6 травня 2022 року.
Про “Стугну ” і “Корсар” ходять легенди. Власне, репортерці Тетяні Ніколаєнко вдалося взяти інтерв”ю у офіцера та командира ПТРК “Стугна“ Тетяни Чорновол, яке сьогодні надруковане у розділі “Резонанс” інтернет – видання “Цензор. НЕТ”: https://censor.net/ua/r3339473 . Вказана публікація підтверджує – легенди виникли не на голому місці, а породили їх конкретні факти з фронтових зведень, які засвідчують вражаючу ефективність української зброї.
Для колег-журналістів Таня Чорновол – це та людина, яка пролізе через шпарину, але зайде на територію цілі. Після Майдану вона стала депутатом і робила багато для лобіювання української зброї. А з 24 лютого вона воює на передовій з українською “Стугною”, через що має провадження від ДБР. Про те, як працюється з установкою, за яку сама боролась, як відбувались бої, як жінці на війні, і як виросли українські командири, – вона розповіла Цензор.НЕТ
Я БУЛА ВПЕВНЕНА, ЩО ВІЙНА БУДЕ 22 ЛЮТОГО І МЕНІ ТРЕБА ВСТИГНУТИ ЗАКІНЧИТИ НАВЧАННЯ
-Твій перший пост про участь у війні був з-під Броварів? Як ти опинилась там?
-Приїхала.
-В складі тероборони?
-Ні, це була 72 бригада. Я подзвонила заступнику комбрига і сказала, що є “Стугни” і що я готова з ними працювати. Він мене послав до 3-го батальйону і я опинилась в Скибині 5 березня.
Знаєш, дуже молоді командири, а бійці мені в діти годяться. Але дуже класні. Зі знанням, як має працювати “Стугна”, бо до цього посилали туди, де і працювати не можна: “У нас для вас є позиція, перед передком, у лісосмузі”.
-Зі “Стугною” ти довго тренувалась працювати?
-Я закінчила курс за тиждень до війни. Мало того, ще й перехворіла коронавірусом. Я була впевнена, що війна буде 22 лютого і мені треба встигнути. Я розуміла, що хвора, але одягала маску і йшла на курси. Але, цікаво, що приходжу туди, а там всі хворі.
-Це якась пошесть в армії була. В мене знайомий теж вчасно за своєю частиною не встиг, бо захворів у Києві, а тому потім ще кілька тижнів стояв з теробороною.
-Так от, зараз зі мною, практично з перших днів війни працює сержант. І він теж на ті курси ходив, то він потім мені зізнався, що теж хворів.
Цей сержант мені дуже сподобався на навчаннях – побачила, що він впевнений, на тренажерах класно стріляє, здібний – і коли ми прибули на точку збору, я йому запропонувала іти зі мною. І ми оце з ним з першої ночі війни разом воюємо.
-Це перший твій бойовий досвід?
-Ефективний? Так. Бо, розумієш, є ж купа всякого досвіду – коли бігаєш з автоматом і ніколи з нього не стріляєш. Такого досвіду в мене купа. Ще з 2014. А ефективний – перший. Я над цим дуже працювала. Я побігала в 2014 році з автоматом і зрозуміла, що так я неефективний боєць. Жінка з автоматом – це ніщо, бо тебе завжди відправлять в тил. Тому я чітко розуміла, що треба освоїти професію, без якої не обійдуться мужики. І я пішла на артилериста.
Але, коли була загроза цієї війни, я чітко розуміла, що буде танкова атака. І передусім треба освоїти щось протитанкове. Знову ж таки, я була лобістом КБ “Луч” вже бозна скільки років. Моя головна робота в комітеті була вибити гроші на ракети. Я чудово знала, що таке “Стугна” і що таке “Корсар”. І кошти Януковича вибивались на цю зброю, на “Нептуни” ті ж. Тому я як в тій приказці – “сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю”. Сама лобіювала цю зброю, сама популяризувала і сама нею воюю.
-Коли приїхала до Скибина, росіяни ще були далеко?
-Щоб ти зрозуміла правильно, я ж на війні з першого дня, просто спершу було багато поневірянь. Чому? Бо все було галопом – за тиждень закінчила навчання. Наша команда готувалась для того, якщо Путін розпочне війну 22 лютого. Всім людям повідомили, що буде точка збору в Нових Петрівцях, якщо що. З КБ “Луч” домовились, що воно дає ракети і “Стугни”. На мене був підписаний договір відповідального зберігання. І я в першу ніч поїхала отримувати ракети. Але “Стугна” – це така зброя, яка потребує позиції. Я чекала на танки, які ідуть на Київ з Чорнобильської зони. І я шукала там позиції для “Стугни”.
-Ти думала, що буде таке повномасштабне вторгнення, як показували на картах посли нашому керівництву?
-Так. Я не була впевнена в такому широкомасштабному наступі, який відбувся, але я була впевнена, що буде наступ на Київ. Я навіть передачу робила. І передбачала захід на Вишгород і Бучу.
Тому перші дні я витратила на те, що шукала позиції, бо “Стугні” потрібна дальність, в лісі вона не стріляє. Фактично в останні дні я нанесла позиції, в останній день я підписала контракт. І я була рада, що наступ не почався 22, бо я не встигала все зробити. І от в останню ніч я переїхала поближче до заводу, щоб забрати ракети. Я їх привезла в Петрівці на своєму електромобілі. І вже о 7 ранку ми готові були працювати. Але перші позиції не підходили. Перша моя стрільба була в Чернігові – я поїхала туди по досвід. А перше ефективне застосування “Стугн” було вже під Скибином, там я стала частиною фронту. І вперше ми відстріляли, коли був розгромлений 6-й танковий полк РФ.
ГОЛОВНУ РОЛЬ В ПЕРШОМУ БОЮ Я ВІДДАЛА Б “КОРСАРЩИКУ”, БО ВІН ПРОСТО УНІКАЛЬНО ВІДПРАЦЮВАВ
-Це там де загинув їхній командир Захаров?
-Так, це той знаменитий бій з відео. Я відстріляла тоді з бокової позиції, Адвокат (це мій колега) стріляв з фронту – в нього був дуже хороший результат, бо бехи стали і він стріляв по стоячих цілях. Але головне не в цьому.
Чому відомий цей бій? Бо є те відео, де танчики горять, горять, горять і синхроном іде знята прослушка: “Шестой полк разбит, командир погиб, нам устроили засаду, по нам работали байрактары”. А по них працювали дві “Стугни” і один “Корсар” і кілька розрахунків з РПГ, які були в засідці. Головну роль в цьому бою я віддала б “корсарщику”, бо він просто унікально відпрацював. Оце все відео, де танчики розлітаються, це робота одного “Корсара”. А “Корсар” – це оператор біля установки. Це “Стугна” на проводі, а я що називається “в домике”, кудись зі своїм екранчиком втегла і відпочиваю. Корсарщик же стоїть біля установки. От уяви, як цій людині? Позиція то в нього була хороша, але дальність – кілометр вісімсот. І от на такій дальності на нього пруть три десятки танків. І він ці три десятки розстрілює, будучи у них на виду. Як він бачив їх, так вони бачили його.
-І не стріляли?
-У страху очі великі, вони думали, що їх шмаляють байрактарами, а на “Корсар” вони не реагували.
-Тобто вони не розуміли, що по них стріляє?
-Ні.
-Чому?
-Тому що вони думали, що ракетна програма в Україні давно згорнута і похована.
-Я ще знаю, що вони брали в мінометники просто з військових кафедр. Може, тому вони і не знали, що як стріляє?
-Ні, танкісти в них були дуже професійні. До речі, танкова атака мене порятувала. Чому? Бо “Стугну” треба ховати, її видно з дрону і будь-яке ДРГ запросто може зайти і вирізати тебе. Тому її треба ховати і ховати. Не дай бог якесь вогнище запалити або мотор увімкнути.
-Але ж тоді ще були страшні морози. Як ви грілись?
-А ніяк. Ми б там і замерзли насмерть, якби танкова атака не почалась через три доби. Що цікаво, що танкова атака почалась в перший сонячний день, почав танути сніг, ми вилізли погрітись, вже і розслабились, бо до обіду діло йшло, а москалі зранку наступали завжди. І тут в рацію передають “Можлива танкова атака”. Я їх першими побачила в Заліссі.
-А потім був ще другий наступ на Скибин?
-Ми вже змінили позицію. “Стугні” не можна працювати на одному місці, хоча командування часто про це забуває і думає, що вона як гранатомет і з нею можна побігати від дерева до дерева. Іноді кажуть: “От працює танк, збий його”. Але “Стугна”, коли б’є танк, вже не може працювати. Це зброя засади. Вона працює першою, не другою. Це не Джавелін, який впіймав ціль і летить. Ракету треба вести, а як ти під обстрілом займеш позицію?
Другий наступ був, здається, 19 березня. Вони знову пішли в ту ж діру, де був розбитий 6-й полк. До речі, цей наступ був цікавий, бо “Стугна” не була готова і я бігала з проводом. Чому я бігала, бо попередні дні я лежала на асфальті. Тобто була дика ситуація, коли “Стугна” в мене стояла з видом на трасу, а провід діставав тільки так, щоб я лежала на асфальті. Тиждень лежати на асфальті, коли танки можуть піти тобі в лоб, звісно, не дуже приємно. Більш того, попереду мене були блоки, а ззаду нічого не було. І приліт будь-якого снаряду за нас, одразу б нас покришив на друзки. В ту ніч чергував мій оператор і їм прилетів снаряд, але перед блоком. Тому вранці я сказала, що більше так не буде і давайте щось робити. Були зірвані світлофори і “Стугну” перемістили вбік. І от я бігаю з проводом, аж раптом… добре, що я собі приготувала “ложе оператора” з матрасиком, таким полосатим, ще радянським і все було підключено. Я почула характерний гул – танки коли їдуть, то гудуть ще й як. І я біжу до свого місця, рація кричить: “Де Стугна?”. Я тільки втикаю провід, а вони вже на рубежі стоять. Тобто вони вже стоять на рубежі мого пострілу.
-І що ти?
-А я що: стоять, та й стоять. Чекаю, коли флагман піде вперед, бо концепція така, що треба щось пропустити, бо тоді я їх більше розстріляю, а так тільки одного. А танк стоїть, і я не стріляю. Він стоїть, і я не рухаюсь. І тут до мене доходить: зараза, та вони ж виставляються, щоб нас обстрілювати. А танк то він далекобійний, він 8 кілометрів гаубичним вогнем накриває. І я розумію, що вже стояти просто не можна і випускаю ракету. Танк, очевидно, її бачив, бо почав розвертатись і тікати. Але я його таки влупила. І на тому атака завершилась. Після того як збитий був флагман, вони розвернулись і втекли. Правда, встигли зробити кілька залпів. Тобто мені треба було стріляти раніше, а не чекати. А так вони встигли прицілитись і мої змінщики ледь встигли замінити ракету, тому що поряд розірвався снаряд. Нам пощастило. Не пощастило героїчному корсарщику – був пошкоджений “Корсар” і він сам поранений, на щастя, легко.
Насправді ситуація була унікальна – “Корсара” вже немає, ракету ледь встигли перезарядити, і тут танки тікають. Звісно, крім нас ще були танки, РПГ, джавеліни. Але мені здається, що коли йде танкова колона, то найбільш ефективні “Стугна” і “Корсар”. Бо Джавелін хороший проти одиничних танків, але не колон.
ПУТІН ПРОСТО ЦЬОГО НЕ ЗНАВ, ЩО В НАС Є ПРОШАРОК ВІЙСЬКОВИХ, ЯКІ НІЧОГО КРІМ ВІЙНИ НЕ ЗНАЮТЬ. І ВОНИ ДОРОСЛИ ДО КОМАНДИРІВ
-Як ти вписалась в колектив?
-Скажу тобі чесно, що мені дуже сподобалось працювати з 72-ю. Там дуже молодий склад, командири всі молоді, але професіоналізм дуже високий. Щоб ти розуміла, що ці хлопці в своєму житті нічого крім війни не знають. Вони закінчили військові училища і пішли на фронт у 2014. І з того часу виросли до командирів. Путін просто цього не знав, що в нас є прошарок військових, які нічого крім війни не знають. І що мене дуже вразило – для них дуже важливі мінімальні людські втрати. Бо радянським генералам було б похрін.
-Я тобі скажу, що я знаю цю рису командування з власного досвіду – бо вони відмовились накрити росіян у нас в селі, щоб не підставити місцевих. І це було дуже вражаюче.
-Так, у цих молодих військових таке розуміння бою і я це оцінила.
-Що було далі?
-Були просто чергування, очікування нових атак по цій дорозі. І найсмішніше, що вони так і ходили по цій дорозі. Була одна атака, друга, потім вони вже стали на рубежі, де не прострілювались, сховались у низині. І танки їхні стріляли дуже прицільно. Правда, вони знали де Корсар, але не знали де “Стугна”. А ми до того часу зірвали ще одні світлофори, перетягнули її і я вже сховалась в каналізаційний люк. І це було офігенно, бо снаряди падають, а тобі взагалі хоч би що. Тільки боялась за провід.
Того разу росіяни дуже добре підготувались, але і наші мінометники – теж. І вони завалили російський танк, після чого росіяни розвернулись і втекли. Я просто це спостерігала на екрані.
-Звучить так, наче ти гралась в якусь гру, а не реальний бій.
-Знаєш, тут важливе психологічне налаштування. “Корсар” – чудова зброя, але навіть ті відчайдухи, які перший раз відстріляли дуже вдало, не всі можуть стати вдруге. Бо ти на лінії вогню, навпроти танків.
-Напевно, в перший раз ти ще не знаєш, що це, а далі вже є розуміння ризиків.
-Так. А “Стугна” дає психологічний ефект захищеності. Тому що можна залізти навіть в намет, і ти як в хатці. Наче дитина, яка збудувала собі халабудку, і тішиться, що вона захищена. Я дуже люблю стріляти з окопів, стоячи. Страху взагалі немає. Бо ти дивишся на екран, а не на реальність. Ти тільки чуєш, як працює “Стугна” і виходи ракет навіть надихають.
-Чому стоячи?
-Мені так зручно. Це як на мітингу виступати. Ти весь мобілізований. От сидячи не люблю – ні на ток-шоу, ні в окопі. Сидячи – це якийсь розслабон. Можна і лежачи, але мені не зручно. Хоча і лежачи на матрасику стріляла, і сидячи – з багатоповерхівки. Але от стоячи з окопу – люблю найбільше. Коли щось летить – можна присісти, і ти вже захищений. Це, звісно, не стосується інтенсивного обстрілу.
Зараз вже правда росіяни знають, що таке “Стугна” і вони не шкодують боєприпасів. Останній раз на нас була засідка і гатили понад сотню мін, стріляли два танки. І ще щось схоже на “Стугну” стріляло. Було випущено три ракети. І це все було полювання на одну “Стугну”.
-Це ще на Київщині було чи вже на сході України?
-На сході. На щастя все минуло добре, бо в нас був добрий підвал. Але це треба мати на увазі на майбутнє. І тому не варто працювати з однієї позиції, хоча не завжди це виходить. Проблема “Стугни”, що полювання велике іде, а позицій для нас мало. А ще командування хоче швидкого результату і часто посилає на пристріляну позицію.
ЗМІНИВСЯ ХАРАКТЕР ДІЙ РОСІЯН. ТУТ ВОНИ ХОДИЛИ КОЛОНАМИ, В ОДНІ ТІ САМІ ГОДИНИ, ПО ОДНІЙ ДОРОЗІ. ТЕПЕР МИ ПОЛЮЄМО НА ТАНК
-Чим ситуація на сході відрізняється від того, що було на Київщині?
-Змінився характер дій росіян. Тут вони ходили колонами, в одні ті самі години, по одній дорозі. Я була з цього щиро подивована. Зараз танки ховаються, танк вполювати важко, а командування хоче танк. Хоча я не розумію, чому, бо мені здається зараз важливішим навіть не вбивати, а ранити особовий склад, щоб більше поранених відсилалось в Росію. У танка малий екіпаж, а з БМП ти цілий взвод залишаєш без транспорту.
Характер дій змінився, останній танк, який на нас полював, був заритий у пісок – він по нас міг вцілити, а ми по ньому – ні. Фактично зараз ми займаємось полюванням. І це близька мені робота. Як я колись лазила по паркану в “Межигір’я”, так і тут.
-Я пам’ятаю, як ми з тобою в Українському домі ледь не по трубах на закритий з’їзд пролазили.
-Так, тут те саме. Я працюю без розвідувальних груп і мене не привозять на готову позицію. Хоча інших привозять. Я роблю багато підготовчої роботи і мені це подобається. Я маю приїхати, подивитись, де копати окоп, оцінити шлях відступу. Тобто багато роботи, схожої на мою журналістську. Я кілометрів 10 пролажу перед “передком”, щоб вийти на село, де вони стоять.
Але це моя робота. Не весь фронт такий. На Луганщині геть інакше. В мене там брат був в Золотому. 5 днів тому поранили. Жартує, що нігті підстригли. А насправді він потрапив в таку передрягу, що ого-го. Він пару пальців втратив на ногах і це найкраще, що з ним могло трапитись, бо до цього він тиждень відкопував трупи побратимів з піску, які були вбиті танком.
До речі, брата теж врятувала “Стугна”, коли на їхню позицію полізли чотири танки. Брат у мене хоч на війні і з 2014, але тоді мав досвід лише блокпоста в Авдіївці. А тут він потрапляє в реальні жорсткі і криваві бої. І він командир, бо він офіцер, курси закінчив. Він був заступником командира, а став командиром після загибелі керівника. А досвіду то немає. Добре, що в нього був старший солдат, з досвідом боїв, який йому дуже допомагав.
І от сунуть ці танки на них і цей солдат не витримує і каже: “Все, брате, прощавай, я пішов на них”. І тут наш танк і “Стугна”. І тільки перший вистріл, і ворог тікати. Хоча навіть вистріл “Стугни” був не точним через технічні проблеми. Але вони втекли.
-Вони вже розуміють і бояться…
-Це просто дракон. Я знаю цю музику, коли ракета вилітає. Але коли вона летить в тебе, це геть інша музика – вона дуже страшна.
-Ти просто зріднилась зі “Стугною”. Але як тобі психологічно на війні?
-Трохи заважає материнський інстинкт до солдатів, я весь час піклуюсь, не можу відпустити самих. Недавно говорили з Василем Бурбою, він питає: “А ти що не командуєш, а сама стріляєш?” Потім домовились зустрітись тут, а він в рейд пішов. То я йому і кажу: “А що ж ти не командуєш, а в рейд ходиш?” Він відповідає: “Якщо не піду, мене не поважатиме мій особовий склад”. То я й кажу: “Так чого ти мене питаєш? Я жінка. Якщо я не буду стріляти, я не зможу командувати”. Як жінці мені важко. Зустрічають завжди скептично – баба прийшла. Потім: “Стугна? Ну добре”. Далі починаються підколки, тоді показуєш активну роботу і все – вже тобою затикають всі дірки.
Тетяна Ніколаєнко, Цензор. НЕТ
