24 квітня 2022 року. Як врятувати цивільних маріупольців? Схоже, на це запитання відповіді не знає ніхто. Але щодня линуть в інтернет – етер вражаючі тексти небайдужих громадян – журналістів, військових, аналітиків та експертів, у яких біль і щире співчуття до захисників та мешканців міста Марії та волання до сильних світу сього – і в Україні, і в Європі та США, – віднайти шлях порятунку. Окремим дискурсом звучать звернення морпіхів з 36-ої бригади та полку “Азов” з наполегливим проханням врятувати мирних мешканців, які перебувають у нелюдських умовах на території “Азовсталі”, яку ворог безупинно “поливає” артою та скидає тритонні протибункерні бомби. Але…
Не знає відповіді і авторка публікації ВІолетта КІРТОКА, надрукованої сьогодні у розділі “Блоги” інтернет – видання “Цензор НЕТ.: https://censor.net/ua/b3336452. Але її слово вселяє віру і надію на розв”язання “гордіївого вузла”.
Тільки про це зараз і можу говорити з усіма – подругами, військовими, за кермом, готуючи, телефоном з тими, хто за кордоном. Чи не перше, що ми зараз обговорюємо: як врятувати тих, хто в Маріуполі. Ми продумуємо можливі варіанти – їх не так багато. Але найбільше, що мені болить – можливість чути і читати слова від людини, яка знаходиться безпосередньо там, в тому самому бункері на “Азовсталі”. І це найголовніші повідомлення, які я зараз отримую. І кожного разу не можу підібрати слова ані у відповідь, ані для запитання. Як ти? – знаючи, що людина і сотні жінок, дітей разом з ним, знаходяться у бункері, по якому довблять бомбами, занадто дрібне і нейтральне. Що нового? – коли новин чекають саме звідси, з Києва. Як почуваєшся? – а людина вже давненько поранена, не може в повному обсязі воювати, і, боюся, необхідних для допомоги ліків там вже давно немає… Всі слова недолугі і дрібні. Але щось питаєш, чи отримуєш повідомлення першою. І тоді кожне слово, яке інтернетом долітає до тебе, в захищений і поки знову безпечний Київ, на вагу золота. І дуже страшне.
Зелений коридор. Він не для цих людей. Не розумію, чому так дивуються навкруги, коли чують, що москалі обстріляли чергову колону із цивільних машин чи автобусів, які приїхали за жінками та дітьми. Все ж 2014 рік пройшов повз більшість громадян країни. Вже тоді “зелені коридори” розстрілювали, як у тирі. І починаючи з Ірпеня, Ворзеля ми всі знову побачили ціну слову рашистів. А зараз, хоча весь світ бачить родини в бункері, крихітних дітей з мамами під заводом, весь світ знає місце їхнього знаходження, мова навіть не іде, що саме їм дозволять вибратися звідти і спробувати виїхати. Ні. До “Азовсталі” зелений коридор навіть дотягнутися не може…
Третя сторона. Чим далі, тим менше шансів, що хоча б хтось з представників європейських країн готовий буде навіть спробувати заїхати на цю територію, аби собою прикрити людей і врятувати їх. Та й хіба не стане така людина звичайною мішенню для уродів, які тільки й знають, що знущатися над заручниками? Ви знаєте, що вони роблять з мешканцями міста, які також ще залишаються в зруйнованому Маріуполі? Вони примушують їх розбирати завали і діставати загиблих та ховати тіла. І за це дають їжу. Гуманітарна допомога? Коли вони її надавали? Більше того, окупанти зобов’язують нещасних цивільних людей зав’язувати на нозі та руці білі пов’язкі, які носіть самі. Тим самим роблячи з мирних людей мішені.
Чому не відбомбити Маріуполь нашим літакам, аби максимально винищити москалів, які там засіли? Та якраз з тої самої причини, яку я навела вище: тому що ми якраз добре пам’ятаємо, що в місті залишається тисячі маріупольчан. І вони – мішені…
Чи можливо забрати наших бійців з моря? Вони самі кажуть, що ні, бо кораблі армії ворога не дозволяють підійти до міста жодному судну. Навіть якщо воно буде належати нейтральній країні.
З повітря. І ми навіть намагалися уявити фантастичну ситуацію, аби авторитетний світовий кумир міг би це зробити. Наприклад, онук королеви Великобританії, який служив у повітряних силах своєї країни, вміє вправлятися з гелікоптером. А для повної безпеки, аби взяв з собою Бекхема. Але ж і це не запорука безпечного проведення операції порятунку.
Нас нічому не вчать ані голівудські фільми, ані власна реальність. З терористом не домовляються. Всі його слова не варті віри. Всі обіцянки порушуються, немає нічого святого і порядного.
І в цей же час у тих, хто чекає допомоги, закінчуються не лише сила і віра, а й вода та їжа. І скільки її ще стане – страшно навіть питати. Вони всі і так тримаються вже так довго, що це майже неможливо.
І найвражаючим залишається те, що морпіхи, армійці, “азовці”, поліцейські, просять випустити і врятувати саме цивільних, поранених та вивезти тіла загиблих побратимів. За себе вони не простять. Навпаки. Гарантують, що залишаться. І вони якраз слово стримають. Бо вони – сталь, воля і мужність. Кожного дня вже протягом десяти днів їм пропонують скласти зброю і здатися в полон. І кожного разу ворог отримує пропозицію іти слідом за російським кораблем та крейсером “москва”. Неймовірні захисники. Неймовірного Маріуполя.
У мене немає відповідей, як врятувати цих людей. Я не знаю, що потрібно зробити, щоб їх почули і побачили ще чіткіше, щоб кожний в світі уявив, що вони відчувають там, під землею. Я, як кожна нормальна людина в світі, хочу, щоб всі москалі здохли, а всі українці були врятовані. І щоб я з моїм дописувачем нарешті могли обійнятися і випити коктейль в центрі Києва за барною стійкою “Піца Ветерано”.
