Новороздільська громада 23 травня провела в останню путь свого вірного сина — Героя Руслана Корецького. Попри дощову погоду, сотні мешканців громади прийшли віддати шану воїну, який віддав своє життя за Україну. У день, коли українці відзначають День Героїв, день борців за волю України і сьогодні не лише згадують давно полеглих відданих синів і дочок України, але з болем і слізьми проводжають в останню земну путь своїх синів, батьків, чоловіків…
Квіти, жовто-блакитні прапори та заплакані очі — такими залишаться в нашій пам’яті ці прощальні хвилини. Після чину похорону Героя Руслана в селищі Розділ відбулася панахида на могилах загиблих Героїв. А розпорядженням міського голови 20-23 травня оголошено Днями жалоби на території Новороздільської громади
Пам’ять про Руслана Корецького житиме у наших серцях і в історії нашої громади.
Народився Руслан 1 вересня 1989 р. у с. Гранки-Кути, де і закінчив сільську школу.
«Наш світлячок, такий дуже добрий, доброзичливий, щирий, відвертий, хороший учень», – висловилася про Руслана багаторічний директор Гранки-Кутівської школи Галина Романів, акумулюючи думку усіх учителів, друзів, однокласників Р. Корецького. Адже у невеличкій шкільній школі, як і загалом у селі життєвий шлях кожного проходить на очах родини, сусідів, друзів, так що тут неможливо бути непоміченим, неможливо приховати доброту серця і характер людини. Вірш вчителя, який навчав Руслана, також спільний зойк усієї шкільної родини:
Вже слів нема… Душа німа від болю…
Думки завмерли, ніби сирітки,
Невже, Руслане, рідний наш Герою,
В Небесне царство линеш навіки?
Ще молодий, а стомлений війною,
Хвилини, дні, і місяці, й роки…
Чому ж Вкраїни злісною ціною
Історії ми пишем сторінки?
Не віриться… Не можемо збагнути…
«Тебе нема», – реальності слова.
Лиш в спогадах ще можем доторкнутись,
Вони, як пам’ять, що в душі жива!
…А був ти зАвжди добрим і привітним,
Старанно вчився, всім допомагав,
І очі, як думки, безмежно світлі,
Не скривдив, не образив, не «продав».
Бувало, й зараз на шкільнім подвірʼї,
Прямуючи додому, до батьків,
Всміхнувшись, зупинився і в довірі
Розпитував про будні вчителів.
Нема тебе… Болить нам свіжа рана,
І не загоїть час—хіба ятрить…
Уклін тобі, ріднесенький Руслане!
В серцях ти наших вічно будеш жить!
Згадує односельця і директор Народного дому с. Гранки-Кути Олександра Процюк: «Такий милий добрий хлопчина, активний, часто у клубі виступав. Втім, як і його батьки – загалом активна, хороша, працьовита родина. Ще й сусіди, бо мешкають неподалік клубу…».
Згодом навчався у політехнічному технікумі в Новому Роздолі. Але життя примусило, оскільки Руслан дуже відповідально ставився до своїх чоловічих обов’язків і прагнув забезпечити сім’ю, переважно працював на будівельних роботах часто, і по закордонах.
З 10 серпня 2023 року був мобілізований. Підготовку проходив у навчальному центрі у Рівному. Спочатку був у піхоті, згодом навчився керувати БПЛА (він узагалі був розумний і все схоплював як мовиться на льоту), служив на посаді зовнішнього пілота (оператора) безпілотних літальних апаратів відділення розвідки та коригування взводу безпілотних авіаційних комплексів 42-ї окремої механізованої бригади. За понад півроку служби Руслан уже мав і чималий досвід, і повагу побратимів.
Отримав «Золотий Хрест» від головнокомандувача О. Сирського.
Двічі приїжджав у відпустку – востаннє бачився з сім’єю у жовтні 2024 року. Про війну розповідав мало, не хотів нікого тривожити, тільки повторював: все буде добре, все скоро закінчиться.
З дружиною і синами спілкувався тісно і щодня: день починався з «доброго ранку» в мережі, і кілька слів впродовж дня написати, і обов’язково ввечері телефонні дзвінки з відео – особливо цікавився, як справи у його хлопців, у дружини, давав настанови молодшому сину-футболісту…
Того пам’ятного недільного вечора 4 травня дружина Оксана як завжди розмовляла з чоловіком, який спокійно оповідав про будні: «завтра підйом ранесенько година 4, бо маємо хлопців зустріти, які доставляють на перші лінії їду, боєприпаси, пальне, бо ж керування дронами потребувало комп’ютерної техніки, яка працює від генераторів, а їх треба ж заправляти…».
Ще сидіти керувати дронами – це півсправи, а от виїхати на позиції чи повернутися з них – це складніше. І там полягло чимало військових… Скид ворожого дрона був потужний, через пальне зайнялася сильна пожежа, згодом розповідали побратими, що шість воїнів загинуло одразу.
5 травня 2025 року Руслан отримав множинні вогнепальні осколкові поранення в результаті влучання FPV-дрону противника в районі населеного пункту Плещіївка Краматорського району Донецької області, та був евакуйований до Дніпропетровської обласної клінічної лікарні ім. І . Мечникова.
Дружина захвилювалася, коли чоловік кілька годин не виходив на зв’язок, не переглядав повідомлення, а коли зателефонував побратим, відчула недобре…
Проте побратим повідомив, що її Руслан живий, але у важкому стані
9 травня Оксана приїхала у лікарню у Дніпро. «Медики, загалом увесь медперсонал дуже уважні і терплячі до поранених, а скільки там людських бід надивилась – і не передати словами, – ділиться пережитим Оксана Корецька. – Руслан мене чув, але говорити не міг, бо був на апараті штучної вентиляції легень. Лишень махав головою, мовляв, чую тебе… Надія була до останнього, що піде на поправку, але ставало гірше». Воїна ввели у медикаментозну кому, з якої і не вийшов. 18 травня 2025 року воїн Руслан помер внаслідок отриманих поранень, не сумісних з життям.
Староста с. Березина Галина Затварніцка щемно написала: «Бог забирає найкращих… З болем у серці пишу ці рядки як староста сусіднього села. І тому біль втрати відчувається по-особливому гостро. Пішов у вічність той, кого поважали, любили. Людина великої душі, щирого серця, добрих вчинків. Таких, як він, мало… І таких, як він, не забувають. Кажуть, Бог забирає найкращих. Мабуть, саме тому небо стало біднішим на одну зірку, а земля — на одну добру людину. Щиро співчуваємо рідним і близьким. Сумуємо разом з вами. Вічна пам’ять ГЕРОЮ!».
«Не змогли вберегти…. В наших серцях залишиться теплий спогад про Тебе, наш Русланчику! Світла пам’ять Тобі, наш завжди усміхнений світлячок! Достойний, ввічливий, завжди посміхався, наш світлячок, людина з великої літери, а як воїн він відданий був війську нашому і з гідністю боронив нас і Україну!», – відгукується сумом Оксана Мостішко.
«Золота людина. Світла людина. Добра. Усім прагнув допомогти. Він жив заради сім’ї і заради своїх дітей. Скільки з ним пережили спільно – і все дружно, все разом. Стосунки були дуже хороші, – ще не усвідомлюючи всієї глибини втрати, ділиться дружина Оксана. – А скільки ще планів спільних мали, а хлопців наших на ноги поставити…».
Максим, 17-річний старший син, як старший чоловік в сім’ї, уже відчуває тягар відповідальності. Менший, 12-річний Маркіян дуже важко пережив похорон тата-Героя, тата, якого так часто називали світлячком, тата, який до кінця виконував свій чоловічий обов’язок – і по захисту країни, і відтепер з Небесних висот опікуватиметься дружиною і синами.
У Руслана залишилися мама Оксана і тато Петро, дружина Оксана, сини Максим і Маркіян, сестра Оля.
Похоронили Героя на алеї почесних поховань цвинтаря с. Розділ.
Віра ВЛАСЮК
