Новий Роздоле, місто моє обітованне!
Надійний дах над моїм першим домом №3 на 9-у кварталі.
Сонце, що розсіює туманний Альбіон моїх розгубленостей,
коли вже (!) треба обирати правильний вибір…
Якоре, що утримує мене у стихії буття
від енергій підступних хибних висновків і цінностей.
Вчителю, що змалку навчав мене справжніх житейських істин,
що люди є добрі і лихі, а також ні те ні се, себто байдужі.
І що росіяни, з якими в дитинстві жив на 9-му кварталі,
з якими ходив на старе озеро на рибу і запекло до синців грав в футбол на поляні, а також воював з ровесникакми із сусідніх кварталів, це справжні друзі, такі ж як і ми, місцеві, та “східняки”.
І що ніхто тоді не повірив би, що їхні єднокровні брати з ерефії,
у 2022-му віроломно залиють кров”ю Україну і вбиватимуть по – звірячому дорослих і дітей,
і гвалтуватимуть по – звірячиму дорослих і неповнолітніх українок.
Що вони прагнуть стерти нас з тіла Землі.
А моїм класом був простір 9-го кварталу, де я разом ровесниками
слухав різні історії, до речі, не такі, як нас вчили у школі.
Наші наставники – квартальний зять дядя Володя Красавчик, що прибув з Донбасу у Новий Розділ на “хімію” (так тоді дехто називав виробництво), розповідав блатні історії і про те, що мужику треба тримати удар і не здаватися,
а дядя Міхеєв, батько мого друга дитинства Володі, оповідав неймовірні історії про війну, де наші солдати завжди перемагали фашистів;
натомість вуйко Дейнека і вуйко Борисовський інколи казали мені та ще двом-трьом друзям про дещо іншу історію та “хлопців з лісу”. Але здебільшого натяками. Утім, про “москалів” ми вже й без того знали від своїх вуйків і дідусів…
А ще у нашому квартальному класі, споглядаючи сором”язливо на старших квартальних дівчат, ми з ровесниками спізнали на все життя довершеність жіночої вроди. Нашими Бездоганними Красунями, яких запам”ятав на все життя, були Орися Дейнека, Люба Малонушенко,Таня Дурандіна, Ліда Бражник (вона померла у віці 18 років – і її смерть врізалася у мою дитячу пам”ять на все життя)…
Я міг би ще довго – довго розповідати про моє місто обітованне, яке для мене, перефразовуючи вислів Ернеста Хемінгуея про Париж, є святом, яке завжди зі мною. Але, стоп, сьогодні 70 -річчя Нового Роздолу, тож пора відзначати ювілей. Є декілька давніх друзів, з якими буде приємно згадати місто, у якому живу з 1958 року…
Іван БАСАРАБ
