Моя дружина не була на майдані. Вона не постить патріотичних дописів на фейсбуку, не рве на собі жовто-синю тєльняшку і не вміє вчити інших, як правильно “любіть родіну”. Єдине, що вона робить останні три роки, це — часом переводить кілька нужденних гривень на чиюсь пекучу картку та ще на виході із “Сільпо” тихо кладе у спеціальні кошики пачку макаронів, сухого печива і чай.
Ми не дуже заможно живем…
Сьогодні вона ходила на співбесіду в одну мега-круту фірму. Дружина дуже чекала цієї можливості. Це дало б змогу, в першу чергу, вийти на новий рівень їй, як фахівцеві, розширити перспективи, ну і матеріальний аспект був не останнім чинником… Резюме, послужний список та досвід відіграли свою роль. Дружину відзначили серед численних претендентів, кілька разів телефонували, врешті запросили на знайомство і після майже годинної співбесіди оголосили, що готові взяти її на випробувальний термін. Ура! До того ж, запропонували початкову оплату таку, що не просто перевищувала найсміливіші сподівання, а реально приголомшувала… Та наприкінці зустрічі жінка запиталася, чи не значать оті й оті признаки, що фірма час від часу співпрацює із бліжайшим зарубєж’єм на північному сході? Пауза була неприємною. Їй відповіли ствердно.
Дружина вибачилася, подякувала і відмовила їм.
І прийшла додому.
Щось мені підказує, що оце і є справжній патріотизм.
Я пишаюся своєю дружиною.
Вовк САМІТНИК, 20 лютого 2017 р.Facebook
