Минулий тиждень для нашої громади видався особливо сумним – майже щодня міська рада сповіщала про загибель наших воїнів – земляків – Ігоря Маньковського, 1989 року народження, з с. Бориничі Ходорівської територіальної громади, який в юні роки навчався у одному з новороздільських ліцеїв, Володимира Гринькевича, 1998 року народження , новороздільця, також уродженця с. Бориничі, Івана Охапського, новороздільця, 1967 року народження.
І майже щодня містяни, хто мав можливість, у скорботі збиралися біля Алеї Героїв, аби зустріти кортежі із тілами полеглих Захисників, аби воздати шану новітнім Лицарям.
У вінок пам’яті про одного з них, 29-річного хороброго воїна Володимира ГРИНЬКЕВИЧА – редакційне післяслово у спогадах рідних та, близьких.
Оксана ГРИНЬКЕВИЧ, мама полеглого Героя:
– Наша сім’я походить із с. Бориничі, яке тепер входить до Ходорівської територіальної громади. Разом із світлої пам’яті чоловіком Романом виростили і виховали трьох синів – Юрія, 1994 року народження, Андрія, 1995 року народження, і наймолодшого Володимира, 1998 року народження. З нами в селі ще живуть мої батьки. Мабуть, з чотири роки живу у Новому Роздолі.
Після закінчення школи в селі Бориничі Володя поступив навчатися спеціальності електрозварника у Новороздільський професійний ліцей. По закінченні нетривало працював на одному з підприємств, а згодом повернувся в село допомагати нам по господарству. Знаєте, в селі роботи завжди вистачає, кожна справа потребує робочих рук і старанності: то косити, то цюпати у полі та в городі, то підремонтувати реманент тощо. Володя, як на свій молодий вік, добре розумівся на будівничій справі. Власне, такими кмітливими і шпарівними є і його брати Юрій та Андрій. Так і минали дні…
Невдовзі Володимир пішов виконувати свій громадянський обов’язок у Збройні Сили, хочу наголосити, що повістка служити у війську була для сина важливим моментом для самоствердження. До речі, Володя, коли підходив термін до демобілізації з лав ЗСУ, вирішив продовжити службу у війську за контрактом. Тож коли кляті москалі підступно увірвалися в нашу Україну на світанку 24 лютого 2022 року, Володя як військовослужбовець став на захист Вітчизни відразу з перших днів ворожого вторгнення. Також хочу додати, що, окрім Володимира, на захист України, не вагаючись, стали і два його брати. Зокрема, Юрій ще до початку широкомасштабного вторгнення із зброєю в руках три роки боронив Державу від кацапів у рамках спецоперації АТО, а Андрій наприкінці лютого 2022-го, не роздумуючи довго, зголосився добровольцем у ЗСУ. Зараз вони демобілізовані, обоє одружені. А от Володя вже з побратимами у Небесному Легіоні з побратимами, які віддали свої життя за Україну.
А мені тепер, у ці сумні дні прощання із Володимиром, залишилися тільки спогади про сина. Згадую про те, що Володя, будучи військовослужбовцем, декілька разів приїздив додому під час коротких відпусток, так званих ротацій. Підтримував мене і розраджував, мовляв, зі мною на війні все буде добре, не переживай. До речі, ще встиг придбати собі квартиру в Новому Роздолі на вулиці Набережній, казав, щоби мати своє житло, коли вирішить одружитися. У Володі була гарна дівчина Тетяна, мешканка Львова, психолог за освітою. Не знаю, як вони запізналися у житті, але зустрічалися вони доволі довго. Під час однієї з таких ротацій Володя приїхав у Бориничі з Тетяною і познайомив нас усіх з нею. Тетяна припала нам до душі, а головне, що і Володі також. На жаль, на цьому їхню дружбу і все тісніші почуття так раптово вбили російські нелюди. Як тепер стало відомо, мій син загинув у жорстокому бою з російською нечистю ще 16 червня 2024 року поблизу села Уманське Донецької області. Боляче казати, але встановити особу мого сина, старшого солдата Володимира Гринькевича вдалося тільки нещодавно, коли в рамках репатріації відбувся обмін з росією тілами загиблих і були проведені ДНК – експертизи. І увесь цей час і я, і сини Юрій та Андрій, і рідні, і відповідні служби ЗСУ, які займалися пошуком зниклого безвісти сина, тобто понад рік, жили в невідомості, глибоко журилися, чому немає звістки від сина, чи живий він, чи полонений. Тільки надіялися і молилися Господу. Не можу продовжувати, бо словами цього не описати….
Роман ЛЮБКА, дядько Володимира, рідний брат матері Героя:
-Про Влодка скажу тільки добрі слова – надійний, працьовитий, завжди відгукувався, коли хтось звертався по допомогу – чи то по роботі, чи в господарських питаннях. І люди, які його знали, і друзі відповідали йому взаємністю. Як родич підмітив, що і в ньому, і в його братах з юних літ відчувалася якась мужність. І тільки коли почалася російська агресія – спочатку на Донбас у 2014 році, а 24 лютого 2022 року і широкомасштабне вторгнення російських орд, – тоді і виявилося, що за цими рисами характеру Володимира і його старших братів до часу приховувався потяг до військової справи та обов’язку. І це підтвердив їхній воїнський чин – усі стали на захист України від рашистів. А Володимир, думаю, був вродженим воїном, бо і в армію пішов з бажанням, і згодом контракт уклав зі ЗСУ, і з перших днів великої російсько – української війни відважно захищав Україну на фронтах, де йому довелося воювати до крайнього дня свого короткого, але яскравого життя. Життя свідомого українця, який з честю виконав свій лицарський обов’язок…
о. Іван РИБКО:
– Практично день за днем, коли ми зустрічаємось тут, біля Алеї Героїв, і, на жаль, між тими днями так мало часових пауз. І сьогодні ми знову у скорботному колі зустрічаємо Героя, але, на жаль, на щиті. Подумалось: що означають для кожного з нас, українців, слова, що без верби і калини нема України. Чи маємо ми свідомість у нашому розумінні, чи маємо розуміння у нашій свідомості, що це для мене, українця мало би означати? Здається, що це такі прості символи – верба і калина…Але вони мають значення, важливе значення. Верба для українця є символом того, що нас не зламати. Бо вербу важко зламати, бо ж вона гнеться. Але не прогинається. Калина – вона є кріплена і гартована морозом. Для українців вона є символом того, що хоча життя нас суворо випробовує, але додає нам тільки смаку до життя. Настане час, коли і ми, і наші Захисники і Захисниці, зможуть відчути цей смак, смак Перемоги. Він означатиме, що ми не прогнулися і не зламалися під окупантом. І ми повинні все для цього зробити, щоб перемогти ворога.
Сьогодні, зустрічаючи тут Володимира, ми скорбимо душею і розумом разом з родиною Героя. А ще сьогодні ми будемо тут зустрічати у скорботі ще одного полеглого за Україну воїна – земляка – Івана Охапського. І маємо собі глибоко усвідомити, що війна продовжується, що російський окупант хоче знищити усіх українців, нашу культуру, ментальність, нашу віру, а тому маємо ставити собі запитання: а яка моя участь у спротиві ворогу у цій війні? Чи ми пам’ятаємо і вшановуємо імена тих Героїв, хто позаду нас, на Алеї Героїв, які зараз дивляться на нас зі світлин? Вони також загинули за Україну. Про них та інших, хто віддав свої життя за Україну, треба пам’ятати завжди. Бо новітню історію боротьби українців за незалежність із споконвічним російським ворогом треба буде передавати сучасникам і наступним поколінням. Передавати і в книжках, але, що важливо, передавати і оповідями та спогадами про Героїв в наших сім’ях та родинах. Тож цінуймо те, що сьогодні роблять наші Захисники, цінуймо тих, хто віддав за нашу і нашої держави свободу найцінніше – свої життя. Мабуть, більшість з них не хотіли віддавати своє життя, бо така є правда: вони хотіли жити, вони хотіли будувати своє життя, вони хотіли мати і виховувати своїх дітей…Але вони стали на захист Вітчизни і загинули – за Україну, за свої сім’ї, за своїх дітей та рідних, за наші святині. І вони своє жертвою вже внесли велику особисту лепту у перемогу. І Україна переможе, і ми переможемо, бо з нами Бог…
Підготував Іван БАСАРАБ
