Навіть набираючи на “компі” ці вступні рядки до пронизливої у реалістичному описі публікації журналістки Тетяни Доцяк, надрукованій у розділі “Блоги” інтернет – видання “Цензор.НЕТ”: https://censor.net/ua/b3375746, до горла підкочується клубок і я змушений робити декілька пауз. Бо я теж дідусь, тож уявляю собі, який біль, розпач і жаль пережив дідусь 10-річної Каті, яку 25 лютого вбили російські нелюди – окупанти. Будьте ви прокляті, росіянці, ви будете покарані за вбивства невинних дітей і мирних українців, де б ви не перебували. І на землі, і на небі…
Коли ексгумували труну, там лежала 10-річна Катя – вона з таким білосніжним волоссям, як у принцес в мультиках, тонесенькі ручки, вся в іграшках… Дідусь не міг наважитися глянути на онуку, він повертав голову, але наче якась невидима рука його голову відвертала назад і з очей бризгали сльози. Я вперше побачила як це – не текли, а бризгали.
Дідусь приніс рюкзак на могилку, бо Катя уві сні просила, каже…
Спершу Катю поховали в садку, дідусь пролежав на могилі два дні. Хотів покінчити з життям.
Я не можу вам передати як це страшно. Я хочу щоб це прочитали всі, хто закликає Україну піти на умови путіна. Як ви думаєте, дідусь Каті боїться ядерної війни? Чи бабуся? Приходьте з пропозиціями, коли власну дитину поховаєте в садку…
Це історія про 10-річну Катю, яку росіяни двічі розстріляли протягом двох годин. Це було 25 лютого, коли Новий Бурлук і села довкола були вже окуповані, російської техніки тьма. За день до цього дідусь забрав онуку з Харкова в село, бо думав – там безпечніше.
“Ночью був вибух в селі, вона злякалася. Я кажу: “Ти її не бросай, забери її з собою”. Дідусь приїхав за мною в магазин, коли їхали вже з роботи – ми почули по машині як дроб цокнуло. А вона лізе наперед. Я кажу: “Катя, куда ти лізеш? Зараз будемо вдома!” Вона підіймає курточку і каже: “Бабушка, посмотри!” А в неї тут дірочка”!
“Хто стріляв – росіяни стріляли, хто ще міг стріляти! Не було тут українців”.
“Танки стояли, нікуди було проїжджати, вискочили з машини, кричали, дєдушка ругався, по танках кулаками бив, я кричу: “Єсть мєдік?” Прийшов хлопець, подивився, каже “в неї пуля навиліт, ви її довезете до ближайшей больніци”. Зробив їй укол знеболюючий, перемотав, дали мені дві ракети (сигнальні), сусіди зробили білий флаг з сорочки, і ми поїхали на Чугуїв.”
“Доїхали до Базаліївки і там руські стояли війська. Дідусь пішов до них, старший бородатий його турнув! Він каже – пропустіть мене! А я ж бачу, що він його турнув! І я начала ракети випускати у вікно, ніхто на нас уваги не звертає, вилізла з машини – почали стріляти! Попало в мене і, ясно що, по машині, Катя сиділа спереді, машина була прострелена вся.”
“Я вже нікуди не їхав. Я вийшов з Катею на плечах отак, їде колона російська, виходить мужик бородатий, мене турнув, я впав з Катею. А колона їде. Я знову підіймаю Катю на плече, стою серед дороги, киваю “Візьміть!” Один зупиняється п’ятий чи шостий: “Батя, давай бистрее залазь!”
“Там позаду сидів хлопець, він узяв її і каже “200”. Ну той спереді начав стукати по капоту, кричав: “Гребаная война, гребаное правітельство, убівают детей, страдает мірное населеніе”
“Катю дідусь ніс на руках, він каже – поправ мені її, а то вона сунеться в мене, я її поправила, торкнулася, а в неї тут (біля вуха) дірочка, побачила, вона біленька в нас, вся коса в крові, і мозочок видно.”
“Донесли до першої хати, бабушка по хірурга – сказав що тут вже нічого не може зробити.”
“Я поранена і дідусь тоже, дідусь сказав – ти їдь в лікарню, а я поки не заховаю Катю нікуди я не піду. І вони кобилою привезли Катю додому, поховали вдома в садку.”
“Вона для нього була… він її винянчив, вона народилася 860 грам, він її винянчив з отакого! Якби не друзі, не сусіди, не куми, його б не було, він два дні лежав вдома на могильці. Вони його стягували.”
“А через два дні чи через три дні виїхали війська, переховали на кладовищі. А сьогодні третій раз получається ховатимемо онучечку”.
“21 жовтня 2022 року правоохоронцями проведено ексгумацію з метою встановлення причини смерті дівчинки та проведення необхідних експертиз. Після чого тіло буде видано родичам для поховання”.
Тетяна ДОЦЯК, журналістка
