Мені казали: “Ти не вмієш жити,
Життя прожив – нічого не нажив”.
Мені казали: “Треба послужити,
Щоб і собі ти дещо заслужив”.
Мені казали поруч з ким стояти,
Щоб вистоять собі життя легке.
І радили яких пісень співати,
І на каком, даруйте, язикє.
Та є таке, що я не хочу вміти
Й не вмітиму од роду і повік.
А доведеться в безвість відлетіти,
То й відлечу як чесний чоловік.
Я не один, нас все іще багато.
Ще тліємо, хоча й не горимо.
Нам нікуди вже далі відступати
Й несила наступати – стоїмо.
Ми стоїмо, ми й досі на помості,
Напівзабуті і напівживі.
Ми стоїмо – в серцях немає злості.
Ось тільки нерви – де там тятиві?
Ми стоїмо чужі у власній хаті,
Охаяні, обпльовані, німі.
Ми стоїмо потужні і затяті,
Пильнуєм світло в крижаній пітьмі.
Затравлені, змордовані істоти,
Жах небуття легенями п’ємо.
Бо Україна дихатиме доти,
Допоки ми за неї стоїмо.
Тарас Петриненко, Facebook
