Новий Розділ “підріс” ще на один рік. Цю приємну дату свого заснування,71 рік, місто відзначає гарної пори, коли здається, навколишня зелень розкішних вуличних дерев незрівнянно краща від минулорічної, коли поряд із звичними бачимо й екзотичні, для наших країв незвичні насадження. Гостей міста дивує чистота, упорядкованість, яку бачать. І все це – творіння невтомних рук новороздільців, тих, для кого місто – рідна і дорога серцю частина життя.
Різні дороги привели кожного з нас у це місто. Кожна окрема історія, власне, і складає літопис Нового Роздолу. Та якось у вихорі великих звершень сірчаного комбінату – гіганта мало і скупо згадується в історії міста тогочасна середня школа робітничої молоді – вечірня школа, як прийнято було у ті часи (та і згодом аж до наших днів) її називати. На жаль, не можу вказати дату її відкриття, але роки роботи в ній – приємний спогад на все життя.
Оскільки комбінат виростав швидкими темпами, не відставало й житлове будівництво, звідусіль у Новий Розділ ішли, їхали люди, яким недавня війна не дала можливості здобути належну освіту. Для цього й була відкрита школа. Очолив її Микола Михайлович Здолини. Працювали тут відомі у місті вчителі: Анастасія Василівна Баранецька, Анастасія Дмитрівна Бриль, Йосип Михайлович Білинський, Паша Степанівна Вакарук, Марія Миколаївна Гичпан, Михайло Дмитрович Мандрик, Антоніна Іванівна Марамзіна, Анатолій Гордійович Миколайчук, Євгенія Михайлівна Незола, Ярослава Василівна Новосадська, Марія Омелянівна Романів, Галина Антонівна Самойленко, Володимир Іванович Смірнов, Леонід Іванович Тарасенко, Хенегар (даруйте імені / по батькові не пригадаю). Моя робота в цьому колективі почалась із літа 1964 року. Директором тоді був Михайло Онуфрійович Шперун.
За кожним учителем школи були закріплені певні цехи комбінату. Сіркоплавильний (СПЦ№1), цех очистки повітря (ЦОВ), цех очистки сірки (ЦОС) – мої підопічні виробничі підрозділи. Отож треба було переконати працівників без належної освіти здобути її у вечірній школі. Керівництво кожного цеху з розумінням ставилося до освіти трудового колективу. Приємними у спілкуванні запам’яталися Федір Іванович Пелех, Іван Шушкевич (до слова, мій однокласник), Віталій Климентійович Коваленя.
Для уроків вечірньої школи було відведено другий поверх СШ №1(тепер – Новороздільський ліцей ім. Володимира Труша). Заняття проходили з 18-ї по 23-тю години. Для тих, хто працював по змінах, уроки проводились зранку в напівпідвальному приміщенні житлового будинку недалеко від СШ№1. Було там два просторі класи і бібліотека. Вона, до речі, відзначалася книжковим багатством, різноманіттям. Сюди приходили учні денної школи і жителі навколишніх будинків. Жаль тільки, що приміщення не відповідало своєму призначенню.
Життя без змін не буває, освіта пережила також чимало змін. Був час, коли при вступі до вишу перевага надавалась тільки людям з виробничим стажем. Тоді у вечірню школу прийшли учні, які вдень заробляли стаж, а ввечері сідали за парти. Були серед них розумні, старанні й закінчували школу з медаллю. Пам’ятаю Сергія Іваннікова, Івана Булу – майбутнього секретаря нашої міської ради, дівчат – відмінниць, прізвищ яких не пригадаю, на жаль.
У вечірній школі ніколи не розглядалось питання дисципліни на уроках. Головнішим було відвідування, особливо молодими за віком. Тут допомога йшла від батьків. Наприклад, звичним було бачити Бетю Самойлівну, яка навідувалась у школу, щоб упевнитися, що її сини Женя і Боря прийшли на заняття, поки вона, мама, чергує у палаці культури.
Різноманіттям відзначався склад учнів вечірньої школи. Виділялась група статечних, поважних чоловіків. Це були люди ідеї, що провели роки покарань у місцях, відомих хіба що географічній карті. Тепер, повернувшись в рідні краї, вони наздоганяли втрачене. Закінчували вечірню школу і футболісти нашого “Хіміка” (Мороз, Лавришин, інші). Заслуговує здивування і поваги група сільських випускників, які щоночі долали багатокілометрову дорогу лісом, щоб здобути бажану середню освіту.
На виробництві можна було зустріти людей і з початковою освітою. Для них у школі організовували клас із скороченим терміном навчання для здобуття восьмирічної освіти. Останній випуск такого класу відбувся 1969/70 навчального року.
Перебування в одному класі зближувало молодих людей, давало можливість краще зрозуміти один одного, виникали романтичні історії, коли в процесі спілкування учні і учениці закохувались, а відтак – і одружувались. Добре пам’ятаю такі сім’ї, зокрема, Голубовських Володі й Рози, Житарюків Григорія і Анни, які поєднали свої долі в момент вручення атестатів. Через роки їхній син Мар’ян, випускник СШ № 4, успішно завершивши навчання на факультеті журналістики Львівського державного університету ім. Івана Франка, стане науковцем на кафедрі факультету, а згодом доктором наук, професором.
Пригадується ще така деталь. У ті роки абітурієнти не відвідували репетиторські заняття. Тому з дозволу дирекції деякі майбутні вступники до вузів як вільні слухачі бували на окремих уроках вечірньої школи і згодом ставали студентами.
Велась у школі й позакласна робота. Широкий відгук мав Шевченківський вечір, організований М. Д. Мандриком у березні 1964 року. Проводився він, як і всі інші значні заходи, у тодішньому кінотеатрі, де зараз діє Новороздільська дитячо – юнацька спортивна школа. Відгомін цього вечора несподівано прозвучав недавно, два роки тому. У клініці у Львові в черзі до лікаря – окуліста до мене заговорила незнайома жінка. Упевнившись, що правильно мене впізнала, тут же згадала Новий Розділ, вечірню школу і Шевченківський вечір, у якому брала участь, виконуючи пісню «Пливе човен». Пам’ятає, як прискіпливо, але по – доброму вимогливо, готувався кожен номер вечора, як «розкручував» з нею цю пісню вчитель. Пройшло 58 років, а добрий спогад людина зберегла.
Коли у місті відкрили політехнікум (спочатку він розташовувався у приміщенні на території комбінату), М.О. Шперун став його директором, а вечірню школу очолив Л. І. Тарасенко, потім – С. М.Матвіїшин. На той час у місті вже були ПТУ – 5, ПТУ -6, тому потреба у школі робітничої молоді відпала.
Пам’ять про минуле не пропадає. Спогади про вечірню школу завжди приємні, жаль тільки, що немає з ким їх оживити. Впродовж років цікавою співрозмовницею була А. В. Баранецька. Наше телефонне спілкування бадьорило обох. Хіба можна було сумувати, згадуючи наші спільні вечері у школі пізніми вечорами? Кінець чверті, святковий день, іменини колеги або просто гарний настрій гуртували нас.
Продовольчий магазин із відділенням «Домової кухні» працював допізна. Тут завжди були готові котлети, варені яйця, пиріжки. І все це за короткий час опинялось на столі учительської, а жарти, сміх, веселі історії доповнювали це смачне меню. У гарному піднесеному настрої розходились по домівках.
Може здатись, що це був ідеальний колектив. І звичайний, просто молодість сприймає все інакше, щиріше, можливо, простіше.
А ще є таке життєве правило. Восени дерева позбуваються свого листя, а навесні радіють новим паросткам. Так і людина з віком залишає в минулому ті негаразди, що колись здавались значними, масштабними. З роками вона тримає в пам’яті лише події чи хвилини радості з минулого – вони ж підтримують її.
Катерина МАНДРИК
На фото: 11-А клас, 1966р. Перший ряд – сидять: Мандрик Катерина Василівна, Мандрик Михайло Дмитрович, Баранецька Анастасія Василівна, Бриль Анастасія Дмитрівна, Білинський Йосип Михайлович, Новосадська Ярослава Василівна, Тарасенко Леонід Іванович, Романів Марія Омелянівна, Хенегар (на жаль, пам’ятаю тільки прізвище), Незола Євгенія Михайлівна, Тарасенко Зіна Степанівна, Вакарук Паша Степанівна.
На фото: Після першотравневої демонстрації – чотири пані і хлопчик: Катерина Мандрик, Ярослава Новосадська, Марія Романів, Ірина Форостина з сином Ярославом.
На фото: заняття у вечірній школі.
На фото: перші будинки Нового Роздолу.
P.S. Можливо, у випускників вечірньої школи (а такі живуть у нашому місті), у їхніх дітей чи онуків своє бачення того періоду. Цікаво б дізнатись…
