Я живу у звичайній міській 5-поверхівці. Поряд з моїм будинком – стадіон міської школи №3, трішки ліворуч – територія занедбаного дитячого садочку.
Перші мешканці заселились в нашому будинку в жовтні 1966-го. Вперше переступив поріг нашої квартири на міцних руках мого тата, а, можливо, мене туди привела за руку моя мама. Світлої пам’яті мої батьки. Так уявляю…
Тут пройшло моє дитинство. Іноді воно мені сниться. Бідне й щасливе. Для мого покоління воно і не могло бути іншим….
Крайніми роками через шибки вікон моєї квартири, що на на захід, спостерігаю як молоді мами з самого ранку несуть на руках або ведуть за руку в садочок своїх діточок; а з вікон, що на схід, – як поспішають на науку, вже дещо подорослішавші все ті ж діти…
За моїми вікнами незмінний пейзаж та до болю знайомі обличчя. Все на вигляд непорушне. Всі один одного знають десятиліттями.
Порівняно віднедавна з висоти моєї квартири на 4-му поверсі іноді спостерігаю, як на балкон квартири, що на третьому поверсі, виходять нові мешканці. Чомусь при зустрічі не вітаємося, а діалог через балконні перила – взагалі поганий тон.
Та ось одного дня жінка – новосел з цієї квартири, підозрюю, що зумисне, поставила на своєму балконі так, щоб я міг чітко розгледіти літери, велику коробку з написом «Маріуполь» ( чомусь запам’ятався морський якір, зображений посередині коробки). Я розгледів і все зрозумів: квартиранти з 3-го поверху – це внутрішньо переміщені особи, які знайшли у нашому місті прихисток із дощенту зруйнованого російськими військами прекрасного міста на узбережжі Азовського моря. Отож завтрашнім днем обов’язково привітаюсь першим. Навіть не шукатиму приводу, щоб це зробити.
Маріуполь – і цим усе сказано!
…Кожного недільного ранку вслухаюсь в мелодію церковних дзвонів, що долинає до мого будинку з високого пагорба, на якому споруджена найвища у світі греко – католицька Церква Різдва Пресвятої Богородиці (див. фото) . А минулої неділі, 4 серпня, дзвонів не було чутно. Та ближче до 12-ї години все роз’яснюється. І коли прийшов на другу Службу Божу в храм, все зрозумів – дзвіницю дещо змістили, от тому відгомін церковних дзвонів не долинає до нашого будинку.
А на місці дзвіниці облаштовано п’єдестал. Саме так – п’єдестал. На ньому стоятиме фігура Богородиці. Вона зустрічатиме нас по – материнськи щоразу, коли ми переступатимемо поріг церковного подвір’я.
…Минулої неділі по завершенні Служби Божої отець Іван Рибко оголосив, що ми, парафіяни нашої Церкви Різдва Пресвятої Богородиці, зробимо все можливе, щоб на цьому п’єдесталі стояла велична Божа Мати. Зустрічаючи і проводжаючи нас щоразу, Вона заступатиме нас своєю материнською молитвою, тому що Вона – Мати усім нам.
Проходячи поряд з місцем, де буде стояти Божа Мати, нагадав собі, що змінено церковний календар, тож цьогоріч Храмове свято відзначатимемо 8 вересня. Зовсім скоро. Щоб тільки встигнути зі встановленням.
У таких роздумах зі спокійною душею покинув церковне подвір’я.
Перед входом в будинок, як зазвичай, окинув поглядом дгорі вікна квартир мого під’їзду. І побачив жінку – новоселку, яка з балкону квартири на 3-у поверсі із задумою вдивлялася у тільки їй відому далечінь. Її відстороненість була очевидною, я мимоволі відчув, що вона перебувала за сотні й сотні кілометрів від Нового Роздолу. І мене осяяло – пані переселенка у ці миті мандрувала рідним Маріуполем, місіом Марії, де залишилась частина її життя,, життя її сім’ї , роду та близьких. Найкращого Міста Марії, де також є храми (див. фото перед російським вторненням) , де б’ють церковні дзвони,, де вони по – свєму були щасливими. І сьогодні вона з балкона відвідує рідні місця, вона спілкується з усіма, з ким прожила життя ТАМ, на Малій Батьківщині, яку загарбали лукаві “брати”,….
Я тихо, увійшов у під’їзд і ще тихіше відчинив поверхом вище двері своєї квартири. Дуже хотілося, аби мить відвідин жінкою її рідного Міста Марії не перервалася зовнішнім чинником, , аби її мрії повернутися у Маріуполь з часом, коли ворога буде переможено, збулися. Вірю – так буде!…
Володимир КУКУРУЗА
