Стихійні сміттєзвалища – біль нашого суспільства. Уже і збір сміття налагоджено, навіть у селах громади, підписано договори.
А оця невідь звідки звичка засмітити все навкруги…. На своїй же території, собі ж під носом, свої землі, ліси, поля… Це не піддається ніякому розумінню.
Дорога з Нового Роздолу на т.зв. “Ілівські дачі”, до села Ілів. Пригадую, наліво – доглянуті поля, де городяни плекають власноруч вирощену городину, наліво – молодий лісок з чистим джерельцем на дні яру. Навесні – всіяний білосніжними першими квітами, влітку – із свіжістю прохолоди запашного лісу та джерельної води, восени – із щедрим урожаєм лісових дарів – малина, ожина, гриби…
Все це знищено. Нашими ж руками. Ніяких ні прибульців, ні загарбників. Бо хто ж, як не мешканці міста та сусідніх сіл, звозили сюди різний будівельний та господарський мотлох, мішки із побутовим сміттям, старі меблі, матраци, іграшки, побутову техніку…
Кілька років поспіль сміттєзвалище частково прибирають, частково згрібають у глиб лісу, частково густа зелень на літо прикриває собою негідну поведінку людської діяльності.
А за зиму знову “наростає”…
Хвилю зневаги до таких людців переповнили останні фото небайдужих людей, котрі по дорозі зазнимкували сміттєзвалище по дорозі на “Ілівські дачі”: викинуті поряд з непотребом ікони, зображення Ісуса Христа та Пресвятої Богородиці, образи, перед якими однозначно схилялися з молитвами -проханнями батьки, дідусі, предки цих недолюдців…
