У Новороздільській громаді 21-23 березня було оголошено Днями жалоби за загиблим Героєм –
Положевич Олександр Олександрович.
Знову – сумна звістка прийшла з фронту у Новороздільську громаду. Уже четверта за неповний місяць найжорстокішої війни!
Знову – перша сторінка «Вісника Розділля» приурочена Герою, слова подяки і пошани якому хіба почує його сім’я, його діти, його родина і громада, за яку віддав найдорожче – життя.
16 березня, внаслідок бойового зіткнення та масованого артилерійського обстрілу поблизу міста Попасна (Луганщина ) загинув новорозділець, 33-річний військовослужбовець Положевич Олександр Олександрович, який мужньо захищав Україну і кожного з нас від російських убивць.
Довгим був останній шлях додому новітнього Героя нашого міста. Аж 27 березня Новороздільська громада провела в останню путь воїна Положевича Олександра Олександровича. Провести в останню путь воїна Олександра зібралися мешканці громади, представники силових структур та влади громади, представники релігійних конфесій. У шані та повазі схилили голову, помолившись за безсмертну душу, віддану Україні.
«Всечесні отці, засмучена родино, шановна громадо!
Яка довга дорога додому!
Десять днів очікувань. Сліз, горя, нерозуміння, зневіри. Десять безкінечних ночей. Чому так? А, може, не він? А що робити, сьогодні дев’ять днів по смерті, питають. Не знаєш, що відповісти… Немає слів… Війна забирає у нас кращих. Жорстоко. Не вибираючи. Щоразу придумуючи щось нове. Разом з Олександром на Львівщину прибуло ще 22 загиблих. Вдумайтеся в цю цифру! 23 поховальні процесії лише в нашій області.
Олександр не був випадковим, не був тим, хто не знав, що йому робити. Не був тим, хто вперше тримає зброю в руках. Навіть маючи малих дітей, він чітко розумів, що його країна потребує захисту. Ще у 2019 підписав контракт та поїхав на Схід. З першого дня повномасштабної війни стояв на перших рубежах.
Не можна було уявити собі тоді, у 2019, якою жорстокою буде війна. Коли орки не вирізняють, чи то військовий, чи то дитина, чи навіть пологовий будинок.
Хіба могли уявити минулого року, коли тут, на цьому місці, відкривали оновлену Алею Героїв, коли вперше піднімали прапор на флагштоці, приурочуючи цю подію до 30-ї річниці Незалежності України, що це місце стане не просто місцем вшанування Героїв всіх часів, а місцем зупинки похоронних процесій, щоб вшанувати та всією громадою попрощатися з Героями сучасності.
На жаль, Путін вніс свої криваві плани в наше життя. Йому однаково на виплакані очі мами Лариси, розбите серце дружини Наталії. Діти, Христинко, Віталію, Олексію, Анастасійко, ваш батько – Герой! Він свідомо та мужньо стояв до кінця. Він не покинув вас. Він там, на небесах. У небесному війську захисників України. Я впевнена, ви виростете гідними його прикладу. Вірю – перемога близько. Ви є тими, хто житиме в самостійній, Незалежній, відбудованій Україні.
«Не мають кого боятися ті, що ждуть певної, світлої побіди», – говорив Андрей Шептицький.
Переможемо!
Пам’ять про Олександра Положевича житиме вічно!
Пані Ларисо, Наталю, схиляюся в подяці за сина і чоловіка та ще раз, від імені всієї Новороздільської громади, висловлюю щирі співчуття всім рідним та близьким.
Слава Україні!» – звернулася до всіх міський голова Ярина Яценко, висловила слова співчуття і підтримки родині від імені всієї громади, слова вдячності за подвиг їх сина, чоловіка, батька від імені всієї України.
Положевич Олександр Олександрович народився та проживав у місті Новий Розділ, навчався у Новороздільській загальноосвітній школі №2.
Скільки їх – таких тихих, непомітних, відважних Героїв серед нас! Тихенько збираються на війну, обіймаючи дітей та цілуючи дружину, весело домовляючись з колегами незабаром випити за перемогу, по дорозі обдумуючи плани на майбутнє, своє і своїх дітей.
І, дай Боже, щоб плани кожного збувалися.
Гірчить… Коли доводиться по крупинках збирати життєпис – молодих, перспективних, нашого майбутнього – уже лишень як дань поваги загиблому Герою, як добре слово для некрологу.
* *
У пам’яті залишився – тихим, спокійним, врівноваженим.
«Хлопчик запам’ятався спокійним, худеньким, світленьким, і обов’язково усміхненим, як і на цьому фото з першого класу (1995 р.)» (на фото – Сашко перший зліва у верхньому ряду), – згадує перша вчителька Надія Євгеніївна Гарбич.
Наталя Михайлівна Чаплак, класний керівник, додає практично таку ж «характеристику»: «Дуже спокійний і тихий хлопчина, ввічливий, неконфліктний. А ще, пригадую, дбав і пильнував молодшого брата».
«Війна забирає життя наших учнів, наших ліцейних вихованців, тих мужніх синів, що захищають нашу державу від москальської орди.
Важко змиритися із такою втратою… Читаєш повідомлення про смерть нашого захисника Положевича Олександра і в пам’яті спливає обличчя ввічливого, спокійного, доброзичливого хлопчини – Сашка, який вивчав у нашому ліцею будівельну справу, мріючи розбудовувати нашу Україну, виховувати своїх діточок, берегти родину. Всі мрії Сашка і добрі справи обірвалися, на 33-му році життя… Невимовний жаль… – зі сльозами оповідає класний керівник групи у Новороздільскому професійному ліцеї будівництва і побуту Іванна Іванівна Заяць. – Знаєте, я навіть не одразу повірила, пильніше придивилася до фото у сумному повідомленні. Дійсно, наш Сашко… Взагалі, це була надзвичайно хороша група, 14-та. Такі хлопці, відповідальні, дружні, зробили все, що б не попросила. Відзначали і випускний, і зустрічі організовували…. Страшно, коли доводиться втрачати таких молодих, хороших людей. Сашко. Він прийшов до нас з 2-ї школи, такий стриманий, ввічливий, уважний і шанобливий до вчителів, контактний, ніколи ніяких вияснень стосунків чи непорозумінь не виникало, доброзичливий і з друзями.
Сашко продовжив справу тата, також будівельника. А ще пам’ятаю його маму, дуже турботлива мама: постійно приходила, цікавилася, як справи у сина.
Пам’ятаю Сашу дуже доброю дитиною, хорошим учнем, людяним».
Святослав, друг, цідив слова важко і разом з тим піднесено: «Я знав Олександра уже в дорослому житті, коли він познайомився з дружиною. Він належить до тих людей, що про себе не подумає, поможе швидше іншим, що останнє своє віддасть. Хоч молодий був, та розумів людей і дуже щиро ставився до всіх. За це його поважали, за це цінував дружбу з ним. «Таких людей мало», – говорив я. На що Олександр скромно заперечував: «Та ні, просто не всі люди відкриваються». Я щиро вдячний Сашку, бо багато на що змусив мене подивитися по іншому. Він пішов у ЗСУ не заради грошей, як сміють деякі люди думати, пішов, бо було боляче за Україну, бо було страшно за дітей, щоб москалі не прийшли сюди, бо хотів спокійного життя для своєї сім’ї та всієї України. «Як я можу захистити свою сім’ю, якщо не зможу захистити Україну? – пояснював мені. – А там дивився на фото дітей – і це додавало мені сил».
* *
У Олександра – четверо дітей: дочка Анастасія (3-Б клас Новороздільської ЗШ №5), Олексій (4-Б клас), Віталій (6-А тієї ж 5-ї школи), старша дівчинка Христина (дочка дружини) навчається на третьому курсі правового факультету Національного університету «Львівська політехніка».
Уже другий рік О. Положевич служив в ЗСУ, повністю віддаючись справі захисту рідної України. Та невблаганна куля наздогнала його на пекельних полях Луганщини.
Співчуття рідним.
Вічна пам’ять Герою!
Слава нашим захисникам!
Віра ВЛАСЮК
