Роман ТРУХИМ. Післяслово
Минуло два крайніх тижні – і сьогодні, 17 травня, я знову йду у Берездівецьку церкву Воздвиження Животворящого Чесного Хреста на Чин похорону воїна – цього разу Романа Трухима, який загинув смертю хоробрих 12 травня на Запорізькому напрямку російсько – українського фронту. За пів години перед цим переглядав фейсбук, натрапив і на щемні і лагідні співчуття Роману Трухиму, вдивляючись в фото якого, пригадав, що таке виразне світле облииччя у минулі роки та десь таки зустрічав на новороздільських вулицях, але знайомими ми не були. За хвилю – другу, гортаючи мережу, зауважив відео однієї з моїх улюблених груп “Козак сістем”, яка виконувала пісню “Українське сонце зійшло…”. Я зупинив курсор і дослухав її до кінця. Послухаймо разом, шановна громадо:
Українське сонце зійшло,
Хай яскраво світить воно!
Дорого заплачено –
Ми їх не пробачимо!
Ми їх не пробачимо!
Ой, якби ви бачили,
Як летіли журавлі,
Воїв на щитах несли…
На щитах несли воїв
В місце, де нема боїв.
Так багато втрачено,
Дорого заплачено!..
Дорого заплачено…
Ми їм не пробачимо!..
Хай яскраво світить воно,
Українське сонце зійшло!..
Згодом, увесь час, коли прямував у Берездівці, в душі звучали прості і водночас епосні слова про українських лицарів. І крокуючи в такт мелодії, перед очима зринали щемні фрагменти вчорашньої зустрічі Новороздільською громадою кортежу з тілом загиблого воїна – земляка побіля Алеї Героїв. І краялося серце від людського смутку, від нестерпного болю матері Романа пані Марії , яка ридала у нервових конвульсіях, а медсестра щоразу давала їй заспокійливі; від невимовної журби дружини Руслани, сина Віталія та донечки Ірини, які обійняли труну, неначе малеча обіймає тата, який прийшов з роботи додому; від розпачу сестри загиблого Оксани, яка прибула з Іспанії, і разом із синами Олександром та Русланом прийшла на останню земну прощу з братом…
І тільки в храмі пісня “Українське сонце зійшло” повільно згасла в серці – священники почали відправляти поминальну Службу Божу за уродженцем Берездівець, воїном Романом, оповитим славою, здобутою в боях з російськими загарбниками.
Воістину, як вдалося дізнатися цього дня, бойовий шлях Воїна Романа Трухима, який розпочався понад 10 років тому, коли він добровольцем пішов захищати Вітчизну у складі 24-ї механізованої окремої бригади ім. Короля Данила, відтоді не припинявся аж до загину на полі бою 12 травня 2025 року.
Цей шлях був сповнений відважних і героїчних вчинків. Він стільки разів дивився у вічі смерті, але щоразу кмітливістю та бойовим вмінням обманював і “кістляву пані з косою”, і ворогів. І далі воював, і далі нищив російських нелюдів – варварів.
Був неодноразово поранений, контужений, виснажений до краю, але якась внутрішня сила (звичайно, і медики робили свою справу з порятунку воїна) допомагала йому швидше одужати і ставати у стрій. Як згадувала у виступі біля Алеї Героїв у с. Берездівці, очільниця Новороздільської міської ради Ярина Яценко, ще у 2015 році Роман отримав на фронті важке поранення, на підставі якого можна було комісуватися з війська, і він про це знав, але відхилив таку можливість. І ще майже 10 років бив ворога у складі 128-ї окремої гірсько – штурмової Закарпатської бригади. Надихав молодших побратимів, передавав досвід, показував приклад. Він здобув високий авторитет і повагу у своєму підрозділі. Перелік його бойових нагород вражає.
І ось це таки сталося – земний шлях Українського Лицаря Романа перервала ворожа зброя.
На сумну звістку враз відреагували побратими, волонтери, ті, хто його близько знав:
Ігор МИКОЛЮК: – Тільки в суботу ще спілкувались, в неділю ще списались в месенджері …Ромчик дякував за передану автівку, а сьогодні його не стало…
Загинув…Клята війна. Спочивай, друже, з Богом. Співчуття рідним, дружині та діткам.
Ромчик дійсно був героєм….куди уже нічого не могло заїхати, пройти, проповзти, Ромко був там! Слава Герою!
Юлія КОЗАЧУК : – Він був не просто військовим. Він був людиною, яка не раз виходила з самого пекла, ризикуючи собою заради інших. Він був з тих, хто не ховався, а витягував, прикривав, тримав. Він став частиною нашої родини. Ми знали його два роки, але, здавалося, що він був з нами все життя. Світлий, щирий, сильний. З глибокими очима, в яких жила воля і доброта. Його любили всі як рідного сина, брата, друга. І від нього не залишилося нічого…Але залишилось головне – пам’ять. Світло, вдячність, любов.
Він житиме в нас. У кожному, кого врятував, У кожному, хто його знав.
Ми ніколи не забудемо. Ніколи не пробачимо. Спочивай із миром, Батькович. Ви наш Герой назавжди.
Воїн РОМАН, побратим, який з бійцями з підрозділу 128-ї бригади прибув на Чин похорону Романа Тухима: – З Романом ми воювали в одному підрозділі з початку повномасштабного вторгнення, він мав позивний «Медвідь». Роман був максимально вмотивований як воїн і, здавалося, знав усі тонкощі військової справи, адже він почав свою війну з москальськими окупантами ще у 2014 році, пройшов пекло Іловайська та інші гарячі точки.
У складних ситуаціях ми вірили, що Роман завжди знайде протидію рашистам на полі бою, вийде переможцем. Він додавав нам, молодшим бійцям, впевненості та відваги, за характером був доброзичливим і з оригінальним почуттям гумору. Романа, без перебільшення, можна назвати універсальним солдатом. Його загибель – це велика втрата не тільки для нашого підрозділу, а й для України. І загинув Роман, як герой, ціною свого життя врятувавши життя врятувавши шістьох побратимів з підрозділу від загибелі або ж важких поранень.
ВІКТОРІЯ, сусідка подружжя Романа і Руслани ТРОХИМІВ у Новому Роздолі: – З цією чудовою сім’єю ми жили по сусідству у квартирах будинку по вул. Лесі Українки. Оскільки ми були ровесниками, до того ж із схожим колом інтересів, то це нас особливо зблизило: ми товаришували, ходили в гості, відзначали свята, а також наші і наших дітей дні народження. Роман був енергійним, доброзичливим і уважним, з ним було приємно спілкуватися, а його гумор усім піднімав настрій. А ще він, як кажуть, був майстром на всі руки – міг полагодити і електричний побутовий прилад, і по хатньому ремонту вправний, ніколи нам не відмовляв, якщо треба було кудись по справах підвезти автівкою.
Пригадую, як нас вразило його рішення іти добровольцем у військо у 2014 році, коли російські агресори вперше почали окупацію Донбасу. Це був крок мужньої людини, яка свідомо пішла на такий патріотичний крок. Ми гордилися, що маємо такого приятеля і сусіда. І його сім’я гордилася…
Власне, Роман з того часу захищав Україну від русні, був неодноразово поранений. Але щоразу повертався у стрій до побратимів, щоб пліч – о і пліч боронити рідний край. І він боронив Вітчизну до останнього подиху…
Христя РЕЙТЕР, дочка друга Романа Трухима з Нового Роздолу: – Світлішої і позитивнішої людини я ніколи не зустрічала. Тепер Господь берегтиме вас на небі, ви пройшли дуже багато, і знаю, що тепер будете Ангелом, який продовжуватиме нас захищати. Ви назавжди у нашій пам’яті і наших серцях.
Мій спогад – посвята і вірш для Вас, дядьку Романе:
“Душу і тіло ми положим, за нашу свободу». Він був саме таким: з сильним характером, міцною волею, та завжди з вірою в краще.
Мій батько дружив із дядьком Романом ще з дитинства. Чому дядьком? Бо по факту, чужа людина, стала ріднішою ніж будь-хто з близьких. Я будучи ще дитиною, завжди дивувалась їхній дружбі, адже час проходить, інтереси змінюються, міняється коло оточення. Але в них все було по – іншому. Я настільки обожнювала, коли дядько Роман приходив до нас в гості, що просто словами передати не можу. Ці двоє старших чоловік в моменті, ніби робились шаленими підлітками, їхні розмови здавались мені надзвичайно цікавими. Тоді життя здавалося зовсім безтурботним.
Ще в далекому 2014р. на посиденьках з кавою в колі друзів, дядько Роман сказав, що йде в АТО, і це не обговорюється. Сприйняти це було надзвичайно важко, для рідних та його друзів. А наскільки боляче було його дружині і маленьким діткам, важко описати словами. В той період він йшов, бо має захистити рідних, і ще тоді він говорив, що якщо ми не захистимося зараз, то потім буде пізно. Коли батько розказав мені про те, що дядько Роман йде на війну, мені було дуже страшно за нього. Я звикла бачити цю людину мега- позитивною, доброю, щирою, та ніколи не могла уявити його зі зброєю в руках. Але його зброєю була машина, на якій він забирав поранених. Він врятував життя незліченній кількості поранених хлопців та дівчат.
Мій перший вишитий образок з бісеру, був вишитий для нього. Я вишивала до пізньої ночі, тільки б тато встиг його передати дядьку Роману, адже там були ангелики, які мали його захищати .
Востаннє я бачила його минулого року.
Коли я запитала:
«Чому ви ще не вдома? Адже у вас було так багато поранень і контузій?» На що він відповів:«Христинко, я не можу. Я їм потрібен.»
Я зараз пишу про нього, але зовсім не усвідомлюю, що його більше немає, не буде більше тих емоційних посиденьок, де всі посміхаються, розмов про все на світі.
Сьогодні, коли привезли кортеж із загиблим воїном, а я досі не можу усвідомити, що там лежить він. Чоловік, який міг розвеселити будь-кого за три секунди. Чоловік, який будучи в окопах, допомагав тим, хто за сотні кілометрів від нього.
Це жахлива втрата для всіх: для когось друга, для когось батька, чоловіка, а для нашої громади – справжнього героя, який ніколи і ні за що не здавався. Він ніколи не помре, адже, я знаю, що він буде жити в наших серцях, такий щирий і завжди усміхнений. Тепер він ангел який захищає нас з неба, і всіх хлопців та дівчат, які обороняють нашу країну.
Завжди веселий, щирий та сміливий,
Тепер із неба дивишся на нас.
Хоч роки йдуть а скроні твої були зовсім сиві,
Ти йшов вперед і байдуже було на час.
Твоя дружина, дітки і родина
Ще досі їм не віриться, що ти на небесах.
Вони чекають поки прийде та година
Що ти подзвониш й скажеш: «Все гаразд».
Так хочеться, щоб це було лиш сном жахливим,
Щоб донька й син могли сказати: «Татку!».
Щоб в їхньому житті, ти поруч був щохвилі
Але тепер, вони лиш мають маму…
А татко це герой, який не здався,
І хоч тепер уже на небесах,
Він той хто поруч залишався
Навіть коли в очах він бачив смерть та жах.
І багатьох життя він зміг все ж врятувати,
А свого так і не зумів.
Він йшов туди, щоб всіх нас захищати,
Але тепер у нас на серці біль.
Ти крізь поранення і біль нестерпний
Щоразу рвався в бій, і хоч там як,
Тепер здобув силу безсмертну
Світитимеш на небі як зоря.
* * *
А ще Роман був добрим і уважним чоловіком дружині Руслані, також уроджениці Берездівець, з якою після служби у війську познайомився у місцевому магазині, де вона працювала. Разом вони виростили і виховали двох дітей – сина Віталія, який вчиться у Новороздільському професійному фаховому коледжі, та донечку Ірину, студентку , яка навчається і працює у Львові (до слова, із 20 років подружнього життя 10 років Роман захищав Україну від рашистів. Мимоволі пригадалися слова із “Енеїди” Івана Котляревського: “Де общеє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку лети повинность ісправлять”. І Роман Трухим виконав свою “повинность” сповна).
А ще Роман був люблячим сином матері Марії і відданим братом сестрі Оксані, яка чимало літ живе і працює у Іспанії.
Визначальними рисами Романа – і коли він навчався у Новороздільській СШ №2, і коли сумлінно опановував спеціальність водія у профтехучилищі №6, і впродовж подальшого земного життя – були відкритість, приязність, відповідальність, комунікабельність. З рідними і близькими він завжди підтримував зв’язки, ніколи не забував усіх привітати чи то з днем народження, чи то з іменинами.
Прикметно, що за день до загибелі внаслідок підриву на НВП та удару FPV – дрона в районі населеного пункту Степове Запорізької області, Роман, як впродовж багатьох попередніх років, зателефонував з фронтового бліндажу матері і тепло і радісно привітав її з Днем матері. Це була їхня крайня розмова у житті, а наступного дня Роман, давши останній бій клятому ворогу, своїм вчинком, врятувавши життя шістьох своїх братів по зброї з батальйону 128-ї окремої гірсько – штурмової Закарпатської бригади, полинув у Засвіти до Небесного Воїнства…
Честь і слава, відважний Воїне, Лицарю високого духу і обов’язку!
Іван БАСАРАБ
