Притомна патріотична, проєвропейська українська спільнота цей гул відчувала набагато раніше, а тепер він проникає у дедалі ширші маси суспільства, зокрема, і в найчутливішу його верству – сотні тисяч захисників Вітчизни – військовослужбовців різних родів і видів ЗСУ та Нацгвардії, які, не шкодуючи своїх життів, боронять Державу від широкомасштабної агресії кацапських орд.
Про те, що спричинило такий тривожний стан та про можливі непередбачувані ( у всіх сенсах) наслідки – у публікації Геннадія ДРУЗЕНКА – правника, волонтера, ветерана АТО, співзасновника ПДМШ ім. Миколи Пирогова, “Підземний гул”, надрукованої сьогодні у розділі “Блоги” інтернет – видання “Цензор.НЕТ”https://censor.net/ua/b3435854.
На днях повернувся зі Сходу. Оскільки лікувати поранених я не вмію, намагався дослухатись до настроїв у прифронтовому повітрі. Відчути, чим живуть прифронтові міста. Вгадати, чого нам чекати в озорому майбутньому.
Перше спостереження: Вільнюський саміт став якимось ментальним рубіконом. Ні, на фронті, ніхто про нього не говорить. Просто так склалося, що після зустрічі лідерів Альянсу в литовській столиці, раптом на українців посипались “одкровення”, про які частина населення і так знала, друга – наздогадувалась, але вони не були в фокусі суспільної уваги.
Воєнкоми борисови, депутати арестови, міністри ткаченки, які майже одномоментно вихлюпнулись в інформаційний простір, дивним чином співпали з холодним душем Вільнюсу та “суперечками про вдячність” з нашими найближчими партнерами та найвідданішими союзниками.
На фронті соціальна несправедливість відчувається та сприймається особливо гостро. Як ніж у спину. Як зрада тих, хто мав прикривати тил. І полилися на мене потоки історій – про “виведення в розпорядження” із фактичним позбавленням грошової винагороди, про командирів-мʼясників, про грьобану бездушну бюрократію в погонах і без, про покинутих напризволяще ветеранів-інвалідів, про брак підготовки та належного забезпечення у бригадах “гвардії наступу” і не тільки…
Одразу скажу, що картинка точно не чорно-біла. На фронті достатньо вправних командирів, які дбають про своїх людей, чудово забезпечених підрозділів, мотивованих бійців. Але не бракує й абсурду, вигорілості, втоми, розчарування та відказників….
Мотивованих, які стояли в чергах до воєнкоматів в лютому-березні 2022 року чи воювали від 2014-го, залишається все менше. Кожен день приносить новий некролог. І не один… Та й здоровʼя у багатьох, особливо старших побратимів, після півторарічного марафону почало виставляти векселя до оплати…
Всі на фронті розуміють, що воювати ще довго і важко. Що орда вчиться воювати так само, як вчимося і ми. Що бліцкригів на кшталт Харківського на обрії не видко. Виснажлива спека, яка палає над українським степом, лише посилює відчуття пекла навколо…
І тому так гостро відчувається кожна зрада, кожна тупість, кожна несправедливість в тилу. Хлопці і дівчата з передка наче волають до мешканців великих і щасливих міст, що заполонили своїми тілами пляжі та літні майданчики кавʼярень: памʼятайте, якою ціною ви повернулись до більш-менш нормального життя. Памʼятайте про тих, хто виборює ваше право на мирне життя, серед вибухів та смороду трупів!
Памʼятайте, що війну ще не виграно і її результат залежить не тільки від Верховного чи просто Головнокомандувача, не тільки від бійців Сил оборони України, а від кожного з нас. Від вміння стратегічно мислити. Від здатності правильно розставляти пріоритети. Від спроможності затягнути паски і мобілізувати сили та ресурси задля спільної перемоги.
На фронті відчувається якісь тихий, але потужний підземний гул. І це гул невдоволення. Невдоволення тилом, насамперед владою в тилу. Поки це відчуття зради ще не персоніфіковане. Підземний гул ще не вербалізований у слова. Але він наростає.
Несправедливість, неефективність, бюрократія, корупція, непотизм, безкарність у владних кабінетах породжують цей гул невдоволення. Він ще тихий, бо абсолютна більшість українців усвідомлює, що головний, екзистенційний ворог України – це наразі путінська росія. Але він наростає.
Харизми, рішучості та працьовитості лідера вже замало. Якщо ми прагнемо виграти, має починати працювати система, яка явно пробуксовує. Яскравим прикладом, як НЕ має бути став кейс Борисова. Допоки президент не сказав “фас” правоохоронцям, у війського керівництва до нього претензій не було. Перевірка не виявила зловживань. І тільки втручання Верховголовкома змусило правоохоронну систему працювати.
Так не має бути!!! Бо з одного кабінета однією парою очей усіх негідників, що підривають нашу обороноздатність, не побачиш. От і виходить, що красти можна, але доти, доки не потрапиш на очі президенту або Михайло Ткач…
Цей підземний гул, який я почув чи радше відчув на фронті, – дзвоник, застереження, пересторога, що країна має почати змінюватись. Що повернення до довоєнного status quo – це самогубство. Що на часі рахувати не тільки, скільки орків ми “задвохсотили” за останню добу, а й що ми зробили, аби змінити Україну. Аби вона перетворювалась на батьківщину майбутнього, а не тільки залишалась “своїм сучим сином”. Аби вона ставала привабливою для людей, інвестицій, інновацій, а не тільки ефективним інструментом покарання бункерного діда та його орди…
Не почуємо підземного гулу – на нас чекатиме великий соціальний землетрус…
Геннадій ДРУЗЕНКО, правник, волонтер, ветеран АТО, співзасновник ПДМШ ім. Миколи Пирогова,
