До Небесного Легіону відійшов Герой – 29-річний Хомин Максим Ігорович.
29-річний Максим ХОМИН загинув 21 березня минулого 2023 року. З того часу вважався безвісти зниклим. До рідного міста повернувся на щиті на саме Благовіщення, а 26 березня 2024-го, більше чим через рік, мужнього юнака Новороздільська громада проводжала в останню путь. Напевно, нарешті знайшла спокій «удома» душа Максима. Коли рідні, друзі, знайомі, земляки схиляли низько голови у пошануванні Воїна та гірко ридали, прощаючись з цвітом нашої країни. Не витримало випробувань здоров’я тата Героя, Ігоря, тож щиро молився та гірко ридав у лікарняній палаті, не змігши через стан здоров’я провести сина в останню путь. І мужньо несли неспіврозмірну вагу втрати найдорожчого дві худорляві фігурки – мама Людмила і сестра Діана. Розпачливо плакали над труною онука дві бабусі – 85-річна бабця Рузя і 70-річна бабця Стефа, бо ж він, молодий, мав бути продовжувачем роду. Хресний батько Ярослав уже кілька місяців також захищає східні рубежі держави. Діана стала прикладом підтримки згорьованих батьків, мужності української жінки, яка пройшла увесь складний і болючий шлях повернення брата «додому», і віднині і дбати за батьків, і жити має і за себе, і за брата.. Загинув Максим 21 березня 2023-го. Проте офіційний статус «безвісти зниклий» не довго тішив примарною надією на зустріч, можливо, поранений чи в полоні. Незабавом побратими зателефонували, поспівчували і повідомили деталі того останнього бою Максима: після фатального пострілу він впав з бронетранспортера і потрапив під танк. Довго не могли винести тіло воїна – під Бахмутом тоді тривали запеклі бої. Максим Хомин, який служив у військовій частині А4279, загинув поблизу села Богданівка Бахмутського району Донецької області. Тіло воїна доставили у морг аж у травні, повідомили рідних у липні. Сестра кілька разів їздила до Дніпра, пройшовши всі кола пекла процедури опізнавання (його речі, документи…), порівняльну експертизу, на яку мама здавала ДНК-аналіз… А у вересні Максима похоронили у Дніпрі як невідомого солдата, під номером 4057… Навіть безліч безіменних втрат не може бути оправданням для халатного ставлення до останків наших героїв, до почуттів їх рідних. Діана щиро вдячна працівниці Миколаївського військкомату Мар’яні Коцюбі, яка здружилася з Максимом і дуже допомогла його родині з оформленням документів. Аж у лютому 2024-го надійшла офіційна звістка про загибель Воїна Максима Хомина. І вже 25 лютого на відкритті Алеї Героїв у Новому Роздолі Максим з милою посмішкою споглядав на згорьовану родину… А після довготривалої процедури ексгумації тіло Героя повернули «додому»…
Народився Максим 9 жовтня 1994 року у Новому Роздолі, де і виростав. Навчався у Новороздільській школі №5, згодом – у Новороздільському професійному ліцеї опановував професію “слюсар з ремонту автомобілів, водій автотранспортних засобів категорії “B”, “C”. Працював на «Леоні», на ОДВ «Електрик». І усі, з ким йшов поряд по життю, відзначали його товариськість і доброту.
Не стримує сліз класний керівник Максима Т.С. Костів, адже вперше доводиться розповідати про загиблого учня: «Максим запам’ятався невисоким, дрібним і жвавим хлопчиком, з неодмінною милою посмішкою, за якою, здавалося, ховав свою сором’язливість. З такою от посмішкою, як на банері на Алеї Героїв. До речі, саме на цьому місці ми востаннє і бачилися, коли Максим повідомив, що їде у військкомат. Намагалася ніби розрадити, натомість він, як завжди, посміхнувся і впевнено відповів: «Не хвилюйтеся. Я знаю, я вірю, що все буде добре!». У класі Максимко був дуже товариським і компанійським хлопчиком: і з друзями на всі спортивні змаги, і з дівчатами квітами привітати вчителів – усюди поспівав».
Неможливо говорити про такого юнака у минулому часі… Таки правда – Небеса забирають найкращих… Про Максима згадує класний керівник групи у Новороздільському професійному ліцеї Т. І. Плетеня: «Він був і назавжди залишиться у наших спогадах життєрадісним, енергійним, відповідальним, рішучим, веселим, товариським. Так, він був душею групи. Всюди активний: чи які спортивні змагання, чи волейбол зіграти, чи на сцені заспівати або який виступ художньої самодіяльності – товариський і відповідальний, тож не відмовлявся від загальних активностей. Взагалі група наша була дуже дружня. Він не просто був моїм учнем, ми дружили. Ніколи не пройшов мимо, зустрівшись на вулиці, завше поцікавився, як справи. Пригадую, як при одній зустрічі повідомив, що їде у військкомат. Та й зі служби, бувало, телефонував, надсилав фото, ділився наболілим. У останню свою відпустку, у січні 2023-го, також завітав у гості. Що розповідав? Важко, говорив, але духом ніколи не падав. Дещо подивовано розказував: «Ніколи би й не подумав, що зможу вистрілити в людину, але на війні збагнув одразу: там ніяк, там нема ані часу думати, ані вибору – як не ти, то в тебе…». Його ж одногрупник Володимир, який також пішов на війну, телефонував Максиму, отримував цінні поради, мовляв, вчися всього, вистрілюйся, бо без цього на фронті ніяк. Такий близький, рідний, небайдужий – яких юнаків втрачаємо!».
Повістку Максим отримав у червні 2022 року. І не задумуючись ні на хвилю, поїхав до військкомату проходити медогляд, хоча свого часу був комісований за станом здоров’я.
Місяць навчання у Старичах, на кулеметника мотопіхотної частини. А потім у найгарячіші точки – трохи побіля обласного Миколаєва, тоді визволяли Херсон, засідка під Давидовим Бродом, Бахмут.
«Зачищали село під Херсоном, там з побратимами пошкодували жінку з дітьми, допомогли виїхати, бо від села майже нічого не лишилося. Натомість вона хлопців, як кажуть, відгодовувала домашніми смаколиками. Ця сім’ перебралася у іншу область. Дотепер телефонують нам, – розповідають мама і сестра Максима. – Навіть меншій донечці не сказали, що Максіка уже нема, бо дуже діти любили юного захисника. Якось навіть їздив до них на короткий перепочинок, бо ж додому дуже далеко. Дуже добрий був до всіх, дуже товариський, все для людей робив, для друзів».
Максим пошкодив ногу. У останній відпустці, після якої загинув на третій день після повернення в частину, на пропозиції рідних не поспішати, підлікуватися, з неодмінною посмішкою, хоч і дещо змученою, відповів тьоті Лесі: «Бахмут без мене ніяк!».
Особливо не розповідав про бойові будні, як переважно усі військовослужбовці. Рідних запевнював: «Усе добре!». Але чи то гіркі передчуття, чи пережиті труднощі подекуди навертали на смутні думки: «Ми не вернемося звідти, не вийдемо живими». Дуже багато побратимів полягло уже у боях. Казав, дуже важко, адже з бригади, з якою починав воювати, мало хто і лишився в живих. Дуже боліло воїну не завжди професійне і людяне ставлення командирів: «от «Техас» – справжній командир, але таких надто мало». Свого часу і Максиму доручили командування 12 хлопцями, як найбільш досвідченому, то так хвилювався за побратимів, і завжди йшов першим, пильнуючи, чи розтяжок або мін не було.
Юний Максим Хомин став щитом не лише для побратимів, а для всієї України, зродив Дух Воїна, щоб захистити рідних… Якби не такі хлопці як Максим, не було би нам так спокійно і легко тут…
Низький уклін Захиснику, перед яким усі ми в неоплатному боргу. Висловлюємо найщиріші співчуття рідним та близьким Героя. Розділяємо біль непоправної втрати та схиляємо голову у скорботі.
Віра ВЛАСЮК
