Відтоді Юрій разом з побратимами боронить Вітчизну від зайд і нищить ворогів на усіх фронтах війни. Минулого тижня у Новороздільську міську раду надійшов лист від командира підрозділу, у складі якого захищає Україну Юрій, з подякою на адресу воїна.
За відсутності Юрія Цимбали, який натепер разом з бойовими побратимами захищає рідну землю у Запорізькій області, на прохання репортера докладніше про «винуватця події» розповіла Любов Цимбала, цьоця воїна, яка, за збігом, прибула на тиждень – другий у Новий Розділ з Варшави, де навчає польських дітей грі на фортеп’яно у тамтешній музичній школі, а до цього 24 роки працювала у Новороздільській школі мистецтв імені Олега Рудницького. При чому, попередньо переказавши від нього прохання писати без надмірного пафосу.
Пообіцявши, відтак розпочав розпитувати Любу, чи то пак Любу Василівну, про воїна – племінника. Пропонуємо запис розмови.
-Знаєш, друже Іване , зізнаюся, що обдумуючи перед нашою зустріччю , про що оповідати, мене опанували двоякі відчуття. З одного боку, зважаючи, що в Україні понад три роки іде війна, фактично геноцидна війна, яку розв’язала росія, аби знищити український народ, розумію, що треба інформувати загал про наших сучасників, хлопців, які добровільно, покинувши роботу, сім’ї, спокійне тилове життя, а у випадку з Юрієм, і процвітаючу економічно Бельгію, стали на захист Держави. А водночас мені відомо, що не всі українці, маю на увазі тих, хто за роками підлягає мобілізації, так не поступили і не поступають: ховаються, ухиляються, виїжджають за кордони, купують собі «бронь» і довідки, аби тільки «пропетляти» від виконання свого військового обов’язку. І це мене болить. Дозволю собі короткий відступ: в моїй квартирі майстер робив меблі і ми собі про всяке мали трохи часу бесідувати. От він мені розповів, що його сина мобілізували в ЗСУ, на фронті був поранений. І в ці тривожні дні переживань цей пан, його сім’я і рідні молилися за життя сина, його одужання і здоров’я і жодної ночі майже не спали. А коли після наставали дні і він, ідучи у справах містом, бачив однокласників сина, його ровесників, то йому мимоволі приходили думки: от мій син воює, отримав поранення, а вони – ні (при чому, так розмірковував не зі злоби, бо, може, комусь із них ще прийде повістка, може, хтось із них студент, але роїлися думки про несправедливість залучення до служби, ухилянство, чому держава «допустила» до цього явища).
–Так, на жаль, через непродуману систему мобілізації в Україні й справді існують суттєві перекоси у цьому процесі, внаслідок чого дехто, скажемо так, має можливість уникнути виконання військового обов’язку. Способів «ухилянства» чимало, деякі ти вже назвала вище – і така ситуація породжує в людей нарікання про несправедливість у цьому питанні…
-Тому, як на мене, на часі треба виправити ці хиби. Не можу порадити, як саме, але питання актуальне. Може, варто реформувати цей процес за зразком США, де мобілізаційні набори у військо відбуваються за принципом розіграшу лотереї: кому випаде жереб, той і йде служити у військо. Не має значення, чи ти, по – нашому, начальник, високий чиновник, багатий чи бідний – раз випав «льос», виконуй обов’язок громадянина захищати Вітчизну. Так зберігається принцип справедливості. От я собі і думаю, що і мій племінник про наші реалії мобілізації знає і має також про це свою думку. Тому підтримую його прохання утриматися від пафосу, бо війна зовсім не така, як виглядає на відстані – вона важка і виснажлива для бійців, але, на жаль, не всі розуміють, що вона може бути останньою, якщо частина суспільства уникатиме від служби в армії.
–Гаразд, підтримую позицію твого племінника. Тому розкажи про Юрія докладніше, коли, де і за яких обставин він прийняв рішення іти в Збройні сили України.
-Це трішки займе місця, бо Юрій вже певний час не мешкає у Новому Роздолі, а у Києві, куди з сім’єю – дружиною Наталею (світла їй пам’ять) та сином Олександром перебрався жити і працювати декілька років тому (житло вони орендують).
Отже, на початку вересня 2021 року Юрій, який на той час був фаховим спеціалістом із вкладання вікон та дверей, поїхав з Києва працювати до Польщі на підприємство у Варшаві, куди його запросив син моєї племінниці. Його роботу належно оцінили польські майстри, тож невдовзі Юрій з ними поїхав працювати у Бельгію. Робота була «вахтовою» – три тижні в Бельгії, тиждень в Польщі, де Юрій жив у родини. Добре заробляв, допомагав 20-річному синові в Києві, планував майбутнє. У Варшаві я з ним частенько спілкувалася і зустрічалася, щось радила, він теж зі мною був відвертим. Одне слово, дуже приємні і щирі стосунки.
І ось 24 лютого 2022 року росія віроломно вторглася в Україну. Юркові на той час було 45 років, працював у Бельгії. Невдовзі після вторгнення племінник приїхав у Варшаву, бо минула «вахта», ми разом відзначили Великодні свята. Юрко перебував у постійному неспокої, бо це були найдраматичніші тижні оборони Держави від російської навали. Декілька разів натякав, що треба захистити рідну землю. Ми не те, що відговорювали його, просто казали подумати, більше зібрати в Інтернеті інформацію, яка це процедура. Десь так бесідували.
Тиждень минув швидко, тож племінник знову відбув у Бельгію, бо приходив його графік працювати. Проводжаючи його у дорогу, ми помітили, що він сумний і заглиблений в себе. А вже по закінченні терміну «вахти» Юрко, вранці прибувши у Варшаву з Бельгії, зателефонував мені (я якраз мала уроки у музичній школі, багато говорити не могла) і запитав, звідки автобуси з відправляються в Україну. Я, відразу не зрозумівши, чому він про це запитує, сказала, що маршрути в Україну курсують з вокзалу «Варшава – Західна» і продовжила урок.
Після уроків вирішила подзвонити до Юрка, аби продовжити розмову. Раз дзвоню, два, три….Мовчить мобільний. Думаю, може, заснув міцно з дороги, зателефоную пізніше. Аж пізно ввечері він мені дзвонить і каже, що вже на кордоні з Україною. Я, звісно, трохи вичитала його: мовляв, як так можна, навіть не зустрілися…А він: я вже не мав терпіння працювати у Бельгії, хочу боронити Україну і додав жартома: «Може, хоч одного москаля вб’ю, бо скільки вони наших поклали – і тепер, і раніше…»
Прибувши до Києва, та коротко зустрівшись із 19-річним сином Олександром, Юрій добровільно у місцевому ТЦК мобілізувався у військо. Вже невдовзі його скерували на вишкіл у навчальний центр військової підготовки рекрутів, а десь наприкінці червня, на початку липня вже отримав звання стрільця – зв’язківця. Про це він мені відразу зателефонував і повідомив, що коли завершував вишкіл, його запитали інструктори, де хочеш воювати, то він відповів лаконічно: «Однаково де, аби тільки не треба було стрибати з парашутом, бо в мене фобія висоти …»
Відтоді почалася його особиста війна з руснею.
–А звідки в Юрія така патріотична налаштованість на борню з окупантами. Може, у вашій родині хтось брав участь націоналістичному спротиві радянській владі, яка чинила жахливий терор у Західній Україні?
-Що тут сказати, багато мешканців з теренів Львівщини та Івано – Франківщини у ці страшні роки комуністичних репресій пішли у лави ОУН – УПА, аби чинити опір ворогам. До них належав і мій батько, уродженець Самбірщини, якого було засуджено до ув’язнення в одному з таборів ГУЛАГу. Батьки моєї матері, які жили у Рогатинському районі, також підтримували націоналістичне підпілля. Я могла б оповісти цікаві і драматичні епізоди про ті тривожні часи, де життя не раз висіло на волосинці, які запам’ятала з розповідей батька та матері, але це інша тема. Так що, можливо, на позицію Юрія піти добровільно захищати від ворогів Україну вплинули гени…
–Мабуть, пора трішки розказати про новороздільський період біографії Юрія Цимбали…
-Очевидно, чей же, як кажуть, колишніх новороздільців не буває. Отже, Юрій син моєї світлої пам’яті молодшої сестри Галини (відійшла у вічність у 2007 році), народився у квітні 1979 року у Новому Роздолі. Навчався у СШ№1, а згодом поступив у профтехучилище №6 навчатися спеціальності газоелектрозварника. У цей період познайомився з Наталею, яка навчалася у профтехучилищі №5. Вони дружили, пізнавали одне одного, врешті покохали, а відтак – одружилися. У 2003 році у них народився син, якого назвали Олександром. Якраз невдовзі розпочалася Помаранчева революція, і Юрій, який тоді симпатизував «Свободі» і був членом цієї партії, вже в перші дні, тобто в 20-х числах листопада 2003 року, разом із однодумцями вирушив у Київ протестувати проти проросійського курсу тодішньої влади. На той час я вже працювала в Польщі, але подумки підтримувала Майдан і гордилася вчинком Юрія. А коли дізналася, що в грудні у Київ вирушили його дружина та моя племінниця, залишивши 2-річного Сашка та 4-річного Ромчика у бабусі, щоб підтримати «майданівців», я хоча і переживала за них, бо це був якийсь відчайдушний вчинок, але водночас і тішилася своїми родичами.
Після Майдану Юрій повернувся у Новий Розділ, постійної роботи не мав, перебивався випадковими заробітками. А в Києві жила моя вуйна, от я і зателефонувала їй, чи могла б порадити якусь роботу в столиці для Юрія. Родичка підтримала таку ідею і запросила Юрія до себе. Деякий час він жив у неї, а потім, завдячуючи товаришу з Нового Роздолу, який вже працював в Києві, знайшов роботу на підприємстві, яке займалося встановленням пластикових вікон та дверей. Заробітки були пристойними, тож через деякий час він зняв квартиру, щоб жити в Києві разом із дружиною та сином. Їм було добре разом, комфортне життя більш – менш налагодилося, Юрій добре заробляв, тож молодята будували собі свої плани. Але, на жаль (тоді синові Олександрові було п’ять з половиною років), з матінкою, якраз у її день народження, 20 січня 2009 року, стався трагічний нещасний випадок. Це був страшний удар для Юрія та і для сина також, який, хоча ще мало що розумів, але часто плакав, що нема матусі і питався тата, коли вона прийде…
Але життя є життя, Юрій тримав у собі біль втрати дружини, працював, виховував сина, але про одруження не думав. Так все дотепер у його особистому житті нічого і не змінилося. Хіба що Юрій змінив роботу і працював у Варшаві, а згодом у Бельгії, де його і застала війна…
– Вже будучи військовослужбовцем, як часто Юрій на зв’язку з цьоцею Любою? Якщо так, про що спілкуєтеся?
– Так, зв’язок між нами налагоджений вряди – годи. На жаль, спілкуємося дистанційно. Знаю, що він воював у багатьох «гарячих точках» зіткнення з рашистами, але, нашими молитвами, Господь Бог і «боги війни» бережуть Юрія. Думаю, що він вправний воїн, знає військове ремесло – і це також допомагає йому і надалі бути в строю і бити ворога. Власне, подяка, яка надійшла у міську раду від командування військової частини, у складі якої у Запорізькій області воює Юрій, свідчить про його солдатську вправність. Щоправда, Юрко не любить докладно оповідати під час спілкування зі мною про свою службу та побут, щоразу каже, мовляв, все гаразд, живий – здоровий, піджартовуючи: «про деталі не можна, бо це воєнна таємниця».
Хай так і буде, аби тільки все з ним було добре, аби тільки він з побратимами здобув перемогу над споконвічним ворогом і повернувся додому зі щитом…
Розпитував Іван БАСАРАБ
