Два тижні тому у надрукованому у “Віснику Розділля” співчутті з приводу відходу у вічність відомомого новороздільського громадського діяча, патріота і поета 97-річного Івана Войцехівського міський голова Ярина Яценко згадала про початок Великої російсько- української війни – 24 лютого 2002 року: ” В перший день широкомасштабного вторгнення я звідкись поверталась, всі, зрозуміло, не знали, що буде далі і що робити. У мене в приймальній сидів Іван Фердинандович Войцехівський. Чекав, чим може помогти і що йому робити…
Цей візит і дав мені якесь тепло і впевненість в тому, що ми справимося.”.
Цей спогад очільниці Новороздільської громади розворушив і мої спогади про перший день війни. У кожного з нас був свій перший день Великої війни.
Напередодні третього року українського спротиву російським агресорам, коли армія і народ героїчно боронять рідну землю від московитів – убивць, згадаймо, яким він був, щоб не емоційно, а з холодним розумом осягнути цей неймовірно важкий період. Згадаймо, щоб остаточно переконатись – війна, вона жахлива й рйнівна, безжальна й невідворотна, та саме в ці темні часи ми виразно бачимо світло найкращих рис людини – жертовність, вірність, любов. Згадати, як все розпочалось, потрібно також з огляду викриття таємниці війни – а цей туман, погодьтесь, існує.
В тепер – про головне. Ти можеш знати всі таємниці війни – її жорстокість, абсурдність і це знання як таке не має сенсу. Важливо, як ти дієш в цей час. Твої правила поведінки в період настання Народної війни.
Отже, як зазначав, спогади очільниці міста про перші години Великої війни повернули мою пам’ять в ті дні…
Я перебував в приміщенні нашої міської ради 26 лютого – йшов другий день повномасштабного вторгнення, прийшов, щоб записатись в Територіальну самооборону. В очікуванні на запис, прямував коридорами адміністративної установи, мимоволі зауважив навколо себе зосереджені обличчя працівників, синхронність дій, діловий ритм роботи, коли в обличчя дихає війна. Досі не полишає почуття гордості поваги за тих і до тих, хто стояв в шерензі на записи до лав Тероборони та ЗСУ.
І найголовніше з тих перших 48-ми годи годин Великої Народної війни – не було паніки, а отже, помилок, які автоматично з неї випливають. На той період тут були політики та адміністратори, які у спресованих оставинах підлої російської агресії вмить перебудували свою діяьність на військові рейки. Тут потрібен характер! І він був проявлений…
Вони тримають стрій у тилу вже три роки Великої війни. І в міру можливостей допомагають Збройним Силам України. В цьому напрямі проведено колосальну роботу – придбано та відправлено медичні автівки військовим, дрони, тепловізори – і цим перелік не завершується.
Я не уявляю, якими матеріальними чинниками можливо оцінити організацію подорожей – в Італію, Польщу – родин воїнів, які віддали життя за Україну на фронтах цієї страшної війни. І вдячність громади – безсумнівна.
В цю третю річницю Великої війни обов’язково потрібно згадати всі події перших днів широкомасштабного вторгнення, щоб пам’ятати, яка висока ціна заплачена…
Щоб не простити драмтеатр Маріуполя, пологові відділення десятків українських лікарень, розбомблені російськими ракетами, зруйнований дитячий онкоцентр “Охматдит” у Києві, підірвана Каховська гідростанція – затоплені внаслідок підриву навколишні села затоплені, довколишні території заболочені. Щоб не простити застосування заборонених міжнародними конвенціями фосфорних бомб (вибух відбувається в повітрі на висоті 175 метрів і в радіусі 150 метрів від епіцентру вибуху на людині обвуглюється шкіра (!). Щоб не простити викрадення агресорами українських дітей, депортованих в росію, розстріли беззбройних українських полонених…
Моя ж війна розпочалася з молитви. З самого ранку 24 лютого 2022 року на одному з радіоефірів прозвучало повідомлення, що у Львові по вулиці Соборній з причепів вантажних автовок чоловікам видають зброю для захисту міста від ворога. І я поїхав. Найкоротший шлях від мого будинку до зупинки нашої маршрутки “555”, що курсує до Львова, пролягає територією міської лікарні. Вирішив зайти в лікарняну капличку на коротку молитву. Того ранку не знав, що повернусь на це місце рівно через через три роки, а саме приміщення всі ці роки буде зачиненим для відвідин.
Запам’яталась ікона Непорочного Серця Богородиці Діви Марії на престолі, а по обидві сторони образу – білі з червоним квіти (я ще повернусь до цих квітів в останніх рядках сього тексту).
Ближче опівдня, попри всі перешкоди, зумовлені оголошенням воєнного стану, дістався зазначеної у радіоефірі адреси. Це виявилась площа, суціль застелена квітами. Посеред зими. Королева квітів – троянда, химерна еустома – краса дивовижна. І навпроти цієї земної краси квіткового базару, що на площі Соборній, краса неземна – величний храм Церкви св. Андрія – у часи Середньовіччя монастир Бернардинців, споруджений наприкінці ХV на початку ХVІ століть. Так я вперше переступив поріг цього величного Собору.
З дому я вирушив з метою отримати зброю стрілецьку, а виявилося, що існує зброя могутніша. Її назва – молитва.
В храмі йшла Відправа, і я приєднався до загальної молитви. Бароккова пишність храму заворожила з першого погляду. Та найбільше вражає уяву ікона, розміщена в центральній частині вівтаря. Так писав свої роботи на релігійну тематику всесвітньовідомий Караваджо (зокрема, в Україні знаходиться його знаменита картина “Ув’язнення Христа”). Проглядається і манера Леонардо да Вінчі з його “Спасителем світу”. Я зараз мовлю не про особливості стилю письма кожного генія живопису, а про загальне бачення й подання. Та найважливіше у вівтарній іконі – сюжет. Спаситель на хресті уже промовив: “Звершилось”( “Consummatum est). Уже віддав духа в руки Свого Отця, та не відбулось ще щось надзвичайно важливе в християнстві. Ще не пролилась кров і вода з Його святого серця.
Вершник з когорти, яка охороняла підступи до гори Голготи, щойно заніс руку зі списом, щоб пронизати Найсвятіше Серце у світі. Ще мить (вістря списа на відстані долоні від Серця Ісуса) – і потечуть Кров і Вода…
27 червня 2001 року церкву св. Андрія відвідав Святіший Отець Іван Павло ІІ. Під час урочистої Божественної Літургії Папа Римський коронував (особливий обряд) чудотворний образ Матері Божої Страждальної Деревнянської. На цій іконі Богородиця рідкісного благородного кавового відтінку обличчя. Голову Пречистої увінчує корона в обрамленні дванадцяти зірок. А в нижній частині ікони на на знак покори, пошани та вдячності – золота зірка Героя України (вдячність за зцілення, вислухану молитву тощо). Як розповіла мені черниця Еммануїла (в перекладі на українську “З нами Бог”), яка служить в в церкві тривалий період часу, історія Божественних зцілень заступництвом молитов Деревнянської Матері Божої Страждальної розпочалась у 1781 році, коли мати та її незрячий 5-річний синочок молились до Неї з проханням про зцілення дитини. Аж раптом хлоп’ятко зачаровано вигукнуло: “Яка красива Матінка Божа!”.
Таким був початок, яким Богородиця з цього образу об’явила силу свого заступництва над тими, хто приходить до Неї з молитвою.
Біля вівтаря з іконою завжди велелюдно, звучить молитва – тиха, щира…Про що моляться люди. Про заступництво, прощення, любов. Так уявляю.
А нам, мій шановний читачу, час прощатися з колишнім монастирем Бернардинців, іконою Матері Божої Деревлянської та повернутись до образу Непорочного Серця Богородиці Діви Марії в лікарняній каплиці нашого непопторного Нового Роздолу.
7 лютого цього року, як завжди, в першу п’ятницю місяця, згадана мною черниця з таким красивим іменем – Еммануїла, телефонним дзвінком нагадала мені про особливий молебень до Пресвятого Серця Ісуса. До Вашого відома на цю Відправу у церкві св. Андрія щомісяця приїздять помолитись віруючі зі всіх регіонів Західної України – Волині, Галичини, Буковини, Полісся, Закарпаття, Поділля – це ті, з ким я особисто спілкувався, зрідка зустрічав представників Херсонщини, Запоріжжя.
Перед поїздкою до Львова вирішив обов’язково придбати ліки в дорогу. Зайшов у коридор І-го поверху міської лікарні, що веде до аптеки, перевів погляд у зворотньому напрямі. Раптове відчуття, яке не буду пояснювати (тому що воно завжди зі мною) охопило при погляді на прочинені двері, що ведуть до лікарняної каплиці. Ці двері були зачинені три роки – з 24 лютого 2022 року.
Я ввійшов. На престолі ікона Непорочного Серця Пресвятої Богородиці Діви Марії. А по обидві сторони – білі з червоним квіти. Все ті ж, що й три року тому. Коли був мир. Не війна.
Чиясь дбайлива рука доглядає в капличці.
“Мужчина, тут закрито, ми замінюємо шкло і зачинемо, ” чую голос одного з ремонтників. “Коли можна буде прийти помолитись?” – запитую його.
“Коли закінчиться Війна,,,” – почув у відповідь.
Володимир КУКУРУЗА
(фото із заходу, присвяченого Героям російсько – української війни, який відбувся у Новому Роздолі напередодні третьої річниці широкомасштабного вторгнення московитів)
