З початком російського вторгнення у його багатогранній діяльності головний акцент – збір коштів на потреби ЗСУ, зокрема, на придбання автомобіля у підрозділ, де служить новорозділець
Публікація мешканки Нового Роздолу пані Ірини «Про Іванка Туписа – порядного і світлого хлопця, Божу людину, який допомагає ЗСУ», надрукована у «Віснику Розділля» два тижні тому, викликала широкий і схвальний резонанс. А деякі читачі звернулись до редакції з проханням більше розповісти про цю незвичайну, як на наші темні часи, світлу людину.
На пропозицію репортера розказати про себе більш повно Іван Тупис погодився охоче і у вашого автора навіть склалося враження, що він вже знав, що звернуся з таким проханням. Аж дрож відчув, пригадавши схожі моменти і з Біблії, і у романі «Майстер і Маргарита»…
Утім, розмова з Іванком – неймовірно цікава і пізнавальна, – не раз викликала миттєві асоціації і з головним героєм вказаного твору, і з героєм Павла Загребельного Сивооком із роману «Диво», і з героєм Тома Хенкса з фільму «Форрест Гамп», і (у відданості вірі в Бога і служінню Всевишньому) з отцем Василем Репіньовським.
А інтерв’ю з Іванком розпочалося із традиційного запитання: де він навчався та звідки у нього така міць віри в Бога, яка дає йому крила і допомагає жити світло і чинити добро.
– Я вірю в Бога відколи себе пам’ятаю. Я часто ходив до Церкви на Горі (УГКЦ Різдва Пресвятої Богородиці) – на Літургію, на Вечірню. У храмі я щоразу відчував себе як у рідній домівці. Особливо мені було радісно під час Вечірньої, коли звучали молитви, які проникали у душевні глибини. Мені чомусь дуже хотілося навчитися їх відправляти. І одного разу я попросив отця Василя Підгайного, щоб він купив в мені «Молитвослов». Отець Василь з радістю виконав прохання, а ще розказав про деякі молитви. Відтоді на Вечірній я і слухав, і навчався молитов з «Молитвослова». Також щодня молився вдома і просив в Бога, щоб все було добре на наступний день.
Невдовзі в мене виникла мрія дякувати. І я вирішив звернутися за порадою до отця Василя Репіньовського, який правив у церкві в с. Крупське. Він з радістю, любов’ю і повагою взявся втілювати мою мрію – взяв до себе на службу в храм, залучав до Відправ в капличці.
Згодом я почав відвідувати реколекції, де мене запримітив отець Петро Курпіта. Власне, він, переконавшись, наскільки я ревно і глибоко вірю в Бога і вже навчений Божої науки, і призначив мене дяком у церкву с. Березина.
-От ти згадав, що увірував щиро з дитинства. Тобто із шкільного віку?…
-Так, десь з класу 6-го, коли я навчався у третій школі (тоді батьки жили у будинку навпроти колишнього будинку побуту «Силует»), а згодом – п’ятій школі (у цей район новобудов переїхали жити батьки). Через стан здоров’я школу не відвідував, а вчився заочно, тому мене приходили навчати вдома шкільні вчителі. Навчання у школі закінчив у 2002 році.
А першими моїми вчителями, які навчали вірити в Бога, були батько і дідусь мого батька, які жили у с. Ілів і дякували у сільській церкві. Додам, що мої батьки не стримували мого повсякчасного потягу молитися і молитися, і відвідувати церкви. А особливо мене зачаровувала церковнослов’янська мова, якої мене навчав прадід Іван, бо я себе відчував причетним до якоїсь таїни.
Через декілька років мене почали вабити монастирі, які вважаю твердинями щирої віри із своїм особливим статутом. І я часто їх відвідував: зокрема, в Уневі прислуговував священику, мене заворожував спів монахів на церковнослов’янській мові; також побував у Свято- Успенській Лаврі, церкві Архангела Михаїла, Шевченківському Гаю, Зарваницькій церкві.
І одного разу я сказав отцю Василю Репіньовському, що хочу піти в монастир. Він підтримав моє поривання, написав відповідну характеристику – і в 2013 році, коли мені було 29-ть літ, я став монахом греко – католицького монастиря у Івано – Франківській області. Там я прослужив з 1 листопада 2013 року до 7 квітня 2014 року.
–Так розумію із сказаного, що у становленні твоєї особистості, зокрема, навчанні Божої науки, наріжних каменів християнської віри, особлива роль належить світлої пам’яті отцю Василю Репіньовському. Це видатна постать у відданості вірі в Бога, тверда, мов скеля. Якщо тобі невідомо, то нагадаю, що коли його, 15-річного сільського хлопчину, на початку 70-х директори трьох Новороздільських шкіл тричі (!) почергово запитували, чи вірить він в Бога (а тільки негативна відповідь давала Василькові можливість навчатися), він щиро відповідав:«Вірую!». І підлітка тричі виганяли з цих начальних закладів. Згодом завдяки випадку та кільком добрим майстрам виробничого навчання він пішов вчитися у СПТУ №6, а відтак і у вечірню школу, а вже звідти – у омріяну Духовну семінарію. Ти відчуваєш вагомість його внеску у твою долю?
-Так, звичайно, я вдячний долі, що звела мене з цією Людиною з великої літери. Він мій справжній наставник і порадник. До речі, це отець Василько мене благословив на мої теперішні справи – і служінню в Церкві, і бути монахом, і проповідям до людей, жити з Богом, чесно, а головне бути справедливим. А ще він подарував мені підрясника, як у монахів, аби я в ньому молився, але тільки вдома. І ще сказав, аби я в ньому був у нього на похороні, коли його покличе до себе Всевишній. Я так і зробив, і коли відбувався чин похорону , я там читав Псалтир і «Апостолів» у підряснику.
До речі, я також, як і отець Василько, навчався в СПТУ №6 (але тепер училище перейменоване на Новороздільський ліцей будівництва та побуту).Було це у 2014 році, коли я повернувся з монастиря. Мене зустріла Галина, дружина керівника «Тавору» Василя Василишина і питає, чи я не хочу вчитися в ліцеї. Я відповів, що раніше мене не брали в такі заклади через стан здоров’я, а мені вона відповіла, що групі продавців недобір, тож імовірно, що мене туди зарахують. Так і сталося. Моєю класною керівничкою була Ревер Світлана Богданівна і я там навчався до 2017 року і маю професію продавця продовольчих та непродовольчих товарів.
–Віднедавна ти ще й активно допомагаєш у зборі пожертв на потреби ЗСУ, зокрема, пані Ірина писала у газеті, як активно ти долучився до збору грошей для підрозділу, у складі якого захищає Вітчизну її син, зокрема, на придбання дрона, генератора, портативного знаряддя та транспортного засобу. Чи пам’ятаєш перший день російського вторгнення в Україну – 24 лютого: як ти це сприйняв?
-Дуже добре пам’ятаю свій перший порив у ті дні. Я поїхав у військкомат в Миколаїв і заявив, що хочу воювати добровольцем на передовій з ворогом. Але там мені пояснили, що за станом хвороби я не можу бути військовозобов’язаним. Це мене засмутило, але я очікував на таку відповідь, це в мене, мабуть, вроджене відчувати інколи наперед, хто що скаже. Отже, через деякий час мені прийшов такий намір збирати у скриньку кошти на ЗСУ. В організації «Тавор» мені зробили скриньку для збору пожертв, от я і збираю кошти на потреби ЗСУ. Влітку збирав містом, ходив на «Десант» і у «Оболонь», а оскільки я дякую в церкві і є ще лікарем футбольної команди у с. Крупське, то збираю пожертви і по сусідніх селах – на стадіонах, на празниках. Ще продаю церковні календарі, книжечки релігійного змісту, свічки. А віднедавна реалізую в Новому Роздолі та селах ще й «Вісник Розділля». І частину отриманих за реалізацію коштів жертвую хлопцям – захисникам України. Зокрема, для підрозділу, де служить син пані Ірини, про що вона писала в газеті.
Вже багато чого закупили, тепер збираємо гроші на автомобіль. А на Покрову, 14 жовтня – День захисників та захисниць та день Українського Козацтва та 80-річчя УПА, вирішив зробити хлопцям, з якими боронить рідний край син пані Ірини, подарунок: іконки Пресвятої Богородиці та зібрані пожертви. Також хочу на частину зібраних коштів закупити ліки «Амол» та інші для вояків ЗСУ, до цього скоро також долучиться мій товариш Коля Коваль, який працює в Польщі. Зараз осінь, далі – зима, тому нашим хлопці мають бути здорові, тепло вбрані, добре оснащені необхідною технікою, аби перемогти ворога.
От я і стараюся з Божою поміччю допомагати бійцям ЗСУ, аби вони знали, що тилу їх люблять, підтримують і моляться за наше славне українське військо, за Перемогу…
Розпитував Іван БАСАРАБ
