавився, як варити, як пекти, які записувати рецепти. Я дуже тішилася і старанно вчила сина готувати. Ігор був здібним учнем, а ми хвалили його смачні страви і солодощі – і це були не лестощі, а правда.
Навіть про себе мріяла, щоб син обрав професію кухаря, бо бачила, як йому це подобається.
Але син, як і старший Андрій, надав перевагу «чоловічим» справам. Разом з чоловіком взимку ходили на пагорби на лижі, восени на гриби. До речі, Ігор дуже любив осінню пору та і народився 8 вересня 1984 року. Цьогоріч, у серпні на початку вересня, коли Ігор був в Новому Роздолі з побратимами у відпустці, якось він з хлопцями поїхали в гори збирати гриби. Тоді син приніс додому багато білих грибів. Тішився, як дитина. І ми раділи, і його дружина Юлія з сином Давидом.
А щеобоє з молодших класів пішли займатися футболом у міську ДЮСШ, Андрія тренував світлої пам’яті Ігор Попідоха, а Ігора – Володимир Поливко. Молодший син досяг значної майстерності, виступав за команди Нового Роздолу, Берездівець, селища Роздолу.
Після закінчення п’ятої школи Ігор поступив вчитися у Новороздільський політехнікум на спеціальність «технічне обслуговування та ремонт автомобілів». Згодом працював у Новому Роздолі, а також у «Епіцентрі» у Львові. Певний час їздив на заробітки.
Коли почалося російське вторгнення, Ігор, не роздумуючи, з перших днів широкомасштабної навали обрав ще одну «чоловічу» справу – захищати Державу від окупантів. Утім, нам з чоловіком про це признався не відразу, а коли відлучався кудись на довше, то казав, що має справи, пов’язані з якоюсь роботою в Старому Роздолі чи іншому місці. А насправді, як виявилося, у дні відсутності Ігор проходив навчання у вишкільному таборі спецпідрозділу ГУР«Аратта» імені Андрія Гергерта. Про це він сказав аж тоді, коли наприкінці березня від’їжджав з побратимами на фронт. Та ми і не перечили його рішенню йти добровольцем на війну, бо знали його рішучий характер. Хоча дуже журилися, бо фактично він пішов у «Аратту» так і не залікувавши важко травмовану ногу, а перед тим ключицю, через що ще напередодні вторгнення пересувався з допомогою милиць. До речі, Ігор також мав довідку з Жидачівського військкомату про непридатність до військової служби. Можливо, з цієї причини син пішов добровільно зголошуватися на війну з руснею не у ТЦК, а у «Аратту», де переконав хлопців, що травма залікована. Отакий був наш син – добрий, вихований, м’який, зичливий і водночас рішучий.
З розповідей його побратимів ми з чоловіком знаємо, що і як воїн Ігор був сміливим, відважним та здібним до військової справи. Через ці риси був призначений командиром спеціальної групи. Хоча ми про це і не знали, бо, зазвичай, у розмовах у месенджері він казав нам загальні слова: мовляв, все добре, близько нічого «не прилітає» та переводив бесіду на запитання про те, як ми даємо собі раду, як тато себе почуває після операції на серці.
А от тепер, коли сталося непоправне, його бойові товариші трохи нам розкрили «завісу» про звитяжну військову вправність Ігора, але навіть тільки частину. Відповіли майже його словами: «Після війни, коли знищимо ворогів і переможемо, тоді й продовжимо розмову…»
Хай вам Бог помагає, хлопці, і опікується вами. А як повернетесь, тоді й докажете і про Ігора, і про себе…
Андрій ІЛЬЧИШИН, рідний брат Героя:
-Навіть не знаю, з чого почати, бо перед очима, немов кадри у калейдоскопі, з’являються спогади про нього, про нас, братів, наших батьків. І у всіх брат на першому плані. Світлий, добрий, із усміхом у кутиках губ, і смутком у кутиках очей. Пригадується також його наполегливість. Коли ми займалися у секції футболу Новороздільської ДЮСШ, мені хотілося бути то нападником, то воротарем, тренер Ігор Попідоха слухав мене і дозволяв змінювати ігрові амплуа. А от Ігор, який займався у тренера Володимира Поливка, був більш цілеспрямованим.
Власне, це зумовило його ріст як гравця: Ігор був класним лівим захисником, надійно захищав тил від суперників. Загалом досяг добрих успіхів, успішно виступав і за місцеві команди, і за команду «Епіцентр» у комерційній лізі. Я щиро радів за нього.
До речі, наші дружини – рідні сестри. Ігор познайомився з Юлею, завітавши до нас в гості. Тоді про себе відзначив, що вони пасують одне одному, та і у спілкуванні відчувалося, що їм є про що поговорити, знаходили цікаві для обох теми. Виявилося, що доля звела їх не випадково, а їхнє кохання було взаємним і глибоким. Невдовзі вони одружилися, тож відтоді ми з Ігорем не тільки брати по крові, а й родичі по дружинах. Додам, що ми ще й хресні батьки для наших дітей.
Зізнаюся, що віроломне вторгнення рашистів в Україну 24 лютого 2022 року відкрило для мене ще одну рису брата, добру, скажу, рису. Ви знаєте, що вже через день – другий Ігор, хоча ще і не залікував остаточно переломи на нозі, зголосився добровольцем у спеціальний підрозділ «Аратта» імені Андрія Гергерта і проходив вишкіл у навчальному центрі. Десь через місяць мене також мобілізували, а невдовзі я вже був на фронті. Звісно, повідомив і Ігора. І знаєте, в розмові з братом відчув у його інтонаціях якісь нотки невдоволення. Так він реагував, що я першим пішов бити російських варварів на війні, а не він, хоча саме Ігор першим записався добровольцем у спецпідрозділ. Звісно, я мовчав, бо що мав сказати – так вирішили обставини. Але в душі мені було приємно, що брат налаштований так рішуче йти на війну, щоб захищати Відчизну.
І він захищав Неньку – Україну до останнього подиху. Горджуся, що в мене такий брат…
ДАВИД, студент факультету права Інституту права, психології, та інноваційної освіти Національного університету «Львівська політехніка», син дружини воїна Ігора Ільчишина:
-Ігор виховував мене з трьох років. Для мене він був не просто вітчимом — він був моїм татом. Я виріс поруч із ним і завжди брав з нього приклад. Хочу бути схожим на нього, стати такою ж доброю, сильною і щирою людиною, як він.
Ігор завжди вмів підтримати, підбадьорити, пожартувати, коли було важко. Він навчив мене бути відповідальним і акуратним, цінувати близьких, не проходити повз, коли комусь потрібна допомога.
Я бачив, як сильно він любив мою маму. Вони були дуже щасливі разом — і це було видно в усьому. Я ніколи не бачив маму такою усміхненою, як з ним. Я щиро вдячний Ігорю за те, що він робив її щасливою щодня. Його ставлення до неї було справжнім прикладом — як чоловік має любити жінку.
Пам’ятаю, як мій Ігор водив мене на гриби. Він показував, які можна брати, а які краще не чіпати. Ми ходили лісом, говорили про різне, сміялися. Ці моменти я запам’ятав назавжди. Ігор завжди давав пораду або підказку, коли в мене щось не виходило — ніколи не сварив, просто спокійно допомагав і підтримував.
Я пам’ятаю, як Ігор йшов на завдання. Я бачив усе — як мама хвилювалася, як не знаходила собі місця, коли чекала на нього. І коли він повертався, скільки радості було в її очах… Вона світилася від щастя. І я тоді теж був найщасливішим — за неї, за нього, за нас.
Мені дуже шкода, що я не встиг сказати Ігорю, як сильно я його люблю. Як сильно я йому вдячний за все, що він зробив для мене і для мами.
Ігор залишиться для мене людиною, яку я завжди поважатиму і пам’ятатиму. Він був і назавжди залишиться моїм татом, моїм прикладом і моїм Ігорем.
Іван ТУПИС, однокласник Ігора Ільчишина у ЗЗСО№5 (раніше – СШ №5):
-Я вчився з Ігорем у одному класі. Він був надзвичайно доброю і зичливою людиною – ввічливим і милосердним. За ці риси характеру, готовність підтримати, товариськість Ігора поважав весь клас. А ще я радів, що Ігор був приятелем моєї сестри Олі, яка також вчилася в нашому класі, також він дружив з однокласником Романом Пирожиком.
Ігор нікому не бажав зла, хоча міг постояти і за себе, і за однокласників, якщо інколи виникали якісь ситуації з учнями інших класів. Але мав добру вдачу і дорожив класною дружбою.
Пригадую, коли вже по закінченні школи він мене випадково зустрічав у місті, то щиро радів і запитував як мої справи, як здоров’я. Також делікатно цікавився чи мене ніхто не ображає, щоразу запитував , чи потребую якоїсь допомоги. Він казав, що завжди захистить мене, якщо я його про це попрошу. Ігор активно займався спортом, відвідував секцію футболу у Новороздільській ДЮСШ, згодом був одним з кращих гравців ФК «Новий Розділ», а згодом виступав за команду села Берездівці.
Декілька днів тому прочитав у фейсбуці повідомлення міської ради про загибель Ігора і відчув як щось усередині душі увірвалося, потемніло в очах. Я так любив його як однокласник, як приятель, як християнин, бо Ігор був дуже світлою людиною. Спочивай з Богом, Ігорку, своїм праведним життям та ділами своїми ти залишив про себе добру людську пам’ять…
о. ПЕТРО, місіонер – редемпторист:
-Дорогі брати і сестри! В нашому серці, а особливо, в серці рідних і близьких воїна Ігора, зараз дуже багато смутку болю. Нестерпного людського болю. Серед цього болю є присутній Бог. І серед цього болю є також дуже і дуже багато любові. А тому не може темрява поглинути такої світлої людини, якою був наш воїн Ігор. Його любов до батьків, до Бога, до церкви, до природи, до спорту – такою була повнота життя Ігоря. І згадується фраза, що любов сильніша за смерть. Що ні одна смерть не може знищити і поглинути цієї любові. Бо любов сильніша за смерть.
Нехай в наших серцях буде жити завжди пам’ять про нього: фотографії, спогади. Які будуть нагадувати про це коротке, але дуже інтенсивне прожите життя Ігора.
Сьогодні Ігор напевно також хотів би кожному щось сказати, особливо своїм батькам і найдорожчим. Хотів би додати нам своєї сили надії, що інколи декого з нас деколи покидає. В ньому вирувало життя. Про це згадували і розповідали його батьки. Як багато було в нього планів, як багато було в нього мрій та ідей, яких не судилося втілити в життя…
Каже Ісус: « Я воскресіння і життя. Хто вірує в мене, не помре, а житиме вічно…». Кожен з нас має в це вірити і надіятися на життя вічне. Бо віра поглинає темряву і дає світло життю. Бо віра, як джерело життя: вона додає сили волі, життєдайності, додає сили боротися з ворогом, творити життя, цінувати життя.
Сьогодні ми із скорботою прощаємося із дорогим воїном Ігорем, який віддав своє життя за Україну, за справедливість, за правду, за наших дорогих, за нашу скроплену кров’ю Батьківщину…
Андрій КОПИЧИН (позивний «Марадона»), командир спецпідрозділу ГУР «Аратта» імені Андрія Гергерта:
-Наша «араттівська» родина зазнала непоправної втрати. Ми втратили в одній особі брата, побратима і бойового командира. Знаєте, навіть на війні є така військова робота, яку далеко не всі вміють виконувати і хочуть виконувати. І мають снагу і навички, аби виконати бойове завдання.
Мабуть, багато з вас знали Ігора, що він у житті був скромним, тихим, відкритий людям, але як військовий він був відважним, сміливим і надійним. Але він ще й був здібним, рішучим, можна сказати, вродженим військовим командиром. І завдяки цим якостям очолювана Ігорем спеціальна група успішно виконувала найскладніші бойові завдання. Там, де найбільше пекло на ділянці фронту, там, де, здається, вже все не на нашу користь, де вже неможливо щось змінити , аби перешкодити планам ворога, туди несподівано для рашистів, немов з – під землі заходили наші хлопці з бойовим командиром Ігорем Ільчишиним. І там вони робили свою роботу і знешкоджували ворогів.
У одній із таких спецоперацій і загинув наш побратим Ігор, який ішов попереду свого добірного загону. Дуже важко про це говорити. Я вас прошу усіх, і кожного зокрема, пам’ятайте цих хлопців, вони неначе і прості, різні за вдачею, не ідеальні, як багато з нас, але на війні вони безстрашні воїни, які боронять рубежі рідної землі від російських нелюдів – загарбників, не дають просунутися вглиб нашої території. І багато з них, виконуючи бойові завдання, віддають свої життя…Пам’ятайте про них, їхній відважний чин, розповідайте про них знайомих, вдома дітям і внукам. Бо ми воюємо з ворогом, який хоче вбити всіх українців, хоче прорвати теперішній фронт і захопити всю Україну, дійти і сюди, щоб руйнувати і вбивати, як зараз на сході, де наші воїни чинять їм запеклий опір, кладуть життя, аби спинити цих вбивць. Наша земля полита кров’ю, потом цих хлопців. І ми докладемо усіх зусиль, аби здолати цю смертоносну орду. І завдяки нашим воїнам ворог зазнає поразки, наша Держава проросте і відродиться з руїн. Інших варіантів не дано…
Воїн БОГДАН, побратим Ігора Ільчишина:
-Як і Ігор, я також «араттівець». А порадив вступити у цей відомий добровольчий батальйон мій хресний тато Михайло Яримишин (позивний «Ара») з Берездівець, який вже декілька років захищає Україну від ворогів у цьому спецпідрозділі. Коли почалося широкомасштабне вторгнення русні в Україну, я вирішив іти у військо воювати з ворогом. Мій хресний, коли дізнався про це, сказав, що у «Аратті» служить багато земляків, що це о особливий батальйон, заснований років з 10 тому. Вже на вишколі я познайомився з Ігорем, потоваришували, бо зійшлися характерами. Разом зІгорем та побратимами із спецпідрозділу виконували бойові завдання у Запорізькій області.
Під час одного з таких завдань я отримав поранення, а Ігор контузію. Таким було наше перше бойове хрещення. Знаю, що поки я лікувався від отриманого поранення, Ігор здійснив чимало успішних рейдів у районі бойових зіткнень, за що його високо оцінювало командування.
І ось, виконуючи чергове завдання, Ігор загинув. Велика втрата великого воїна для спецпідрозділу, для України, не кажучи про його батьків, сім’ю, рідних та близьких. Такі бійці – рідкість…
Підготував Іван БАСАРАБ
