Кожен Чин похорону у нашій громаді, кожен подзвін церковних дзвонів у храмах, це не тільки традиційна данина світлій пам’яті Лицарів – земляків, які віддали свої життя за Україну, за мирне небо над нашим білим містом і мальовничим Розділлям.
Це також нагадування нам, мешканцям громади, що у священній війні із росіянами ми повинні зробити все від нас можливе, аби зупинити звіра, котрий прийшов з мечем у наш дім і хоче зруйнувати його до основ, а українців до ноги знищити як націю, як прадавній етнос в центрі Європи.
Тому, коли триває кровопролитна вирішальна битва Добра і Зла, ми маємо діяти саме так – хто, як може, боротися з кацапами: бійці на фронтах, цивільні – об’єднаними зусиллями підтримки ЗСУ у тилу. Інакше підступного диявола у екзистенційній битві Темряви і Світла не перемоги.
Не знаю, чому саме минулої суботи, 23 вересня, коли Новороздільська громада проводжала у останню путь воїна Володимира САДОВОГО, який загинув смертю хоробрих на полі бою з кацапами, під час Чину похорону мимоволі пригадав цитату англійського поета ХVІІ ст. Джона Донна, яку відомий американський письменник ХХ ст. Ернест Хемінгуей обрав епілогом до свого знаменитого роману “По кому б’є дзвін”. Вона доволі розлога, але вирішив її подати повністю, бо відчуваю, що цей текст багато що пояснює про глобальну суть подвигу українських воїнів ціною своїх життів у борні з антицивілізаційним утворенням на мапі світу – росією:
” Немає людини, котра би була наче Острів, сама собою, кожна людина є частиною Материка, частиною Суходолу; і якщо Хвиля змиє у море прибережну Скель, меншою стане Європа, і також якщо змиє край Мису і зруйнує Замок твій і Друга твого; смерть кожної людини применшує і мене, оскільки я єдиний з усім Людством, а через те не запитуй ніколи, за ким дзвонить дзвін, він дзвонить за Тобою”
Можливо, її “видобули” з глибин пам’яті пронизливі віршовані рядки священика церкви Різдва Пресвятої Богородиці УГКЦ о. Василя Підгайного, мовлені у храмі у прощальному слові після заупокійної молитви священиків храмів Новороздільської громади за убієнним москалями воїном Володимиром :
” Прислухаймось, як шепоче земля,
Просякнута кров’ю вірних синів України.
Вони найдорожче в своєму житті
На вівтар свободи Тобі положили…
Погляньмо – у сплетінні колосся,
Як сльози, спадають роси.
Тут плачуть, ще не діждавшись Вінця,
Дівчат українських шовкові коси.
Тут хлопці молоді щитом стоять
У обороні Матері – Вкраїни.
Багато з них на полі полягли,
Щоб захистити Батьківщину від руїни.
Ніхто із них вже не повернеться назад –
В труну останки їхні положили.
Їх сумно проводжають рідні і людський загал,
Й церковний спів лунає під склепіннями тужливо.
Прощальне слово, плач усіх людей
Злилися у сумне ридання.
За тебе, наш Герою молодий,
Ми творимо молитву поминальну.
Про тебе будем завжди пам’ятать
Кожного дня і кожної години.
Твоя свіча на небі вже горить,
Слава Герою! Слава Україні!”
Отож, від минулої суботи, коли громада у скорботі, воздавши шану і почесті, провела у останню путь земляка, а на Алеї Героїв на міському цвинтарі священик запечатав гріб із тілом полеглого воїна, на небі, поряд із лампадками десятків тисяч лицарів, які віддали життя за Вітчизну, «горить свіча» Володимира Садового – захисника матері, своєї сім’ї, дітей і друзів своїх, захисника Новороздільської громади, України, а за асоціативним визначенням Джона Донна, Материка, Європи та Людства, яке стало меншим…
А на долах, на грішній землі, залишилась людська пам’ять про скромного, але відважного Героя. Про те, яким він був за життя – у відгуках його друзів, однокласників, військових, сусідів та міського голови
ВАСИЛЬ і СВІТЛАНА , подружжя, давні друзі Володимира:
-Ми з дружиною Світланою дружимо з Володею так давно, що і не пригадаємо, з чого починалося наше товаришування і взаємна приязність. Дружили і коли він був «холостяком», і коли одружився.
Тому, коли у середу, 20 вересня, вранці з повідомлення Новороздільської міської ради у Фейсбуці дізналися про те, що Володя загинув на Донеччині і цього ж дня, о 14-й год., у місто прибуде кортеж із його тілом, ми пережили шок і біль. Словами важко передати наші відчуття і гіркоту втрати нашого доброго, надійного друга. Володя справді таким був, а ще затятим українцем, який в душі (не позірно, не афішуючи) безмежно любив Вітчизну.
От посудіть, що ще можна позитивнішого сказати про нашого 47-річного друга , коли знаєш про його патріотичний вчинок вже в перший день російського вторгнення в Україну. Зокрема, працюючи в Польщі на добрій роботі, Володя, як тільки дізнався про підле вторгнення рашистів удосвіта 24 лютого 2022 року в Україну, цього ж дня повідомив роботодавця, що хоче розірвати контракт, тому що йому негайно треба вирушати в рідний край, аби захистити Державу від варварів, які широким фронтом довжиною понад тисячу кілометрів руйнують все на своєму шляху і вбивають співвітчизників. Як він нам розказував по поверненні в Новий Розділ, польський підприємець повівся шляхетно, відразу дав розрахунок і належну виплату за увесь місяць. І побажав Владеку, аби на полі бою його оминали ворожі кулі і снаряди, аби з побратимами переміг «пшеклєнтих рускіх», які сотні літ гнобили і українців, і поляків.
Вже через день – два Володя був у Новому Роздолі, відразу замельдувався у місцеву територіальну оборону, сумлінно допомагав укладати у визначених місцях фортифаційні споруди, мішки з піском тощо. А коли ми зустрілись, він сказав, що «так воювати з москалями» йому не підходить, тому ділом відгукнувся на телевізійне звернення Президента Зеленського до українців стати на захист Вітчизни і добровільно зголосився служити в лавах ЗСУ, аби зупинити ворожу навалу, захистити свою матінку пані Ольгу, сестру Аллу із племінницею Олею, свою сім’ю і рідних, і нас, друзів, від жорстоких, безжальних орків.
І, якщо ми не помиляємося, 5 березня Володя вже підписав контракт і відбув на воїнську службу. Відтоді понад рік наш друг мужньо воював із кацапською загарбницькою ордою, і ми, час від часу, спілкуючись з ним по – мобільному, дуже раділи, що, як бажав йому поляк, Володю оминали гострі кулі.
Востаннє ми спілкувалися 19 вересня вдень, говорили про те про се – про серйозне і жартівливе. Звичайна бесіда добрих друзів. І ніхто з нас не знав, що це наша крайня розмова. І хоча і цього разу Володю оминула гостра куля, але не оминули під час обстрілу з танку вибухова хвиля та ураження уламками, несумісні з життям, в районі населеного пункту Північне Донецької області.
Ти назавжди в наших серцях, друже! Хай земля буде тобі пухом і царство Небесне.
ОЛЬГА СТЕФАНКО, сусідка Володимира:
– Ми з Володею живемо …жили в одному під’їзді в будинку по вул. Грушевського,34, що напроти колишнього Будинку побуту «Силует». Ех, важко говорити про таку добру, чуйну, щиру людину вже у минулому часі, бо й досі перед очима його світлий відкритий погляд, добре слово та повсякчасна щирість, лагідна усмішка.
В шкільні роки (Володя навчався в третій школі, а я – в першій) ми часто ходили гуляти містом, зустрічалися з ровесниками, мали свої прості секрети, одне слово, були міцною компанією з мешканцями нашого та навколишніх «панельних» будинків.
Коли стали дорослими, сімейними, звісно, ми бачилися набагато рідше, бо ж кожен мав нові обов’язки, забезпечувати сім’ї «хлібом насущним». Але коли траплялася така нагода, тішилися, не мов діти. І це, вважаю, показник справжньої дружби, започаткованої у дитячі роки. І ось її вбили ворожі уламки та осколки, від яких загинув Володимир…
Глибокі співчуття матері, сестрам, дітям і племінникам, усій рідні Володимира. Вічная пам’ять воїну – герою!
ТАРАС ХОМИН, однокласник Володимира:
-Ми вчилися у СШ №3 у одному класі аж поки Володя після закінчення 9-го класу поступив у Новороздільське профтехучилище, не впевнений, що пам’ятаю, у яке саме – №5 або №6. Наша дружба міцнішала від року до року і, мабуть, починаючи від п’ятого – шостого класу ми стали, як кажуть, товаришами нерозлийвода, навіть попросили вчителя, аби ми сиділи за однією партою.
По – дитячому, бешкетували, бігали, придумували різні ігри. А також займалися спортом. Авже ж, у «лихі 90-ті», як прийнято класифікувати цей період у історії Незалежної України, і в Новому Роздолі треба було відстоювати своє право бути самим собою. Тому молодь займалася спортом, хто у підвалах, хто вдома, хто, як от ми з Володею, у ДЮСШ. Пригадую, Володя, який у нашій компанії був, хоча і найменшим, але більш задерикуватішим і сміливішим, першим вступав у сутички з іншими ровесниками, якщо між нами виникали «спірні питання». До речі, навчаючись у 7-у класі, він пішов у секцію боксу ДЮСШ до відомого наставника Валерія Фурмана. Мій друг був здібним бійцем і здобував перемоги на низці боксерських турнірів, зокрема, і обласних. Поміж іншим, він залучив до занять боксом і мене. Утім, я відвідував секцію не надто довго, бо через високий зріст переорієнтувався на волейбол, а моїм наставником був Володимир Туз, який у на початку 2000-х років двічі обирався новороздільцями на посаду міського голови.
До речі, із солідарністю зі мною, деякий час відвідував волейбольну секцію і Володя. А боксом він ще трохи займався у профтехучилищі, але почалися процеси національного відродження, а відтак розвалу СРСР, далі – економічна криза, тож Володя змушений був більше дбати за «виживання» в нових суворих умовах. Знаю, що їздив на заробітки – і в Україні, і за кордоном.
А ще Володя зі шкільної парти був патріотом. Уникав активності піонерських та комсомольських заходах, був, як кажуть, у внутрішній еміграції до радянських порядків. Власне, і в цьому ми були однодумцями, хоча своїх ще незрілих опозиційних настроїв, пригадую, толком не могли б пояснити. Просто відчували якусь фальш у диктатурі КПРС.
Ми давненько не бачились. Та і взагалі, коли він пішов вчитися у профтехучилище, а я, закінчивши школу, поступив у Київську Академію внутрішніх справ ( тепер у званні майора перебуваю на посаді інспектора – чергового відділу поліцейської діяльності №1 Стрийського районного управління поліції) , наші зустрічі були все рідшими, а коли поодружувалися – то і поготів. Але в душі ми були справжніми друзями, друзями дитинства. Власне, я навіть не знав, що він вже в перші дні російського вторгнення повернувся у Новий Розділ, щоб добровольцем піти в ЗСУ і захищати Україну. Та і про його загибель на Донеччині і Чин похорону дізнався із повідомлень у Фейсбуці. Як добре, що ми живемо в час Інтернету, бо так, може, і знав би про загибель друга, не проводжав би його в останню путь…
ЯРИНА ЯЦЕНКО, міський голова:
-Всечесні отці, згорьована родино, шановна громадо! Сьогодні прощаємося з воїном Володимиром. І мені згадалися перші дні після 24 лютого минулого року, коли почалася широкомасштабна війна, підступно розв’язана Росією. Тоді в нас, умовно кажучи, стояли дві довжелезні людські черги – одна, яка складалася з тих, хто втікав від війни, а інша – у військкоматах і у приміщенні Новороздільської міської ради. Тут записувалися ті, хто хотів захищати Державу.
Одного дня, пополудні, коли я поверталася у міськраду з якогось об’єкту, який готувався до спротиву ворогу, побачивши вщерть заповнене внутрішнє подвір’я згромадженням людей, що продовжувалось аж до дороги по вул. Мазепи, запиталася працівниць, скільки натепер записалося людей – добровольців. У відповідь почула – 152 особи. І серед тих молодих і не дуже хлопців і чоловіків був і Володя Садовий. Потім кожному доручили роботу. Володя набирав у мішки пісок, їздив розвантажувати їх на блок – пости. Сумлінно виконував усю роботу, яка була найпотрібнішою на той момент, яка вимагала фізичних зусиль. Але він хотів воювати – і, як згодом дізналася, через декілька днів Володимир добровільно вступив у лави Збройних Сил. Відтоді він 19 місяців захищав нас із вами із зброєю в руках. 19 місяців тривожного чекання рідних, 19 місяців щоденних молитов за нього найрідніших людей. Але сталося непоправне – Володимир загинув на полі бою, сповна виконавши свій обов’язок.
Він загинув за маму Ольгу, за сестру Аллу, за її донечку Олю, похресницю загиблого, за дружину Тетяну, за дочок Христину і Анну, за дітей дружини Олену і Романа, за кожного з нас, хто тут є, і хто не зміг прибути. Шановна родино, співчуваємо вам і дякуємо вам.
Але хочу відверто сказати і про інше. Складається враження, що для декого, у тилу, війни наче і немає, наче не відбувається фронтових боїв, не віддають життя наші хлопці. Цього не повинно бути. Ми повинні бути єдині у спротиві жорстокому і безжальному ворогу, який хоче знищити увесь український народ.
МИХАЙЛО РОМАНОВИЧ, підполковник начальник другого відділу РТКЦ та СП м. Миколаїв Стрийського РТКЦ та СП
-Шановна громадо! У боях з ворогами загинув ще один наш земляк, відважний воїн. Найперше хочу висловити подяку батькам Володимира, які виховали такого захисника Держави, який віддав життя за Україну. Щоб тут панував мир і спокій. Щоб спокійно спали наші діти. Щоб над нами було мирне небо, щоб ми працювали і виховували дітей. Але і щоб ми не були байдужими, наче війна нас не стосується.
Коли ворог хоче нас знищити і зруйнувати наш дім, то в цю сувору добу захист Держави є обов’язком кожного громадянина. І кожен, хто поважає себе як українця, повинен бути готовим виконати цей обовֹ’язок.ֹ Так було і так повинно бути. Бо козацькому роду нема переводу.
Не ми цю війну починали, але ми повинні її закінчити і знищити ворога, а кацапських недобитків прогнати з рідної землі.
Дехто думає, що воюють ті, що не бояться. Неправда, всі бійці бояться, але вони не побоялися взяти в руки зброю і виконати свій громадянський обов’язок. Тому звертаюся до тих, хто ще вагається: не уникайте виконання святого обов’язку захисника Вітчизни. Як не уникав світлої пам’яті Володимир, який добровольцем пішов у лави ЗСУ, як не уникали десятки тисяч військовослужбовців, які воюють на фронтах із москальськими агресорами. Я також не уникатиму – і якщо мені прийде повістка, не прикриватимусь «бронею», а поїду на війну захищати Державу. Бо ця битва вирішальна.
Воїн ПЕТРО, старшина ремонтно – відновлювального батальйону 24-ї ОМБр ім. Короля Данила, побратим Володимира:
– Я знав Володимира Володимировича з перших днів березня 2022 року. Зокрема вже 8 березня він разом із ще тридцятьма «новобранцями» прибув на наш полігон. Пройшовши навчальний вишкіл, невдовзі Володимир з побратимами відбув на передню лінію зіткнення з ворогом. І відтоді відважно захищав рідну землю.
Я теж був на передовій, я знаю не з чуток, що там відбувається, що там кожного дня на смерть наші бійці б’ються з кацапами, що там кожного дня гинуть наші воїни, а ще набагато більше російських варварів.
Що вам хочу сказати. Російські агресори – це не люди, це якісь тварини, які на генному рівні хочуть повбивати всіх українців, не має значення російською чи українською вони розмовляють, не має значення, що в багатьох із жителів півдня та сходу Держави були (а напевне, у багатьох ще збереглися, проросійські погляди). Вони хочуть впитися нашою кров’ю і фізично знищити наш народ.
Я і мої побратими – військові добре знаємо, як вони вперто рвуться на захід України, долаючи опір наших бійців на східних та південних фронтах. Рвуться запекло, аби винищити, вирізати, спалити усіх мешканців наших теренів – старих, жінок, інвалідів, дітей, немовлят. Це їхня скажена бісівська одержимість. І це не перебільшення.
Запам’ятайте це, я не перебільшую, це гола правда. Тому ми повинні мобілізувати всі зусилля, аби зупинити лютого кацапського ворога. Кому дозволяє здоров’я – не уникати служби у війську, хто може принести користь в тилу – допомагати у міру своїх можливостей.
Я дуже вдячний матері Володимира Володимировича. Скажу, в чому переконався особисто: Володя був дуже відповідальною людиною, виконував будь – яку поставлену бойову задачу. Уявіть тільки – рік і 7 місяців він був на передовій, пройшов Попасну, інші «найгарячіші» фронтові «точки». Він був безстрашним воїном. Він був готовий віддати життя за Україну. Він віддав життя за Україну.
Слава і честь воїну Володимиру! Матері – повагу і вдячність! Слава Україні!
* * *
Колектив редакції висловлює щирі співчуття рідним та близьким полеглого захисника Вітчизни Володимира Садового з приводу непоправної втрати. Спочивай з Богом, славний Лицарю!
Підготував Іван БАСАРАБ
