Той день залишиться у пам’яті всіх. 24 лютого 2022 року. День повномасштабного вторгнення росії в Україну. Жорстокого, нелюдяного, одвічного ворога.
Паніка, страх, розпач, істерика – і водночас рішучість, спротив, злість, запал.
Зимовий холодний ранок. 5 година ранку. Дзвінок від троюрідного брата, який, як виявилося, живе в Гостомелі. Жахлива реальність, у яку відмовляється вірити мозок: «Нас бомблять!!!». Тремтячим руками відкриваєш комп – і фраза: «Війна! Боже, бережи Україну!». Якийсь ступор змінюється панікою, тваринний страх сковує все тіло – «найгірше в світі, діточки, це війна», – спливає в думках далекий голос бабусі… Це сталося! З нами! Початок 21 століття. Розквіт цивілізації! Хіба таке можливе??? Сльози, молитва, істерика… Ранок, який перевернув світ. Поволі повертаєшся в реальність. «Дітям ще не дзвонити – нехай посплять, спокійно, хто зна, що далі», – спрацьовує материнський інстинкт. Поспішаєш в магазин, де вже чорно від людей з кошиками, і від розмов та сліз навколо. Хапаєш перше, що попалося під руку. І вертаєшся в редакцію – сьогодні випуск газети, четвер, останні правки. А ще – сесія, на яку зібралися майже всі депутати. Ця згуртованість підтримує… І вже не стримуєш сліз, коли насмілюєшся зателефонувати дітям: «Вставай, дитино, війна!!!!!!» – схлипуєш, сам не вірячи своїм словам.
Пам’ять не може стерти ті перші миті жаху… Як і біль після людських втрат, після катувань цивільних, які назавжди застрягли в серці колючим уламком. Як і безнадію переселенців, які в одну мить лишалися без нічого, як і безжально знищені, стерті з лиця землі будинки, села, міста… Як і проникаючу у кожну клітину тіла ненависть до безжального жорстокого ворога, до всього російського, нелюдяного, ненависного…
Переповідати, як ми пережили цей рік, – неможливо. Бо подій, цифр, аналізів безліч. Бо пережиття у кожного своє. І бачення. Просто спробували поділитися пам’яттю. І емоціями – про день, який став вічністю, який став межею … між до і після.
Редакція газети «Вісник Розділля» провела невелике опитування: 1. – Яким у вашій пам’яті залишився перший день повномасштабного вторгнення? 2. – І ваша думка про цю війну сьогодні?
Так, на контакт, що й не дивно, швидше погоджувалися представниці прекрасної половини людства. Мужня половина, у кращому випадку, хоча б телефонувала, щоб усно поділитися чи то спогадами, чи реакцією. А ще суттєво відрізняються коментарі безпосередньо дотичних до бойових дій, направду не такі вже оптимістичні, ніж, так би мовити, «тиловиків».
Спільним є одне – безмежна віра в Перемогу України, в ЗСУ! Так і буде! Слава Україні! Героям Слава!
Ганна, 64 роки, Новий Розділ
Перший день – як набат, паніка (про виїзд кудись за межі країни не було й думки, як і зараз, хоча можливість є). Сьогодні війна – болюча реальність і велика зневіра у провладній системі країни. Мені болить Україна. За Україну моя найближча родина гниє в сибірській землі, та й батьки відсиділи в тюрмі суворого режиму по 7 років кожен.
Вірю в ЗСУ та тим (десь мабуть 20%) патріотичним народним силам, які тягнуть на собі цей кривавий тягар. Вірю в Перемогу однозначно!
Софія, 36 років, Бровари
День, який змінив моє життя, свідомість, сприйняття світу! Страх і розпач – за дітей, рідних та країну, але водночас рішучість до дій і розуміння, що діяти потрібно вже і зараз! Війна сьогодні – це найстрашніше, що можна було собі уявити. Невимовний біль і переживання за кожного воїна! Як світова спільнота могла допустити таке і далі продовжує спостерігати, як знищують кращих синів і дочок України? Історію пишуть кров’ю ні в чому невинних людей! Ми просто хотіли і хочемо мирно жити! Ціна нашого майбутнього невимовно велика, але іншого виходу, ніж боротися і відстояти себе, на жаль, немає! Цей виклик ми прийняли достойно! Слава Богу! Слава Україні та ЗСУ!
Людмила, 62 роки, Новий Розділ
Тривога перед невідомістю, що буде з нами. Пам’ятаю, як одразу телефонувала до чоловіка, бо він вранці виїхав до Львова на роботу, до сина на ДМЗ. Далі заставила себе зосередитись на думках, що треба робити в першу чергу. Нас зібрали в школі і ми вже разом про це радились. Як історик, знала, що війна неминуча, але напад все одно був несподіваним і віроломним. Сьогодні дивлюсь на цю війну з вірою в перемогу. Однак ця перемога буде ще не скоро і великою кров’ю українців. У другій світовій союзники теж вичікували і довго не відкривали другий фронт. Їм вигідно воювати «нашими руками». На щастя, переломний момент у світовій політиці відбувся на користь України. Це ключ до успіху.
Марта, студентка, Новий Розділ
Початок війни для мене був нестерпним, ріжучий біль за мою країну, за моїх друзів, родину, за всіх громадян. Я декілька днів не могла оговтатись, бо мало хто б повірив, що у 21 столітті може бути така напасть.
Зараз вже не страшно. Я не боюсь повітряної тривоги, я не боюсь читати новини, я звикла. Я вже не плачу кожної хвилини, коли читаю повідомлення, але я досі плачу, коли бачу маму, яка в розпачі, дружину. Найбільше мені шкода дітей, адже батьки – це святе для мене, я не можу навіть уявити той біль втрати.
З початком війни я лише впевнилась в силі своєї нації. Я ще дужче покохала свою мову.
Зараз я навчаюсь у Львові на журналіста. Я активно веду соцмережі і закликаю людей говорити українською, бо мова має значення! «На фронті воюють і російськомовні… – Так, але для того, щоб ми тут і надалі говорили українською». Це тепер моя улюблена цитата.
Війна стала поштовхом для нового. Розвиватись, вчитись, плекати й любити…Саме це потрібно буде після нашої перемоги.
З війною ми зрозуміли свою силу. Борімося, перемагаймо, бо ми того варті!
Лінаїда Володимирівна, 71 рік, смт. Брилівка Херсонської області
24 лютого починався звичайний день і ніякої біди не віщував, хоча розмови з екрана, з телефона велися про напружену ситуацію. О 5.30 пролунав телефонний дзвінок, дзвонила подруга Людмила і повідомила, що війна. Потім дзвінки з Каланчака, Херсона, Томиної Балки.. Страшно, незрозуміло, розпач… Я жила в приватному будинку, ми повиходили на вулицю, спілкувались. Вибухи лунали зі сторони моря. А вже біля 9 години ранку проїхали на БТР-ах наші хлопці з кордону з Кримом (про це дізналася трохи згодом). 12 чоловік розстріляли біля мосту Північно-Кримського каналу з літака. Вони захоронені на кладовищі в Брилівці. А вже після 10-ї години по дорозі їхали танки з буквою Z і російськими прапорами. Наш будинок біля траси – і все це я бачила. У нашому селі відразу пропало світло і відновили його через 14 днів. Не було ніякого зв’язку, ні інформації. Все тільки «сарафанне радіо». Хто мав генератори, то заряджали телефони, але зв’язок був дуже поганий. Радіо глушили, щось почути було проблемно. Багато техніки йшло вночі, будинок двигтів. І страх, панічний страх. Мої донька і зять прийшли з квартири до мене в хату. Мене просили нікуди не виходити далеко з двору. Донька працювала старостою в нашому селі, а зять – на сонячних батареях. Вони приносили інформацію в перші години і дні. На окупованій території я пробула 5 місяців. Виїхала, бо і дітям, і мені загрожувала реальна небезпека. Сьогодні стараюсь загрузити себе справами, які приносять користь і наближають нашу перемогу.
Сергій, 19 років, смт. Ярмолинці Хмельницького району
24 лютого запам’ятався неочікуваним і важким. Зараз моя думка однозначно змінилась – сподіваюсь на краще.
Оля, 54 роки, Трускавець
Торік 24 лютого десь о 6.00 ранку чоловікові зателефонував його студентський товариш, який живе у Бродах. Він розповів, що в один з інфраструктурних об’єктів у місті прилетіла ракета, ударною хвилею вибило вікна у будинках поруч: уламком скла поранило в обличчя його куму і вони терміново відвезли жінку до лікарні.
Ми були шоковані! Зрозуміли, що війна, ймовірність якої наша влада вперто заперечувала, розпочалася: росія обстрілює українські міста! Такого сильного почуття страху й безпорадності я раніше не переживала: син та його дівчина були у нас, а дочка-студентка – у Львові.
Додзвонитися до неї ми не могли – зв’язок був через соціальні мережі. Я написала донечці, щоб зібрала свої речі й не стресувала: чоловік виїхав до Львова, щоб забрати її додому.
Ввечері вже всі були разом: заклеїли вікна у будинку скотчем і почали складати тривожні валізи. А вночі я плакала – тихенько, щоб ніхто не чув: хвилювалася за своїх дорослих дітей, за старенького тата, сестру, просила Бога, щоб захистив Україну від лютого ворога.
Ще раз хочу наголосити – ми всі були абсолютно не готовими до війни, не знали і не розуміли елементарних речей! Влада ж бо запрошувала на травневі шашлики замість того, аби обладнувати сховища, пояснювати людям, як поводитися, коли лунає сигнал «Повітряна тривога», та зміцнювати військо.
А вже за кілька днів до нашого курортного містечка почали прибувати перші біженці зі сходу країни – у місті організувався штаб допомоги. Місцеві мешканці приносили продукти, ліки, одяг, постіль, у школах почали обладнувати прихистки.
Гуртування людей, бажання підтримати і вистояти у тих умовах стресу й невідомості було просто неймовірними! Трималися один за одного як за ниточку надії: волонтерили, плели маскувальні сітки, готували, пекли й донатили кошти для військових потреб.
Робимо це й зараз, бо розуміємо, що від кожного з нас залежить доля країни! Ми навчилися жити в умовах стресу, виття сирен, сумних звісток про загибель військових-земляків. Ми зуміли пережити зиму, якою нас так лякала русня, прицільно знищуючи нашу енергетичну інфраструктуру.
Ми переможемо у цій війні – сумнівів жодних! Завдяки безпрецедентній підтримці демократичних держав, завдяки силі духу наших хлопців, які на передовій відвойовують кожен клаптик рідної землі. Однак ціна – надзвичайно висока, ми втрачаємо найкращих! І від цього страшенно боляче…
Роксолана, 22 роки, Львів
День повномасштабного вторгнення я зустріла за кордоном. Найперша думка була – а як зараз повернутись назад в Україну? Повернення не лякало, бо найбільший страх, що знищать весь зв’язок і я ніяк не зможу зв’язатись із рідними. Як точно описала Забужко, «така ірраціональна, необорна, відрухова потреба звіра в годину небезпеки – додому! В свою нору, в печеру, в укриття, до своїх – уткнутись між них, злитись з теплом своєї зграї».
Зараз я вже в Україні, почуваюсь спокійніше, ніж в чужих краях. Впевнена у перемозі і поверненні усіх територій 1991 року. Попри те, відчуваю втому і маю усвідомлення, що попереду ще важка виснажлива дорога. Більше немає ілюзій щодо 2-3 тижнів. Проте гірше, аніж 24 лютого 2022 року, вже певно не буде.
Тетяна, 40 років, Новий Розділ
Для моєї сім’ї це був звичайний ранок, коли всі збирались по своїх робочих місцях, діти – на навчання.
Я розуміла, що триває накопичення військ на кордоні, і що інформація по телебаченню про можливий наступ може бути реальністю. Але надія, що цього не станеться, розвіялась зранку 24 лютого. Був страх, сльози та паніка, що буде далі і що робити. Мені здається, що в так званій «прострації» я була близько трьох місяців, намагалась бути корисною там, де потрібно, та допомагати тим, хто потребує… Потім почала звикати до тривог і жити звичайним життям, радіти, святкувати, цінувати кожну мить та людей, які поряд, і частіше обіймати дітей, бо не знаю, що буде завтра!
Олександра, 18 років, студентка, Львів-Дніпро
О 7 ранку мама, яка приїхала з роботи, збудила мене йти в магазин. Я багато плакала і мало спала десь перший тиждень, а потім звикла. І до ескалації «не любила» росіян, так і після не люблю всього російського, зараз навіть більше.
Лариса Райфел (Laryssa Reifel), президент українського культурного осередку Лос-Анджелеса (США)
У перший день повномасштабного вторгнення мої перші думки були – це виклики совісті. Бо ми бачили, слідкували, як російські військові на кордоні збиралися, кілька тижнів до того, як все вибухло. Ми мали швидше реагувати, швидше звернути увагу суспільства і світу, швидше закликати американців і світову спільноту на підтримку. Для української діаспори в Каліфорнії їх перші думки, звісно, були про родини в Україні.
Нині мої думки двоякі. Найперше, дуже дивуюсь, як люди в світі і в Америці зокрема нарікають, що ми даємо мільйони доларів на допомогу. Я всім звертаю увагу: Україна лише викликує обіцянки США, які дав Клінтон і Обама щодо захисту України. Клінтон під час підписання Будапештського меморандуму обіцяв захищати Україну, бо вона віддає атомні бомби. Додатково і Обама добився, щоб від України забрати все атомне озброєння. Маю жаль до тих, хто нарікає, бо ми лише виконуємо дані нами обіцянки!
З моєї точки зору: або робімо – або не робімо! Світ після другої світової війни обіцяв, що не будемо толерувати геноцид, але вже 365 днів дивимося, відкритими очима на геноцид в Україні. Тобто те, що обіцяли з гуманістичної перспективи, не дотримуємося слова.
Це спонукує до глибокої душевної розмови, як ми маємо ставитися до тієї проблеми.
Часто думаю про бабцю і дідуся, які мусіли виїхати, бо втікали і від комуністів, і від німців, все лишили, працювали і робили все, щоб Україна стала незалежною у 1991 році. Я не можу позволити, щоб їх багаторічна робота розвалювалася на моїх очах. З глибокою повагою і любов’ю до рідної України не дозволю, щоб це сталося.
Ольга, 22 роки, Червоноград
24 лютого було неочікуваним. Я не прокинулася від вибухів, як багато інших, але перше повідомлення, яке я побачила, було: «Оля, війна!». Тоді була і розгубленість, і страх, і тривога. Невідомо, куди рухатися і йти, що робити, що шукати, куди їхати. Життя раптово стало на паузу.
За рік війни життя повернулося. Більше нема тієї катастрофізації, що відчувалася перші місяці, натомість є відчуття певної туги, важкості, виснаженості. Постійне нагнітання ситуації викликає тривогу.
Але от, що цікаво – впевненість у нашій перемозі була і тоді, і зараз, а це, здається, головне.
Сергій, 40, Нікополь
Жах. Дуже несподівано. Рухнула вся робота, жінка з першого дня попала на війну. На початках люди почали об’єднуватись. Але потім багато хто почав на цій війні заробляти спекулятивною діяльністю. Це дуже гидко!
Інесса, 42 роки, м. Олешки Херсонської області
Перший день: 4.00- чоловіка викликали на роботу (він працює в структурі ДСНС), 5.00 – подзвонила сестра з Києва зі словами «у нас вибухи», 9.00- до міста заїхали танки, які їхали великою колоною і везли зверху купу солдатів, в місті почалася паніка. 11.00 – на наш Антонівський міст приземлилися гелікоптери і почалися сильні вибухи.
До нас прибігли дві родини, які проживали в багатоповерхових будинках і
ми спустилися в підвал, але туди помістилися тільки жінки і діти. Через пару днів снаряд потрапив в газорозподільний пункт і місто залишилося без газу і тепла. Магазини роздавали всю їжу безкоштовно. Аптеки і банкомати зачинились.
За місяць в місті вже майже не було ані ліків, ані їжі. Так без тепла і їжі ми прожили 2 місяці. Нас було 18 людей в 3-х кімнатах. Ми разом знесли всю їжу (хто що мав), воду, закрутки, а головне – ліки. Кожен день готували разом з дітьми, щоб не залишати їх, грали в ігри і навіть під час сильних обстрілів намагалися жартувати з ними. Всіх цих людей ми забрали з собою до Нового Роздолу.
Назар, 24 роки, військовослужбовець
Перший день вторгнення запам’ятався як дуже довгий день, а наступні дні – як перший, всі вони злилися в одну дуже довгу пляму. Я забув, що таке сон та не мав апетиту.
Але розум залишався холодним та мислив логічно. Я знав свої подальші дії – я піду в армію і буду там до перемоги.
Моя думка про війну сьогодні? Це надзвичайно виснажливо. І емоційно, і фізично.
Нічого вже не буде як колись, ми всі пройдемо через втрати, переживання, але переможемо.
Malo mori quam foedari – що означає: «Краще смерть, аніж безчестя!».
Наталя, 63 роки, Новий Розділ
Найперше – великий страх, не за себе, а за дітей і внуків, як буде? Але життя триває. І віра в Перемогу зростає.
Таміла, 19 років, студентка, Новий Розділ
24 лютого я прокинулась і почала готуватись до навчання онлайн. Але раптом мені подзвонила подруга і сказала, що почалась війна. Для мене це не було великою несподіванкою, адже після подій 2014 року я припускала можливість війни, але не думала, що це буде настільки швидко й так масштабно. Спочатку я не могла в це до кінця повірити, потім я просто плакала і читала новини, довкола мене почалась страшенна паніка і це певним чином збільшувало мій страх, я не могла опанувати свої емоції. Ближче до вечора мені зателефонувала ще одна знайома, яка навчалась в Херсонській області і розповіла про окупацію, я почала дізнаватись про можливі способи евакуації, тоді я поставила собі ціль: допомагати близьким людям знаходити достовірну інформацію і донатити частину коштів на ЗСУ, бо це було єдине, що я могла робити в той момент.
З 24 лютого мої погляди в принципі не змінились, але я стала більше хвилюватись за людей і ретельніше перевіряти факти на їхню достовірність, бо в інформаційному просторі й досі блукає безліч підозрілих повідомлень, які наражають на небезпеку життя людей.
Богдан, 51 рік, Лондон
Я якраз був в Україні, їхав до Львова в лікарню, коли почув по радіо про початок повномасштабного вторгнення. Було відчутно по поведінці людей, багато персоналу не вийшло на роботу. Я був спокійний, адже знав: до Львова не дійдуть:) Хоча загалом на 60 % був впевнений, що буде війна, бо ж дивився західні новини.
Квитки мали до Лондона, де мешкаємо уже понад 20 літ, відправив дружину, а свій квиток віддав дівчині, яка втікала з білорусії.
З тих пір займався волонтерством: возив людей на кордон, потім збирали кошти на систему оповіщення, яку передали Новороздільській міській раді, на бронежилети (було навіть, сам виготовляв пластини до них), каски, дрони, автомобілі …
Повернувшись до Лондона, ми продовжуємо «воювати»: кожен має займатися своєю справою, вважаю, – хтось воює, хтось волонтерить, хтось кошти збирає і передає на ЗСУ чи концерти благодійні організовує. Є, на жаль, такі, що користуються ситуацією, переважно українці, які виїхали з України перед війною, скористалися можливістю потрапити за кордон і лише про свої права дбають. А є англійці, не дотичні до нашої країни, але збирають речі, одяг, кошти, активно волонтерять.
Аналізуючи ситуацію з новин, думаю, війна скоро не закінчиться. Якби хоча б за рік, було б добре. Донбас і Крим – взагалі буде складно.
Особливо складно з проблемами в нашій державі як от корупція на кожному кроці. Як можна у час війни? Як красти гроші у військовослужбовців на харчуванні? Світ це бачить і на цьому наголошує. Техніку дають, хоча потрібен час, щоб опанувати її. Втім, західні спеціалісти шоковані, як українські солдати швидко навчаються працювати з потужною новою технікою. Є в українців така риса: бути першими, бути кращими.
Перемога буде однозначно! І країни Євросоюзу це зрозуміли, хоча і запізно трохи.
яку організувала Спілка незалежної української молоді (СНУМ).
Спереду справа – Богдан, заступник керівника осередку
СНУМ с. Бориничі і навколишніх сіл.
Оксана, 29 років, Львів
Я була з тих, хто був впевнений, що війна буде. Але, як більшість українців, до останнього надіялася, що минеться. Я дуже довго планувала поїхати в гості в Маріуполь, довго мала надію попасти туди. Не сподівалася, що буде так масштабно і жорстоко, думала, можливо, енергійніше заворушення на Донбасі, припускала, що можуть бомбити Харків, можливо, навіть Київ, навіть про Одесу подумала, але не Херсон чи Миколаїв. Проте з першого дня стало зрозуміло, що росія зазіхнула на всю Україну. Зранку 24 лютого мені подзвонила мама і сказала, що обстрілюють навіть Луцьк, Івано-Франківськ, Житомир, тоді й моє уявлення, що це буде максимум наступ лише на сході, цілком розвіялося. У перший день навіть не було страху. Було двояке відчуття: ніби була паніка, бо люди бігли знімати кошти з банкоматів, купували продукти, вивозили дітей, але разом з тим таке відчуття, ніби люди знають, що роблять: у чергах ніхто не квапився, не сварився, всі робили певні кроки по плану, можливо, якось інстинктивно спрацьовувало таке планування.
Що змінилося за рік? Зміцніла віра у ЗСУ та нашу Перемогу!
Віталій, 37, звукорежисер, Львівщина
24 лютого був найбільш хріновим днем. А якщо точніше, підвів риску усіх стосунків з людьми запоребриківськими. Я людина статична, і дуже часто керуюся тезою Богдана Стельмаха: «Не вір москалеві, як псові».
Валентина Іванівна, 81 рік, Новий Розділ
А що подумалося? Біда і все. Велика біда. Мої батьки пережили війну, хоч жили в селі (на Вінничині) і там їх практично не зачепили воєнні лихоліття. Жили, працювали, бідували – у 1947-му ж голодовка була, їли, пригадую, і бурачиння, кропиву, трави. Голодно-бідно було довгий час, аж до 60-х років.
А зараз – я ніколи не вірила і не думала, що доживу до війни, а ще з росією. Люди ж наші так перемішалися, їздили, одружувалися. В мене брат теж там вже 60 років живе. Це неправда, сердився він, коли ми говорили, що росія напала на нас. Потім вже ніби і повірили, але спілкування припинилося.
А що я думаю про війну зараз? Та хай вже думають ті, хто молодший, хто може щось зробити, щоб війна якнайшвидше припинилася. Це ж яка маса людей погинула, молодих, такий цвіт наш! Скільки зруйновано, міста-села розбиті, люди з дітьми сидять по підвалах, у холодах. Біда та й годі!
Оля, 18, студентка, Миколаївська область
24 лютого запам’яталось страшним, бо прокинулась від вибухів… А погляди, звичайно, змінились, більше українізувалась і відкинула усе російське назавжди.
Ярослав, 19 років, медбрат-масажист, с. Постолівка, Тернопільщина
Війна мене застала зненацька, під час чемпіонату України з голболу в місті Полтава. Про те, що почалась війна, дізнався по телефону від коханої, яка в цей момент перебувала в Генічеську на навчанні.
В 6 годин ранку 25 лютого ми прибули на вокзал і вже з нього потягом добирались додому, замість 20 годин дороги їхали 2 доби. Було страшно за кохану і друзів, які на той час перебували в Генічеську, але я ні на каплю не сумнівався що, наші збройні сили дадуть гідну відповідь.
Колись наступить час, коли москалі проклянуть той день, як вони прийшли на нашу землю! Бити ворога до останньої краплі!
Микола, «Офіцер», 8-й батальйон «Аратта»
24 лютого був у Новому Роздолі. Година 5 ранку передзвонив мій друг, стривожений: війна! що робити? Каву, кажу, завари каву і закури, зберися з думками. Через кілька годин з хлопцями-побратимами уже зібралися зі спорядженням і зброєю, хто має офіційно. Екіпірування ми роздали ще влітку, готувалися ще з липня, бачили, що ворог готується до наступу, тож знали – буде війна: дивилися бомбосховища, малювали схеми розстановки блок-постів, але до нас не завжди дослуховувалися, мовляв, чого ви сієте паніку?
З перших днів розпочали підготовку: вишколи, медична тактика, заняття з іноземними досвідченими інструкторами.
Війна триває, буде боротьба, можливо, ще складніша і важча, аніж було. Шкода, що дотепер не всі усвідомили: в країні війна – ті, хто втік, а потім приїдуть у вишиванках, приміром… Так, є люди, які розуміють і підтримують: ті ж пенсіонери, які виділяють кошти на допомогу, ті ж жінки, котрі їздять по госпіталях, а от чимало чиновників, яким би слід було там побувати і побачити зблизька, не поспішають туди. Особливо боляче чути нарікання, як все набридло і та війна також. А хлопцям в окопах під обстрілами не набридло?
Все буде добре. Перемога буде за нами.
Леся, 55 років, м. Новий Розділ
Паніка, страх, шок від почутого. Війна – це боротьба з ворогом! А наш ворог – це орки, рашисти. По іншому не скажеш. І воюємо не ми, ми вкотре доказуємо, що українці вільний народ, а Україна – незалежна країна!
І як би нам не було важко, але віра в нашу ПЕРЕМОГУ додає нам сили і впевненості! Ми не маємо права опускати рук, якщо їх не опустили ті, що були до нас! Ті, що віддали своє життя за мирне майбутнє України, що назавжди залишаться в нашій пам’яті!
Олександр, 58 років, інвалід з дитинства по зору, Коломия
24 лютого починався як завжди – з чаю і бутербродів. Я тоді знаходився у Вінниці, чув, що напередодні ввели надзвичайний стан, а тут мені повідомляють, що в нас уже війна. Спочатку не повірив, але коли близько 8 години бабахнуло, повірив. Ні, тільки перемога! – навіть не задумуюся сьогодні.
Андрій, 24, військовослужбовець
Перший день повномасштабного вторгнення запам’ятався тим, що, з однієї сторони ніби прогнозовано, а з другої – дуже неочікувано.
Прокинувся, бо зателефонувала мама година 7 і сказала: «Прокидайся, почалася війна, росіяни наступають». Це спочатку був шок. Ніби було багато розмов, але хіба до кінця ми у це вірили?
Через 10-15 хвилин, як відкрив інтернет, зрозумів – все дуже серйозно. Було страшно. Був мандраж. Їхав зі Львова до Нового Роздолу, спостерігав за людьми, всі налякані, мовчазні, всі прикуті до телефонів, гортають новини.
Дуже тривожний день був, незрозуміло, що далі. Та так весь перший тиждень був.
Що сказати про війну сьогодні? Зараз я безпосередній її учасник. Бачу, скільки вона забирає багато воїнів – гинуть, поранені, чудові побратими. Знищена інфраструктура, і цивільна. Наразі кінця краю цій війні не бачу, хоч пишуть, що скоро закінчиться. З мого погляду, буде продовження на кілька років, із зменшенням та нарощенням інтенсивності. Звісно, дай Боже, щоб закінчилося цього року, але… Дуже шкода людей. Важко втрачати побратимів.
Війна сьогодні більш небезпечна і складна для ЗСУ. Бо що би там не писали (а часто описують русню як повних дураків, це не так, на жаль), але російські війська роблять висновки з поразок, реагують, оцінюють ситуацію, засвоюють помилки, аналізують. Проблема, якщо ми не будемо робити висновків зі своїх поразок. Хоча впевненість у Перемозі допомагає триматися і воювати!
Ореста, 49 років, Новий Розділ
То найстрашніший ранок в моєму житті.
Війна мені врізалася в мозок словами моєї малої Улі: «Мам, ми були такі щасливі і не знали того».
Віра ВЛАСЮК
