Я родом з центральної України, Полтавщини. Та за життя побувала на різних територіях країни: півночі і півдні, сході і заході. Працювала у 4-х колективах. Про все згадую з приємністю, бо був мир і спокій.
Давно не писала у “Вісник Розділля”, який виписую і з великим задоволенням читаю. Коли 8 років тому почалася та гібридна війна, кожна смерть сприймалася як гірке лихо. Але після 24 лютого все не сприймається. Як? Чому? За що? У таке повірити важко. А коли в попередньому номері газети прочитала зворушливу поезію наших учнів Алли і Володі Бусел (школа №2), що живуть за тисячі кілометрів від України і за тиждень прислали вірш про свої погляди на цю війну, взялася за ручку і я.
У дитинстві пережила голодомор, юнкою – Другу світову війну. Тому знаю її не лише з книг. Але тоді воювали армії, бомбили у нас лише воєнну трасу, переправу на р. Сула. Нас з мамою ледь не вбив німецький фашист, коли відступали, бо ми не хотіли виконувати його наказ. Нас врятував його командир, бо був людиною. Чи найдеться у ворога такий командир у ці дні, щоб вивести людей?
А що твориться сьогодні? Як можна пояснити той цинізм, жорстокість, вбивства мирних людей, всього українського? Не можу уявити той тихий робочий Чернігів, ті світлі Суми, де здобувала вищу освіту, сьогодні. Нищиться прекрасна старовинна архітектура, культура, гинуть ні в чому не винні люди. А Великий Токмак і рядом героїчний Мелітополь на Запоріжжі, де починався мій трудовий шлях… Міста щирих, добрих людей з такою гарною українською мовою, звичаями, героїчною історією і багатющими базарами, особливо – кавунами. Донецьк завжди згадується чудовими розами, Одеса – багатолюдністю і незабутнім морем. Не можу навіть писати про золотоверхий Київ і індустріальний Харків – центри світової європейської цивілізації, у яких приходилося бувати безліч разів. Дивитися телебачення не можу, радіо слухаю. Адже невідомість завжди страшна.
За диким планом хворої людини (нормальна не могла таке придумати) виконується геноцид українського народу. І за що? За те, що захотіли і відновили свою державу, свою Незалежність. Коли народ просто виконав прохання свого національного пророка – Т. Шевченка: пожити в “сім’ї вольній, новій” цивілізованих народів.
Де взяти сили дожити до омріяної Перемоги?
Мене щодень вражає і надихає невтомна, героїчна праця часто в нелюдських умовах воїнів Української Армії, волонтерів, лікарів, журналістів, тероборони, усіх, кому не байдужа доля України. А тих, хто почав цю дику війну, чекає обов’язковий Божий і Всесвітній суд. Свобода незнищенна!
Новороздільська громадо, думаймо про переможну весну, молімося за нашу Перемогу! Як можемо, наближаймо її. Вічна Слава Героям! Ганьба загарбникам! Слава Україні!
Надія КУЦЬ
P. S. Ніколи не забуду натхненних уроків Надії Петрівни, її трепетного ставлення до рідної української мови, її всеохоплюючого почуття любові до рідної землі та бентежних розповідей про воєнні лихоліття, найжахливішого винаходу людства. Пригадую, як навчала нас відмінності між прикметниками військовий (що стосується війська) і воєнний (що стосується війни). Останнє, сподівалися, ніколи не доведеться застосувати ні у розмові, ні у тим паче газетних репортажах. Не судилося! Не судилося наступному поколінню прожити без війни, уникнути воєнних лихоліть, зазнати війни не з фільмів та репортажів з інших континентів, не судилося – не зазнати чергової підлості від клятих москалів… Ще з шевченківських поезій, з нишком почутих розмов про визвольну боротьбу Української Повстанської армії (а згодом – і з офіційних історичних даних), про бандерівців та сталінські табори плекалася й гартувалася зневага до всього руського, а після нелюдських подій останніх днів патологічна ненависть до росіі і орди стане основою кожного українця, нарівні з його любов’ю до свого народу та історії, до української пісні та мирного хліборобства.
Та одне знаємо напевно – Перемога буде за нами! Так, як це було на всіх етапах багатостолітньої історії російського тиранства. Все буде Україна!
І Надія Петрівна, котра пережила і голодомор, і Другу світову війну, стане свідком остаточної Перемоги
України над ординською навалою русні.
Віра ВЛАСЮК
