У російсько-українській війні поліг Захисник України новорозділець Белейчик Іван Васильович.
28-річний воїн загинув при виконанні бойового завдання у Курській області. В знак скорботи за вбитим на війні Героєм на території Новороздільської громади 28-29 жовтня було оголошено Днями жалоби. 29 жовтня в церкві Різдва Пресвятої Богородиці відбувся парастас та чин похорону, похоронили Героя на Берездівецькому цвинтарі.
Гірке прощання, неймовірний біль втрати вкотре Героя, молодого хлопця, і зворушені вірші, які звучали як прощання, від класного керівника Світлани Король, від мами його друга з дитинства Тані Пундор, від найкращого друга Назара Партики, від юного побратима, який заледве стримував сльози… Бо ой як нелегко проводжати в останню путь молодих: не дожив, не долюбив, не залишив спадкоємців….
Втім, малий племінник Миколка, син сестри Галі, дивився на світ темними зосередженими Івановими очима, і треба ж так вдатися у вуйка… Значить, не пропаде когорта справжніх українців, влїнів-захисників…
Героїчна була смерть Івана. Він був оператором відділення розвідки та коригування взводу безпілотних авіаційних комплексів, вели бій на Курщині, куди йдуть кращі. Багато в нетрях інтернету говорилося про той бій у районі н.п. Зелений Шлях (або поблизу населеного пункту Толстий Луг, як твердять інші джерела). Росіяни прорвали українську оборону в Курській області, зайшли в тил і вступили в бій з операторами дронів. Іван був у бліндажі, і відстрілювався до останньої кулі. “Хлопці були в тилу, стався прорив, москалі зайшли в їх лісосмугу з двох сторін, ніхто з воїнів добровільно не здався, пацани билися до останнього! Якби вони могли відійти, то відійшли би. Загинули дуже гідні бійці“, – розповів деталі ситуації мер Генічеська, доброволець 24 ОШБ “Айдар” Станіслав Бунятов “Осман”. У полон ніхто не здався. Усіх хлопців розстріляли у бою. І після загибелі 10 жовтня аж 29 жовтня Іван «повернувся» додому «на щиті».
Нелегкою була доля хлопчини за такий короткий вік. Народився Іван 25 червня 1996 р. у с. Топільниця Старосамбірського району. Але у трирічному віці сім’я переїхала до Нового Роздолу. Хлопчику щойно шість років було, як мама подалася на заробітки в Ленінград, і ось уже понад 20 років ніякої звістки від неї. Тато незабаром привів нову дружину, яка також виховувала двох дітей, а сам часто відлучався з дому – їздив на заробітки. Сирітська доля, відомо ж, далеко не мед… Втім, Іванко ніколи ні на що не скаржився – і цю його рису відзначали і в школі, і друзі, і родина. Навіть уже коли пішов на війну, телефонував сестрі Галі і спокійно розповідав: «Та на війні я. А іноді ще їжджу на заробітки в Курську область», – піджартовував. І ніколи ніяких скарг. Лише раз зізнався, що бій був страшний, бо дуже вже ворог «крив артобстрілами». «Племінник навіть кілька разів говорив, що йому подобається в армії, побратими, – продовжував розповідь його стрийко Любомир Белейчик, з яким тісно спілкувався, один час мешкали у стрийка кілька років, та й останній свій новий рік 2023-й зустрічав Іван у його сім’ї. – Складне життя мав Іван, але хороший хлопець виріс, з твердим татовим характером, і у житті ніколи не зійшов з правильної стежини».
Перша вчителька Наталія Салдан, яка навчала і старшу сестричку Галину, і молодшого Іванка, добре знала їх сім’ю – і відзначала надзвичайні доброту і позитивізм дітей. Сестра по-дорослому опікувалася молодшим братом.
Світлана Король, класний керівник, стільки добрих слів присвятила Іванкові – «Котигорошку», як назвала його по-материнськи. «От пригадую його таким маленьким хлопчиком, сонячний, світлий, безпосередній, дуже добра дитина, вчився як більшість хлопців, не надто наполегливо, але нікого не образив ніколи, ніколи не скаржився ні на що, хоча жив без мами з 1 класу, вмів дружити – змалечку пригадую оцю нерозлучну трійку друзів – Іванко, Назар Партика і Володя Змисний».
Іванко – тільки так і називали його у спогадах. «А пригадуєте, як колись вийшов з класу через вікно… А як… – теплі спогади безтурботного дитинства розгладжували зажурені обличчя однокласниць Тані Гринькевич, Юлі Добуш. – Маленький, найменший в класі хлопчик, з веснянками і завжди усміхнений. Ні на що ніколи не ображався, ні на кого не скаржився, навіть неприємні ситуації завжди промовчував. От згадуємо – і хочеться посміхнутися».
Після закінчення 9-го класу у Новороздільській ЗШ №4 навчався у Новаороздільському професійно-технічному училищі №5, здобуваючи професію столяра. І одразу заробляв собі на життя, бо з 18-ти років мешкав сам у квартирі в Новому Роздолі (тато з другою жінкою поїхали жити у село на Жидачівщині). А коли Іванкові ще й не виповнилося 25-ти, хвороба забрала і тата. Сестра уже мешкала із сім’єю у Стебнику, куди навідувався у гості. Востаннє гостював на Пасху, у квітні 2024-го, допомагав швагру з ремонтом, цікавився як його бабуся у селі – відчувалося, хлопець хотів родинного тепла, бо давно лишився без мам, без бабусі, а там і без батька. «Так міцно обіймав на прощання, – плачучи, розповідає Галя. – І серед останніх голосових повідомлень, за місяць до загибелі, наголошував, як скучив за всіма і мріє, коли приїде і разом по-родинному проведуть час».
Працював у Львові, де почасти і мешкав у вагончику на будові, здружився з Петровичем, як розповідав сестрі, цей чоловік по-батьківськи опікувався юнаком, навчав.
Під час поїздки до Золочева у травні ц.р. робоче авто Івана зупинило ТЦК, одразу підписав усі документи, бо ж все одно хтось мусить йти воювати, був твердо переконаний. Місяць був на навчаннях на полігоні на Львівщині, тоді – завдання на Курщині. Служба подобалася, як завжди, не нарікав ні на що. Востаннє говорив з Галею 7 жовтня: «Все добре, все нормально», – як звично звітував сестрі. Через кілька днів – нещадний бій, у якому бився до останнього, як справжній «Мустанг» (мав такий позивний), і загинув із світлою посмішкою маленького Котигорошка….
Легких тобі м’яких хмаринок на небі, Іванку! Твій подвиг неоціненний! Щирі співчуття рідним та близьким… Вічна пам‘ять, честь і шана Герою!
Віра ВЛАСЮК
