22 грудня 2023 року у Новому Роздолі відбулася презентація книги уродженця нашого міста, керівника “Міжнародного центру нейрохірургії” Ігоря КУРІЛЬЦЯ «Рік війни. Життєві історії нейрохірурга з України. 24/02.2022/24.02.2023»
До початку презентації книги знаменитого лікаря – новатора, який, нагадаємо, покинув батьківське гніздо у далекому 1976 році, поступивши після закінчення СШ №1 в Івано – Франківський медичний інститут, а відтак, на відмінно завершивши навчання у Альма – матер, відтоді розпочав свій стрімкий шлях до найвищих вершин вітчизняної та європейської нейрохірургії, залишалися лічені хвилини.
У залі просторої світлиці центральної міської бібліотеки для дорослих вільних місць майже не було. З – поміж строкатої інтелігентної публіки – вчителів, лікарів, представників інших професій, загалом місцевих шанувальників літератури та мистецтва, однокласників та давніх приятелів пана Ігоря – зауважив відомих загалу новороздільських поетів та прозаїків. Звичайно, не могли оминути такої знакової події і представники місцевої влади та духовенства – заступник міського голови Ольга Ганачевська та настоятель церкви Святої Покрови, що у Малехові, о. Степан Попко.
Першим несподівано до зали увійшов «винуватець» дійства Ігор Курілець. Високий і дещо зсутулений (авже ж, така вже «професійна ознака» хірурга – високопрофесіонала, тим паче із зростом під метр дев’яносто), Ігор Петрович впевнено підійшов до столика, на якому височів стосик свіжовидрукуваних примірників його книги. Зручно вмостившись у кріслі, пан Ігор уважно окинув зором аудиторію, а помітивши когось із знайомих, щоразу схоплювався на ноги і щиросердно вітався. Вітання навзаєм теж випромінювали радість.
Світлиця наповнювалася відчутною, хоча і невидимою, дружньою, приязною атмосферою, яка буває хіба що під час ювілейних зустрічей випускників.
За мить увійшла очільниця бібліотечних установ міста Галина Приріз і, спершу пояснивши незначну затримку старту презентації поїздкою з Ігорем Курільцем у радіостудію, де записували «велике інтерв’ю» із автором книги, далі на правах ведучої розпочала напрочуд змістовне дійство.
А відтак – пропонуємо до уваги читачів найбільш цікаві моменти із презентаційного інтерв’ю Галини Приріз із автором книги.
– Пане Ігоре, як виникла ідея написання цієї, на мою думку, унікальної книги?
– Шановні друзі, шановна громадо, шановні парафіяни, гм… пацієнти, лікарі, вчителі, а також ті, що оточують мене впродовж життя. Маю сьогодні таку величезну нагоду і честь зустрітися з вами. Я приємно заскочений вашою увагою, повагою та цікавістю до моєї першої книги. Щиро дякую.
Насамперед, зізнаюся, що ідеї написати книжку про мої життєві історії у попередні роки не виникало. Я ніколи не відчував нахилу до письменництва, ніколи цим не займався. Звичайно, нотував усе, що було важливе для мене як для лікаря, щоб ще краще опанувати дуже складну професію нейрохірурга. Написав також і кандидатську дисертацію, яку успішно захистив.
Але 1991-й рік, коли було проголошено незалежну Українську Державу, якось різко змінив і мене, і мою мотивацію. Я постановив собі мету – у своїй лікарській діяльності застосовувати сучасні методи, що практикуються на Заході, а не у консервативних традиціях вітчизняної нейрохірургії, яких ніхто не прагне змінити. Одне слово, впроваджувати новаторську школу. Знайшлися послідовники, тож 20 років тому прийняв непросте рішення заснувати «Міжнародний центр нейрохірургії». Власне, відтоді, як кажуть, процес пішов, новий підхід був ефективнішим і якіснішим, аніж, скажімо, у нейрохірургічних клініках, які працювали за «радянським» принципом.
Минав час, методи лікування фахівців «Міжнародного центру нейрохірургії» ставали дедалі відомішими, тож, зізнаюся, щонайменше років зо п’ять тому відчув потребу вести свій «Щоденник нейрохірурга». Для себе, не для сторонніх очей.
І коли почалася війна, я надалі продовжував записувати у щоденник свої нотатки, але якось більш детально. Про написання книги навіть і не думав.
Але, пригадайте, які це були тривожні дні, коли москалі захопили Бучу, Бородянку, інші міста, де чинили жахливі злочини, контролювали Житомирську трасу і розстрілювали автомобілі із сім’ями, котрі прямували на західну Україну, нещадно бомбили Київ. Люди перебували у стресі, не знали що буде завтра, що робити, чи кудись збиратися їхати з дітьми. І, як наслідок таких переживань, люди не спали ночами. У такому стані перебував і я з сім’єю. І під час нічного безсоння багато роздумував. А роздумувати було про що і над чим. Ті, хто прочитає книгу, зрозуміють, що маю на увазі.
І очевидно, ці нічні роздуми «лягали» як інформація у головному мозку. Отак я відкрив для себе особливу властивість мозку. Я ніколи собі не уявляв, а тепер вже можу стверджувати, що мозок має функцію генерувати текст. Скажу простіше: якщо в голову закладати якусь інформацію, то рано чи пізно посеред ночі ви побачити перед собою цей текст. Принагідно, додам, що найбільше мене в житті вражає безмежний потенціал головного мозку і української мови. Я їх пізнаю усе життя.
Отже, умовно кажучи, 18 січня 2023 року я побачив в уяві перед собою текст майбутньої книги. Це було вперше у моєму житті. Може, це мені так Бог допоміг, хтозна… Також я усвідомлював, що у мозку, крім функції запам’ятовування, є функція забування. Тому я чітко розумів і те, що, якщо вчасно не запишу текст на папері або комп’ютері, то згодом вже не зможу його відновити. Тому 18 січня посеред ночі я змусив себе встати з ліжка, сісти за комп’ютер і «перекладати» текст, котрий бачив у головному мозку на речення у комп’ютері. За один раз мені вдавалося друкувати з 10 -15 сторінок друкованого тексту (обсягом однієї сторінки – 1500-1600 друкованих знаків). І так день за днем. Написане виглядало як якийсь хаотичний чорновик, сирий не редагований рукопис. Днів через десять я нарешті надрукував увесь текст, який відклався у головному мозку. Скажу, це був чималий обсяг, причому не впорядкований. Почав думати, що робити далі , аби впорядкувати у формат книги у відповідності до вимог книгодрукування, яких, чесно кажучи, зовсім не знав.
Відважився зізнатися про свій «твір» вузькому колу людей, яких знав і до думки яких прислухався і ознайомив їх із змістом. Відзначу, що там було немало фрагментів так би мовити із «гострими кутами», зокрема критикою певних бюрократів від медицини і «порядки» у державних лікарнях, які вони очолювали. Коротко кажучи, колеги – медики відговорювали мене від реалізації мого наміру. А дехто з особливо ближніх пояснював це моєю перевтомою і радив звернутися за консультацію до певного фаху лікаря.
Так у роздумах минув з місяць. Аж одного разу я наважився дати прочитати рукопис бойовому медику, який перебував на передній лінії і надавав допомогу пораненим бійцям. До мене він звернувся за медичною консультацією, а я своєю чергою попросив його висловити свою думку про написаний текст. Перед тим запитав, що хочуть більше читати фронтовики: чи про військові будні, чи про те, як протікає життя за їхніми спинами, у тилу. «Ні, ми про фронт усе знаємо не з чуток, а от про цивільне життя, якщо воно реалістично описано, цікаво було б почитати, – сказав парамедик. «Та ж я і написав про будні тилу, зокрема, мої як лікаря, не оминув і критичних зауважень» ,- відказав співрозмовнику.
«То й добре, що так, бо ж ми за що боремося, за що гинемо? Аби знищити окупанта і за справедливість в українському суспільстві!» – відчеканив фронтовик. А згодом, перечитавши текст, сказав мені приблизно такі слова: «Доктор, якщо ви не опублікуєте цю книжку, то ви здійсните свідомий злочин».
Ці слова вирішили подальшу долю книги – я категорично вирішив її надрукувати. Далі почалися пошуки видавництва, редактора, бета – редактора і тому подібне…
– Пане Ігоре, дуже цікава передісторія, яка визначила бути чи бути надрукованій Вашій книзі. Скільки загалом ще минуло часу, перш ніж вона вийшла у світ?
– Еге ж, від тої купи надрукованого паперу до видрукуваного тиражу книги минуло таки доволі часу. Зокрема, тільки робота з головним редактором видавництва «Український письменник» Василем Клічаком, який особисто редагував текст, тривала півроку.
– Ігоре Петровичу, книга має назву «Рік війни. Життєві історії нейрохірурга з України. 24/02.2022/24.02.2023». Чи були інші варіанти назви Вашої книги?
– Звичайно, що були. А ця назва з’явилася вже під час редагування. Спочатку я її назвав «Щоденник цивільного нейрохірурга». А так назвав з тієї причини, що мій син Ігор, теж нейрохірург, але має ще одну спеціальність – «військовий нейрохірург», в перший день війни зголосився по своїх джерелах комунікації до медичного начальства з проханням скерувати його у якийсь із прифронтових госпіталів, аби рятувати життя поранених бійців. Ігоря відразу скерували працювати у відомий шпиталь ім. Мечнікова у м. Дніпро. От я і вирішив свою книгу так назвати, розмірковуючи, що, може, з часом Ігор теж напише книгу і назве її «Щоденник військового нейрохірурга». До речі, натепер Ігор вже теж дещо написав, зокрема, у співавторстві з іншими відомими нейрохірургами є автором розділу «Лікування бойової травми хребта і спинного мозку» у суто медичній книзі «Уроки війни», виданої Академією медичних наук України. Отака от історія із назвою.
– Пане Ігоре, на Вашу думку, якою цільовою аудиторією буде ваша книжка?
– Гм…Це добре запитання. І непросте. Спробую відповісти у більш широкому контексті. Почну з того, що останнім , хто написав публіцистичну книжку про хірургію перед теперішньою війною був знаменитий вітчизняний лікар Микола Амосов.
І от така ідея цілком раптово, я вище про це докладно оповідав, виникла і в мене. Виходив з того, що її зміст, окрім опису про лікарняні будні хірурга, про підготовку і проведення операцій тощо, повинен бути урізноманітнений. Очевидно, що в ній мають бути літературні або ж публіцистичні відступи, зокрема, не тільки медичної тематики. Власне, такий баланс у моїй книзі присутній. Зокрема, вона наполовину про медицину. Тобто, якщо її будуть читати лікарі, то вони знайдуть у ній і знайомі, і важливі для себе речі та ситуації. Отож, до певної міри, у окремих фрагментах книги я наче звертаюся до них і, як кажуть, намагаюся достукатися. Бо ж іде війна, а чимало моїх колег, в тому числі це стосується і високих професійних звань і рангів, вже покинули Україну і виїхали за кордон. Але ж тепер в нашій державі професія лікаря, зокрема, хірурга, особливо затребувана. Тому треба робити вибір. І відома формула «Хто – як не я» зараз є особливо актуальною, бо війна так швидко не завершиться нашою перемогою. Тому не тільки військовослужбовці повинні виконати свій громадянський обов’язок, а й лікарі – свій професійний. Про це також йдеться у книзі.
В другій частині «Року війни» висловлено мої візії і роздуми про стан суспільства. Таким чином, цільова аудиторія, на яку розрахована книга, – це медична і немедична. Немедична – це деталізований опис і блекаутів, буднів і в лікарні, і поза нею, увесь зріз нашого життя упродовж першого року війни, включно і з корупційною тематикою, і з екскурсами у минуле – і держави, і моєї родини тощо.
Третя цільова аудиторія – це закордонні люди. Зокрема, це українська діаспора, яка читає «Українську правду», яка читає УНІАН чи інші сайти і нічого не розуміє, що відбувається в Україні. Ці люди у переважній більшості абсолютно не розуміють, що таке війна як у розрізі буднів українців, так і стану нашого суспільства. Мої закордонні знайомі у розмовах зі мною просили докладно розповідати про побут в Україні під час війни у ширшому викладі. Їх це цікавить, бо вони цю інформацію, як кажуть, намотають собі на вус, аби знати, що робити, якщо, не доведи Господи, і в них щось схоже відбудеться. Так от, можу їх потішити – і про побут людей у рік війни у книзі написано чимало і детально. До речі, вже мав розмови із певними людьми, які виявили зацікавлення книгою і розглядають варіант її перекладу на англійську мову. Я також у цьому зацікавлений, бо це ще одна нагода донести світові, що таке Україна і хто такі українці.
– Зізнаюся, я мала нагоду прочитати книгу Ігоря Курільця ще до презентації. Прочитала її, як кажуть, на одному подиху. Складалося враження, що я проживаю описані події і історії разом з автором. Особливо у фрагментах, у яких Ігор Петрович описує ситуації, де життя хворого висить на волосинці, і якщо не прийняти оптимального рішення, воно обірветься. І щоразу відлягало від серця, коли операція завершувалася успішно. Вважаю, що автор дуже вдало обрав жанр книги – щоденник плюс публіцистична складова.
Також у книзі чимало місця присвячено і Вашим найближчим рідним людям. Очевидно, не випадково?
– Так і є, так і є…Про це я так і написав у епілозі: «Моїй родині, моїм батькам, моїм дітям і внучці Соломійці, моїм дідусям і бабусям, моїм колегам і молодим лікарям, моїй Богом подарованій дружині Оленці присвячую». Так що ця книга і з сімейними цінностями…
– Пане Ігоре, книжка складається із чотирьох частин: 1. Війна. 2. Евакуація. 3. Блекаут. 4. Пісня і слово. Чи хотіли би Ви сьогодні, коли книга вже вийшла друком, внести до змісту якісь зміни, чимось доповнити чи, навпаки, щось вилучити?
– Спершу трішки інформації про технологію і процес: перед тим як книжка має бути видана, ви як автор повинні остаточно відредагований варіант віднести в друкарню і підписати дозвіл на друкування. Тобто надалі вносити якісь зміни або доповнення було вже неможливо. А тільки терпеливо чекати, щоб її поліграфісти «запустили» в друк. У моєму випадку минуло два місяці. Звичайно, я з нетерпінням чекав, коли буде надруковано тираж книги, відчував хвилювання і відповідні емоції. Впродовж цього часу також подумки аналізував текст, вжиті фрази тощо. Так, власне, і було.
Аж ось одного дня, коли я готувався до операції пацієнту у Стрию, де розташована філія «Міжнародного центру нейрохірургії», мені з Києва зателефонувала дружина Оленка і повідомляє, що вже привезли першу партію тиражу. Звісно, і зрадів, і водночас стривожився. І дуже вже хотілося побачити книгу, потримати в руках, прочитати врешті-решт. І коли через день прибув додому до Києва, то попросив дружину не турбувати мене годину – другу, аби я, зачинившись, в окремій кімнаті, спокійно її переглянув. І перше, що подумки сказав собі після прочитання книги, це те, що жодного слова, жодної фрази не хочу ні змінити, ні додати.
– Пане Ігоре, у Вашій книзі багато разів згадується Новий Розділ, про вулиці нашого міста, про Берездівці, Малехів, згадуються прізвища людей, в тому числі і тих, які є сьогодні у цьому залі. Тому ми, новороздільці, вважаємо, що ця книга є і нашою. Ми Вам дуже за це вдячні.
– Гм…Вдячний усім навзаєм. Бо це і моє місто. Відомо ж бо – колишніх новороздільців не буває…
– Рік війни для Вас особисто як лікаря був дуже насиченим, до того ж Ви майже постійно були в русі – їздили з Києва у Стрий, Новий Розділ і до столиці. Як Ви знаходили час для написання книги?
– Скажу так: за рік війни умовно земна куля один раз обкрутилася навколо сонця. А я у потягу один раз обкрутився навколо землі. Так що у потягах я мав достатню кількість часу і я його не марнував…
– У книзі описано про рік війни. Але за змістом вона наче «проситься» продовжити її новими історіями про наступні роки Вашого життя і війни. Чи маєте такий намір?
– Якщо відверто, то десь про це думається на рівні ідеї. І пасувало б написати її тоді, коли Україна розгромить ворога і здобуде перемогу. Проте війна ще не завершилася, мої плани ще не здійснилися. Продовжу натяком: я знову підготував купу сторінок про пережите, починаючи від 24 лютого 2023 року і дотепер. Але поки що не знайшов, як під час написання першої книги, рішучого бойового медика, який просто наказав мені видавати книгу. Жартую, звичайно. Одне слово, з відповіддю на Ваше запитання поки що зачекаю…
Підготував Іван БАСАРАБ
P.S. Впевнений, усі, хто був присутній на презентації, позначили цю подію як особливо важливу для свого життєвого досвіду. А на завершення, послуговуючись дещо перефразованою цитатою з оповідання відомого одеського письменника 20-30 років минулого століття Ісаака Бабеля, додам: «Такої презентації Новий Розділ ще не бачив, а світ не побачить…»
І наостанок: для тих, хто ще не встиг придбати і прочитати книгу відомого нейрохірурга Ігоря КУРІЛЬЦЯ «Рік війни. Життєві історії нейрохірурга з України. 24/02.2022/24.02.2023», пропонуємо до уваги декілька вибраних цитат автора :
– «Моє життя і життя моєї сім’ї повністю присвячене медицині. Син Ігор нейрохірург, дружина Олена кардіолог»
– «Лікар – це той, хто не відходить від ліжка хворого, це той, для кого лікарня – рідний дім, операційна – храм, а хірургія – божество»
– «Англійський гумор про хірургів і псевдохірургів: «Той, хто може – оперує, хто не може навчає, хто не може навчати – навчає вчителів»
– «Починати слід не з дисертацій і посад, а від самого початку з з азів медицини, з простої, але чомусь забутої істини – лікувати хворого як самого себе»
– «Практика – критерій істини, а війна – критерій цінності індивідууму для загалу»
– «Дякую своїм батькам, що подарували мені свої гени»
– «Моя субспеціалізація – думати, обстежувати за принципом: сім разів відміряй, а раз – відріж»
– «Слова з Біблії: «А нашим сусідам верни семикратно на лоно їхнє їхню наругу, якою Тебе зневажали, о Господи!(Пс 78,12-13)
– «Важливий не метод, а важливий результат. Хірургія – це хірургія»
– «Що характерно для війни – це те, що у мене й багатьох українців зникло почуття щастя. Але ми усі вперто крок за кроком ступаємо до перемоги, яка, без сумніву, ощасливить нас»
– «Сьогодення – це момент істини для українського народу, лейтмотивом якого є Гімн України»
– «московити навіть не орки, навіть не варвари, це дикі людиноподібні тварюки»
– «А ще є маніакальне бажання тяжко працювати, щоденно допомагати хворим людям, виконувати операції прості складні, співчувати хворим»
– «Ваш мозок генерує текст. Вам треба лише його записати на смартфон»
– «Понад тисячу років тому знаменитий лікар Авіценна сказав таке: «Є три знаряддя у лікаря, слово, рослина і ніж»
– «Ми гуртом, усі українці, вперто рухаємося в просторі і часі до великої Перемоги України і перемоги кожного з нас на робочому місці і вдома зі своїми дітьми»
– «Трикутник нейрохірурга Ігоря Курільця: Лікувати. Будувати. Захищати»
P.S.P.S. Нагадаємо читачам, що спершу презентація книги Ігоря Курільця відбулася у Києві. Про це йдеться у повідомленні на сторінці “КОЛЕДЖ” КиМУ : https://college.kymu.edu.ua/ у Facebook : “28 листопада 2023 року в змішаному форматі відбулася презентація книги «Рік війни: життєві історії нейрохірурга з України» к.мед.н., доцента Курільця Ігора Петровича для здобувачів освіти спеціальностей «Медицина», «Медсестринство», «Стоматологія», «Фармація, промислова фармація», науково-педагогічних працівників Медичного інституту та фармацевтичного факультету Університету і Фахового коледжу КиМУ.
Ігор Петрович Курілець – засновник, генеральний директор та старший нейрохірург «Міжнародного центру нейрохірургії», кандидат медичних наук. Його спеціалізація – лікування захворювань хребта та спинного мозку, а також захворювань головного мозку. Винаходи та нові технології у такій чутливій спеціалізації допомогли стати на ноги сотням людей.
У книзі І.П. Курільця з максимальною щирістю і відвертістю подані особисті рефлексії на події віроломної війни, розв’язаної проти України “братнім народом”. Автор із хронологічною послідовністю в формі щоденника передає руйнацію звичного життя, страхи і небезпеки, відчуття дезорієнтації, кардинальні свідомісні зміни, кипіння ненависті до ворога.
«Ми сконцентрувались і відновили роботу з цивільними хворими – прооперували 600 хворих з усіх куточків України. Найбільше серед них було біженці. Половина наших хворих – з окупованих територій. Адже захворювання та травми не зникають на час війни», – зазначає автор у своєму виданні, яке розраховане не тільки на увагу колег-медиків, студентів медичних спеціальностей, а й більш широку читацьку аудиторію, всіх, кого зачепило чорне крило війни, хто щиро бажає і твердо вірить в нашу Перемогу.
Всі присутні на презентації із зацікавленістю слухали правдиві історії лікаря-нейрохірурга, пов’язані як із професійною діяльністю, так і повсякденним життям упродовж року війни, ставили запитання та активно брали участь в обговоренні.”
Редакція “ВР висловлює вдячність шановному земляку Ігорю КУРІЛЬЦЮ за запрошення взяти участь у презентації його книги, яка має всі шанси стати бестселлером.
