30 листопада 2022 року.
Про тих, хто навіки в строю, хто тримає небо над Бахмутом і над усіма нами. Пропонуємо до уваги читачів неймовірно душевну, пронизану болем і гордістю за українських Воїнів світла, публікацію Наталки ПОЗНЯК з Українського Інституту національної пам”яті, надруковану сьогодні у розділі “Блоги” інтернет – видання Цензор.НЕТ : https://censor.net/ua/b3383905.
Про них уже багато хто написав. Про когось більше, про когось менше. Але усі вони тепер вписані в єдиний список тих, хто навіки в строю. Тих, хто тримає небо над Бахмутом і над усіма нами.
Із них я особисто знала тільки Женю. Приїжджав кілька разів до Сашка по дорозі на ППД, бачилися в Дружківці. Не забуду, як під час останньої зустрічі він натхненно розповідав про БТР і широко усміхався. У нього була особлива усмішка, яка, здавалося, ніколи не сходила з його вуст. Він мені нагадував Локі, химерного бога-трікстера, здатного на будь-які витівки, що ніяк не всидить на місці.
Сашко їх знав краще. З Женькою пройшов увесь свій бойовий шлях, від річки Борової та Метьолкіно (є фото, де вони сидять, втомлені, на залитій призахідним сонцем СП-шці) до Зайцева і Бахмута. З іншими познайомився пізніше, під час доукомплектації. Але як це часто буває на війні, що один бій – і ти вже як одна сім’я. А під Бахмутом за цей місяць таких боїв було далеко не один.
Четверо людей з однієї роти. Втрати за місяць боїв. Хочеться, щоб ми їх запам’ятали живими. Такими, як їх знав Сашко. Далі – його текст.
“Коли великий місяць лягає на голе віття дерев і тут, у посадці серед голих полів перед Бахмутом, майже нічого не видно, бо небо вкрите хмарами, з яких в окоп сіється холодний дощ, ти просто знаєш, що вони є. Є зорі – там, у небі, над нами.
За той час, відколи наша 8-ма рота батальйону “Свобода” 4-ї Бригади оперативного призначення НГУ, зайняла позиції тут, на “нулі”, їх стало більше. Більше на чотири – і це нас не тішить. Бо саме стільки наших пішло за цей короткий час туди – за синю пелену Вічності.
Чотири людини – і кожна зі своєю долею, мріями, характером. Зі своєю неповторною індивідуальністю. І спільним вибором їх усіх – бути там, де світло стикається з повзучою темінню, де Армія смерті, захлинаючись у власній крові, намагається пробити нашу оборону.
Намагається – і не може. І ніколи не зможе. І ці наші четверо побратимів віддали задля цього найдорожче, що мали.
Про життя кожного з них, вражаюче інтенсивне і дивовижно яскраве, можна сказати стільки, що не вистачить великих томів, аби те вмістити – і на це ще наспіє час. Нині ж – бодай кілька акцентованих штрихів, кілька слів про тих, кого нам не забути ніколи.
Калібан і Геша – вони загинули близько 1-ї ночі 8 листопада на ВП “Чернігів” від прямого влучання ПТУРа. Вони кинулися рятувати пораненого бійця з іншої частини: їх попереджали, що це смертельно небезпечно, що, швидше за все, орки будуть бити в те місце ракетами і всім, що мають. Але вони не могли вчинити інакше.
Євген Кобзар (Калібан) – людина з найбільш українським із усіх можливих прізвищем. А ще – людина-постійна динаміка, людина, яка, здавалося б, могла все й уміла все. До масованого московського вторгнення наприкінці лютого він був однією з найпомітніших постатей в середовищі київських реконструкторів.
Клуб середньовічного бою “Путивль” – він називав його своєю родиною. Деталі спорядження середньовічного воїна, специфіка озброєння, тактика тогочасного бою – на цьому він розумівся із вражаючою детальністю. У клубі тільки його називали капітаном “зубрів”. І вищої оцінки в цьому середовищі годі собі й уявити.
І тут, на фронті, де він пройшов із 8-ю ротою весь свій бойовий шлях – річка Борова, Воронове, Зайцеве, Бахмутський напрямок – він був людиною-оркестром. Володів усіма можливими видами зброї, керував дроном, їздив на БТР – і завжди був готовий за першим покликом прийти на допомогу побратиму.
І ще – обличчя Жені з його неодмінно довгим волоссям дивовижно нагадували обриси Того, чий Лик відбився на Туринській плащаниці. Це – як знак і постійний голос Христа в людині. І цей голос покликав його на Божу Дорогу тоді, в ніч на 8 листопада.
Олег Морозов (Геша), загинув поряд, так само рятуючи побратима. До вторгнення він мав у своєму житті все, про що багато хто міг тільки мріяти: впорядковане життя у мирній і заможній Швейцарії, стабільну роботу, високий дохід. А ще мав операцію на серці, яка, здавалося, унеможливлювала будь-яку думку про військову справу.
Але після перших прильотів московських ракет наприкінці лютого він кинув усе й опинився в Україні. Як тероборонець боронив Північ на Чернігівській трасі, потім – 8 рота. Він залишив по собі пам’ять, високу і чисту. І усмішку, і погляд, які ніколи не забути.
15 листопада близько 15.30 на ВП “Жаба”, відбиваючи масовану атаку московитів, під час стрілецького бою загинули Іван Мороз (Самозванець) та Хлуп’янець Вадим (Магнум).
Іван у мирному житті був будівельником. Точніше не так – він був професіоналом в усьому, що стосувалося царини будівництва, ремонту, техніки. Теж – робота, теж – замовлення, теж – пристойний дохід. І совість, яка не дозволяє стояти осторонь, коли твою країну нищать.
Вадим Хлуп’янець – це митець за покликанням, вибором, долею. Професійний танцівник, артист Київського театру оперети, він у своєму молодому віці встиг стати одним із найперспективніших майстрів української хореографії. 2017 року він був постановником хореографічних номерів в одному з найцікавіших і найглибших українських фільмів останніх років – трагікомедії режисера Дмитра Томашпольського “Ржака”. Тепер його неповторний, ні на що не схожий танок – там, серед зір.
…А ще під цими зорями – дивовижна земля. Свята і страшна земля Українського Донбасу. З містичними степовими пірамідами териконів, з половецькими Кам’яними Бабами. І з соняшниками – які всюди тут, на полях, праворуч і ліворуч, в наших лісосмугах. Тепер вони всюди зламані, прибиті донизу вибуховими хвилями, почорнілі – бо ж Темінь близько.
Але Темінь відступить неминуче – такий одвічний закон Всесвіту. І тоді ми знову прийдемо сюди, на ці поля – і ті, хто тут, і ті, хто вже зорями стали. І ті, хто ще стануть ними…
І побачимо ми інші соняхи тієї землі, побачимо їх такими, якими вони мають бути, і якими змалювала їх Катерина Білокур у своїх дивовижних картинах. Стоятимуть вони, відкриті сонячним вітрам, високі і горді сторожі жовтих наших полів і синього нашого неба. І всієї одвічної і довічної нашої жовто-блакиті, яка назавжди в наших серцях.
Власне, її вже зараз можна побачити, якщо легким порухом відгорнути пелену цього світу. Коли поряд лягає повна касета “граду”, і світом розтікаються барви її спопеляючої заграви, і відкривається Позамежжя – їх дуже виразно бачиш. І соняшники, залиті світлом божистого сонця, і зорі.
8 рота батальйону “Свобода”,
4 Бригада оперативного призначення НГУ.
