Ось таки і не стало Олександра – зазвичай неохайного, із розкуйовдженим рудим волоссям, немічного новороздільця, який крайні рік-два просто сидів собі на картонці біля входу у магазин «Гурман», що побіля центральної площі, і просив у перехожих то дрібний гріш, то цигарку.
Ще декілька місяців тому він, похитуючись, щодня чвалав із своєї 1-кімнатної квартирки на вул. Шашкевича на це «робоче місце» і знаходився там аж до теміні – тоді і йшов, ще більше похитуючись, у своє неохайне і непривітне «лігво». А бувало, що просто звалювався перед сходами або ж на траві, що поруч тротуару, і засинав, «накачаний» всілякими хмільними трунками включно із «настоянкою глоду».
Проте з початку цього літа Сашко настільки охляв, що вже й не міг триматися на ногах, тож з дому у місто пересувався по – черепашому – сидячи, руками відштовхуючись від асфальту на крок уперед. Відтоді все частіше , виснажений «зеленим змієм» та немічністю засинав на траві. Про специфічні аромати від його вбрання краще промовчати. Утім, коли вони стали надто різкими і постійними, то перехожі, які раніше були більш поблажливими до нещасного, почали перебирати ногами швидше, ремствуючи, мовляв, де поліція дивиться, чому рідні-близькі не опікуються, не запроторять його у якесь ЕлТеПе (були колись такі заклади, які виховували трудом залежність від алкоголю) і т.д..
На цьому перерву свій сумний текст про Олександра, який у віці 58 років відійшов у вічність майже 2 тижні тому, а минулої п’ятниці виповнилися дев’ятини після смерті і у церкві «на горі» правилася Служба Божа «за упокій душу новопреставленого…», аби пояснити, хто не знає.
Отже, ще у березні мені вдалося відверто порозмовляти із Сашком і його непросту історію життя описав у матеріалі «Злети і падіння Олександра», який вийшов друком у «Віснику Розділля» (№10 за 19.03.2021р.). Власне, аби не переповідати написане, яке проливає світло, чому він докотився до такого життя, мабуть, доцільніше подати деякі витяги із публікації.
«І в сніг, і в дощ, і в холод він сидить собі і своїм кепським виглядом наче просить подаяння. Здогадливі і чуйніші – кидають дрібний гріш у картонку, однак більшість обходить тихо, а дехто ще й ущипне бідаку лихим словом. Сашко терпить, він, хоча і в такому становищі, проте розуміє цих людей – і зверхніх, і добріших, і посередніх, і успішніших. Бо у минулому житті, поки не докотився до такого дна, він був одним із них, причому вдатним у столярному підприємництві…
ххх
«…Але минулося, друже, все покотилося шкереберть, – міцно затягуючись цигаркою, промовляє мені Сашко зранку,15 березня, коли ми почали «розмову за життя», перед тим трохи подумавши, що відповісти на запитання, як він докотився до такого нещасного стану. – Як би тобі пояснити? Мої батьки були позитивними і, можна сказати, зразковими, виховували нас із сестрою правильно, хоча не «балували», як інших дітей. Але попри це я виявився якимось таким, що у житті щось робив не так, як треба. От і затягнув мене вир на дно, із усіма, як кажуть, наслідками…». Після цих слів Сашко показав на порожню пляшку від горілки, що виглядала із смітника, що навпроти, мабуть, аби я здогадався, що він має на увазі. Невдовзі Олександр продовжив: « Я 1963 року народження, батьківська квартира була в центрі, по той бік площі. Починав вчитися у СШ № 3, потім, коли відкрилася СШ №4, наш клас перевели в цю спеціалізовану школу. Вчився добре, особливо легко мені давалася математика, інші точні шкільні предмети. Але «зубрилою» не був».
Аби скоротити його монолог про шкільну частину своєї життєвої історії, просто перекажу головні моменти. Отже, у ці роки Сашка вабила, як кажуть, вулична частина буття: йому приємно було проводити вільний час на кварталі з однолітками, бавитися в «модні» для цього покоління ігри – «козаки-розбійники», «стрілки» та інші, ховатися по підвалах та горищах, бути лісовими слідопитами. Із прочитаних книг, переважно пригодницьких, «накручували» всілякі сюжети для своїх дворових історій. З віком, вже навчаючись у старших класах, звісно, подорослішав, але прагнення реалізувати свої підліткові уявлення в житті переплелися також із розумінням, що необхідно оволодіти професією, обов’язково здобути відповідну освіту у «вузі» (на цьому категорично наполягали батьки, особливо тато, який займав високу посаду у одному з цехів РДГХП «Сірка»). Начебто все до того йшло: у 1981-му році закінчив школу із добрими оцінками у атестаті, пішов працювати на виробництво, поки не прийшла повістка із військкомату. Військову службу Олександр проходив в Німеччині, у Дрездені. Наскільки дозволяли солдатські обставини, цікавився тамтешнім життям, історичними пам’ятками. Роки служби спливли швидко – і Олександр знову опинився в рідному Новому Роздолі. Неповторні роки молодості. Буйні і якісь легковажні. Це напевно вони «винні», що Олександр двічі запросто поступав на навчання у «вузи» – спочатку на механіко-математичний факультет у Львівський політех, який чомусь легко покинув вже у першому семестрі, далі – у лісотехнічний у Хмельницькому, з яким так само легко попрощався. Хоча мізки мав ще ті…
У такій атмосфері працював, невдовзі і одружився, у такій атмосфері жили щасливою сім’єю далі, тішилися народженню сина. І вже тоді Олександр почав все частіше, як кажуть, дружити з алкоголем. Чи то свята були занадто часті, чи то дні народження у друзів, у колективі на роботі – от і доводилося споживати зайвого. Утім, думок про те, що це тривожні дзвіночки, аби схаменувся, Сашко не відчував. Але спокуса брала гору. А коли не стало батьків (спочатку помер батько, а потім – і матінка), то наче щось надламалося всередині. І починаючи з 2008-го, став споживати алкоголю щораз більше.
Тим часом, і в сім’ї сварки почастішали, і настав дуже важкий день – день розлучення. Це додало своїх «обертів» до алкозалежності. Щоправда, Олександр ще не відчував, наскільки міцні лещата залежності, наскільки важкі і гирі, які потрішки затягували на дно…»
ххх
« ….Капіталістичні відносини, які прийшли на зміну соціалістичним, Сашко сприйняв оптимістично, вони йому сподобалися передовсім тим, що ти сам, від задуму до прибутку, плануєш свою справу, а як добре піде, розширюєш «бізнес». От і став підприємцем, закупив верстати, виготовляв столярні вироби різного асортименту. Згадуючи цей період, Олександр навіть просвітлів: «Ми тоді були одні з перших у місті, то замовлень було через край – ледве в Польщу встигали туди-сюди мотатися за плитами та іншими матеріалами, необхідними для роботи. Не буде великим перебільшенням сказати, що вироби моєї «фірми», де працювало з 10 осіб, та моїх партнерів (їх прізвища просив не вказувати) є у майже кожному новороздільському будинку ».
А потім Олександр позбувся і свого «бізнесу» Так і лишився, вже вражений залежністю та неміччю, а потім і нехіттю боротися із собою. Вже тривалий час він живе у 1-кімнатній квартирі на Набережній (тепер – Шашкевича), занехаяній, як і він сам, відкритій для таких же і він, небораків, яким ніде подітися – зігрітися у цім холоднім світі. Вдень виходить у місто, як писали українські класики, просити «Христа – ради», віднедавна вгніздився у центрі, де веду з ним розмову.
На завершальне запитання, чи підтримує його хтось із рідних, Сашко, помітно посумнівши, відповідав із паузами, наче не вистачало повітря: « Що сказати, моя сестра з чоловіком, які живуть у Новому Роздолі, не раз і не два, і не десять намагалися утримати мене від такого життя, надавали всіляку допомогу. Але, на жаль, їхні потуги нагадували Сізіфів труд, тобто виявлялися марними і я щоразу знову скочувався як та брила Сізіфова. Факт очевидний – я не можу позбутися залежностей, вже давно десь геть поділася сила волі, я нічого не можу з цим зробити вже роки. Тому я щиро їм співчуваю і люблю їх, і прошу пробачення…»
ххх
Зо три тижні тому мене одна постійна читачка «ВР» перепитали, як автора наведеного допису про Сашка, чи правда, що його не вже стало. Мені нічого не було відомо. Згодом проходячи повз магазин «Гурман», повідомив одній із працівниць про сумну чутку. Вона також не знала достеменно, куди подівся Олександр, але додала, що за крайній рік про відхід у вічність неприкаяного «сусіда» люди говорили зо 7 разів. Але чутки про його смерть, як казав Марк Твен, виявлялися дещо перебільшеними…
І ось таки Олександра не стало. Співчуття рідним і близьким. А щодо життя, злетів і падіння Олександра, то нехай його доля буде для нас повчальною історією про те, що «життя прожити – не поле перейти», у ньому – багато вирв і обставин, які можуть повести на манівці, звідки не має вороття….
Іван БАСАРАБ
