Власне, до цих воєнних часів польська громада була важливою частиною Роздолу. Жили родинами, говорили польською, святкували за своїм календарем, ходили до костелу.
Це було місто, де поруч з українськими і єврейськими родинами мешкали польські – зі своїми іменами, рецептами, молитвами. Уршуля, Аделаїда, Станіслав – ці імена звучали звично, як і латинська меса в костелі.
Згідно з дослідженнями, у 1930-х роках у Роздолі мешкало близько 500 поляків. Це були звичайні ремісники, робітники, вчителі. Говорили вдома польською. Нею молилися, вітали одне одного на Різдво і Пасху.
Поляки мали свою спільноту, родинні традиції, і навіть коли польських шкіл уже не було – мову намагалися зберегти в родинах.
А потім почалася Друга світова війна. Німці влаштовували облави, люди ховалися у кляшторі, готували валізи біля порогів.
І хоча поляки не були головною мішенню, репресії зачепили й їх. Після війни розпочалася радянська окупація та репатріація: частину польських родин вивезли на території, які стали новою Польщею. Інших залякуванням змусили до втечі.
«Пам’ятаю, як тата викликали в радянську раду: «Ви нам потрібні, залишайтеся». Бо батько працював стельмахом — майстром, що виготовляє і ремонтує вози, сани та колеса. І ми залишились, але багатьох поляків тоді просто виганяли. У когось родину розстріляли, комусь погрожували Сибіром та білими ведмедями», – згадувала пані Уршуля.
Про страх говорив і пан Станіслав, втім він пригадує трохи інші події в Роздолі. Пан Станіслав, тоді ще хлопчик, разом із мамою повертався додому. Раптом почалася стрілянина просто на вулиці. Мати схопила кошовку з фруктами й накрила йому нею голову – так вони перебігли під обстрілом.
Як з’ясувалось, то була операція проти повстанців УПА. Одного бандерівця радянське НКВД вбило біля канави, неподалік їхнього дому. «Люди казали: його хтось здав, після чого приїхали червонопогонники з Миколаєва», – пригадує пан Станіслав.
Ці спогади — про післявоєнний Розділ. Втім, тоді поляків залишилось мало, але вони тримались купи. Зустрічались жінки – пані Вронська (працювала в палаці), Насажевська, мама Станіслава – та розмовляли польською. Щоб не забути, щоб не зникнути.
Свята відзначали «по-католицьки». Збиралися в колі родини, зберігали традиції попри намагання радянської влади їх знищити.
Як каже пані Уршуля, історія поляків Роздолу була зав’язана на історії України за часів радянської окупації. Колгоспи, НКВД, обшуки, виселення.
«У мого тата рідна сестра жила в Миколаєві. Сусіди сказали, що вона кинула у вогонь газету з портретом Сталіна. Їй дали п’ять років тюрми і десять років життя на Півночі. Повернулася з Комі, вкрай змучена», – розповідає пані Уршуля.
Та хтось із поляків залишився, бо не було куди, бо сподівався, що минеться. Їхні імена рідко згадують уголос. Але вони закарбувалися у тиші костелу, в порожніх будинках, у пам’яті кількох родин, які ще пам’ятають, як це було.
Тож пані Уршуля, згадуючи батька, що не вступив у радянський колгосп, пригадує, як той коротко, проте чітко казав: «Я – вільна людина».
* * *
«Палац Розділ» – міжнародний impact-проєкт, що має на меті відродження та функціонування палацово-паркового комплексу Жевуських –Лянцкоронських у Роздолі на Львівщині на засадах економічної ефективності. Проєкт повинен стати найбільшою заміською культурно – туристичною дестинацією Галичини та основним магнітом мережі туристичних маршрутів «Мандри Роздільські». А також – прецедентом ефективних інвестицій в культурну спадщину України, чим надихнути інших інвестувати в історичну нерухомість в малих громадах Батьківщини. Проєкт «Палац Розділ» реалізовується українською інвестиційною компанією «EFI Group» у партнерстві зі Спадщина.UA / Heritage.UA
(Із офіційної сторінки палацу Жевуських-Лянцкоронських «Палац Розділ / Rozdil Palace» у Facebook)


