Про це важко писати по слідах трагічних подій у Чернігові, але складається таке враження, що більшість людей у країні живуть в режимі нерозуміння того, що відбувається страшна трагедія.
Сотні людей гинуть щоденно у вогняному пеклі, а дехто живе, немов в іншому вимірі. Все у них як завжди – ресторани, розваги, шопінг, гучні концерти, розважальні шоу – і гумор, гумор, гумор… Цей блядський, цинічний гумор відгодованих дядьків у вишиванках, який рве душу когнітивним дисонансом. Бо це знущання над народом – відверте, системне і принизливе. Так, якби в нацистському концентраційному таборі відкрили дискотеку – і запрошували в”язнів вечорами культурно відтягнутись. А що, людям якось же треба відволікатись від важких думок…
Ні, вашу мать, не треба відволікатись!!! Треба, аби кожна і кожний веселун у наших відносно ситих і спокійних мегаполісах тремтіли від жаху, а не іржали на концертах стендаперів.
Щоби по місту висіли плакати зі скаліченими воїнами і текстами на зразок: “сьогодні я, а завтра ти – готуйся!”.
Щоб почали вручати повістки не тим, хто в селі вийшов за хлібом у магазин чи чесно ходить на роботу, щоб годувати сім”ї, а зробили рейд по дорогих курортах – по ресторанах Буковеля, Трускавця, Закарпаття, Одеси і там провели мобілізацію…
Щоб перестали нарешті спекулювати на теми війни ті, для кого це не трагедія, а просто модний прибутковий тренд.
Щоб перестали говорити про війну в шапкозакидацькому і бравадному тоні, розказуючи, які проти нас воюють дебіли і нездари!
Щоб перестали розказувати у Марафоні про те, де і коли українці будуть наступати і яку зброю їм надали західні партнери. Бо це стає абсурдним і нестерпним. І це лише посилює відчуття трагедії, яку просто камуфлюють і ховають від очей нескінченними розважальними шоу.
Тоді, як оцю публіку, що так жадає розваг, треба би поводити по кладовищах, де гектари свіжих могил, або переповнених госпіталях країни, щоб цих веселунів трусило, судомило і вони блювали від шоку на свої дорогі наряди від кутюр.
Щоби ті, хто навіть не вірить у Бога, пішли в церкви, костьоли, мечеті і синагоги, шукаючи прихистку і порятунку для душі і молилися, молилися за душі невинно загиблих, тих, хто віддає за них, безтурботних, своє життя…
І коли все це буде зроблено – люди проникнуться атмосферою військового часу. І тоді слова співчуття й жалю за загиблими будуть мати належну вагу та значення – і вони дійдуть до кожного…
Час багатьом шанувальникам розваг мирного життя зрозуміти: війна – не рекламні ролики і не реаліті-шоу зі щасливим кінцем.
Фінал може бути зовсім неочікуваним.
Анатолій МАТВІЙЧУК
P.S. (ці рядки дописані пізніше). Не шукайте прямого причинно-наслідкового зв’язку Чернігівської трагедії з приведеними фактами. Суть цих вибухових емоцій у тому, що трагедії не ведуть до жодних висновків! Отож, подумайте, чи не занадто багато у нас гумору у ці трагічні часи?
