Найбільше затримання, можна сказати, культового учасника російсько – української війни, вразило тих, хто його знав безпосередньо ще з Майдану та початків протистояння з північним лютим ворогом. А серед них – і Валерію Бурлакову – відому волонтерку та блогерку. Вже наступного після затримання Героя війни, друга Змія, вона «закинула» допис у Цензор. НЕТ, у якому відзначила: «У ніч з 20 на 21 березня під Офісом Президента був затриманий Владислав Стафійчук, також відомий під псевдонімом Влад Сорд. Або ж просто Змій – це його позивний з 2014 року.
Можливо, сама по собі біографія Змія і не може служити виправданням тих чи інших його дій (хоча у США, наприклад, як альтернатива класичному правосуддю для безпосередніх учасників бойових дій, що вчинили злочини, працюють спеціалізовані ветеранські суди – і вони вже давно довели свою ефективність). Однак історія його життя щонайменше доводить, що “поліцейським провокатором” він не був. Що звинувачувати його у неповазі до України або будь-яких її символів – безглуздо. І, зрештою, що у державі не все так добре, як інколи здається. Змію просто допекло – так само, як колись допекло сотням тисяч людей, які пішли одного грудневого дня “паплюжити” встановлену на Майдані святкову ялиночку.»
А найдокладніше про цього незвичайного подолянина – патріота, у якому остаточно прокинувся «дух, що тіло рве до бою» відразу ж після подій на Майдані, описано у інтерв’ю тієї ж майстрині пера Валерії Бурлакової, яке було опубліковано у Цензор. Нет. 29 листопада 2018 року.
Немає сумніву, що для читача це буде відкриттям про затриманого в ніч з 20 на 21 березня Владислава Стафійчука.
Влад (Змій) Сорд: Заїзд в Іловайськ став точкою неповернення. Ось що таке справжній бойовий виїзд – коли ти забираєш звідти війну з собою

“Молодший сержант, завдяки якому 93-тя ОМБр отримала почесне найменування “Холодний Яр”, і автор гімну бригади – про Сергія Табалу, повний пакет стодоларових купюр, Іловайськ, “український Сайлент Хілл” та полковників з ГШ
МИ ЗАПИТАЛИ ЯКОГОСЬ ДІДА: “ДЯДЬКУ, А ДЕ ТУТ МАЙДАН?” ВІН ПОСМІХНУВСЯ ДИВНО Й КИНУВСЯ НАС ОБІЙМАТИ”
-Яким було твоє цивільне життя?
-.Я з Рудниці, що на Вінниччині. Але десь років у шістнадцять втік з дому до Криму. Там я самостійно вступив до КЮІ НУЮАУ імені Ярослава Мудрого і почав виживати. Працював одночасно на кількох роботах. Потім почав отримувати підвищену стипендію, далі – парламентську, президентську. Потрапив на практику до ВР АРК. Почав займатися історичною реконструкцією, записався на айкідо, створив з другом під враженням від однойменного фільму бійцівський клуб-тоталізатор… А потім почалася революція.

Маленька ремарка: я завжди знав, що буде революція і що буде війна. Іноді я про це розповідав людям, через що мав проблеми ще у школі, та й під час навчання в Криму найбільш полохливі знайомі намагалися мене сторонитися. Але революція реально почалася.
Я тоді намагався не цікавитися політикою. Однак з різних джерел почала надходити зовсім протилежна інформація про події у Києві. Викладачі казали одне, з телебачення звучало інше, газети писали третє, а про інтернет я взагалі мовчу. Саме ця ситуація мене неабияк напрягла, тому я підбурив свого єдиного друга, ми повдягали весь камуфляж, який у нас був, і поїхали на Майдан. Зараз розумію, наскільки ми тоді по-рагульному себе поводили – станція метро “Вокзальна”, всюди мусора і “Беркут”, а ми у двох у “бундесі” спускаємось в метро. Перший спогад про Майдан – ми вийшли на станції “Майдан Незалежності”, ледь протиснулися з натовтом у підземний перехід, бачимо купу незрозумілих напівзабарикадованих виходів і питаємо якогось діда, загорнутого в прапор: “Дядьку, а де тут Майдан?”. Він так посміхнувся дивно й кинувся нас обіймати зі словами: “Майдан – всюди! Всюди – Майдан!”. Коли вийшли-таки назовні – відразу зрозуміли, що він мав на увазі. Реально Майдан був всюди. Згодом нас занесло на Грушевського, кілька разів поспіль потрапляли в штовханину з “Беркутами”, а далі якийсь хлопчина сказав, що такі підірвані, як ми – потрібні “Правому сектору”. Так ми з другом опинилися на п’ятому поверсі Профспілок, у загоні “Вікінги”.

-Там ти і познайомився з Сєвєром, Сергієм Табалою, який швидко став одним з твоїх найближчих друзів?
-Так, на п’ятому поверсі, причому за досить-таки кумедних обставин. Ми, два чуваки в балаклавах, не поділили один “аргумент” (зброю з підручних матеріалів). Стояли, бичили один на одного, справа йшла до бійки, але раптом ми якось розговорилися і зрозуміли, що обидвоє все ж таки нормальні. З того часу ми не могли наговоритися – і так, зрештою, і не наговорилися… Ми були абсолютно різними людьми: він – природжений лідер, я – мамин “сірий кардинал”. Він – добре бився і міг повести за собою хлопців, я – міг спланувати і організувати. Вийшов реально вибуховий тандем.

Сергій Табала (Сєвєр) – боєць 5-го окремого батальйону ДУК ПС, наймолодший захисник ДАП. Загинув 6 листопада 2014 року під час штурму диспетчерської вежі. Герой України (посмертно).
-Розкажи свою улюблену історію з тих часів.
– Як згадую – щоразу жаба давить. Стояли ми, значить, із Сєвєром на палатці “Правого сектора”. Ніч, смажимо сало на бочках, їмо, цитуємо Подерв’янського… І от, стоїмо, аж тут підходить чоловік – середньої статури, досить дорого одягнений, з великим чорним пакетом “BOSS”. Протягує пакет нам і каже: “Хлопці, раптом що – не переживайте. Я власник солідної IT-фірми. Сьогодні я власноруч її пограбував. Мені все окупиться – фірма застрахована, а от ці гроші, сподіваюсь, підуть на благо Україні. Ви робите правильно справу, я в це вірю. Слава Нації!”

І пішов собі. Ми перезирнулися, глянули у пакет. Мама моя ядерний реактор! Він був повен скручених доларових банкнот по сто… Як в тумані все було, ми обидва не говорили нічого, пішли відразу на п’ятий поверх, з десятого разу нам відкрив двері свого кабінету один із ключових хлопців ПС на той час, що відповідав за фінанси. Глипнув на вміст пакету, на нас, посміхнувся, подякував, забрав і закрив двері перед носом. Єдине, що я встиг запам’ятати – цілі стосики купюр різного номіналу по всьому його кабінету.
Коли ми вже спускалися з Сєвєром назад до палатки, я схопився за голову: “Бл…, треба було взяти хоча б одну таку “катлєту”, хоч убий, я знаю, що воно все десь дінеться. От чого не взяв?”
Сєвєр відповів, як філософ: “Бо ти дебіл. І я теж”.
“ПОКИ Я ВЧИВСЯ НАНОВО ХОДИТИ, У АЕРОПОРТУ ЗАГИНУВ СЄВЄР”
-З чого для тебе починалася війна?
– Зі штурму готелю “Дніпро” – всі ми тоді, загони й підрозділи “Правого сектора”, рушили на Десну. Я схитрував і виїхав найперший із “Месників” (підрозділу, котрий ми з Сєвєром сформували вночі 18 лютого на Майдані) на прифронтову базу новоствореного ДУК ПС. Далі був виїзд у шльопанцях під Савур-Могилу, я тепер коли чую слово “фіаско”, то згадую саме ту ситуацію. А далі був Іловайськ… Це вже був по-справжньому бойовий виїзд. Я вважаю, що заїзд в Іловайськ став точкою неповернення. Ось що таке справжній бойовий виїзд – коли… Навіть не знаю, як сказати правильно… Коли ти забираєш звідти війну з собою.
“…Твоя смерть – не метафізика, не кінець життя.
Твоя смерть – це не горе й один з гробів.
Твоя смерть – це не “клином птахи летять”,
Не “підняти прапор – лунає гімн”.
Твоя смерть – вибух ядерного реактора,
Що фарбує небо лише у сіре.
Твоя смерть – це світло у темних закутках.
Твоя смерть поздирала із мене шкіру…”
-Знаю, що правосєків там було зовсім мало…
-Нас поїхало небагато, якщо говорити щодо групи, у якій був я – то спершу було сім чоловік, потім взагалі п’ять. Я чув, що були й інші заїзди, з якими, приміром, перетинався “Азов”, проте це також міг бути наш невтомний командир. Завдання в нас були дуже специфічні, тому може й добре, що в Іловайськ поїхало так мало правосєків. Скільки на початку було гарячих точок на фронті і скільки, насправді, особового складу в ДУК ПС?..
-Ти там ледь не загинув. Як це сталося?
-Все почалося з того, що я пошкодив свою гвинтівку через занадто інтенсивну стрільбу, та й набої скінчилися. Вийшов по рації на одного з напарників, бо у запасі був ще автомат, рушив до них, знайшов, і примостився з самого краю в окоп. Навпроти нас усе було завалено “декораціями” – погоріла деформована техніка, кілька вщент розвалених будівель і, буквально за кілька метрів – потрощений КАМАЗ.
З півгодини ми пострілювали (здебільшого в нікуди), а потім хтось по рації передав, що зараз накриють “Гради”. Бігти не було куди і не було коли.
По нас влупили. “Пощастило”, що фактично до нас не долетів жоден снаряд, проте кілька одночасно, як я зрозумів, долетіли до КамАЗа. Бортиком свого кузова він залетів у окоп, змішав з дошками і багном близько десяти солдатів. Моєму напарнику відрізало ноги – дуже рівно, трохи вище колін. А я, знаєш, везучий і живучий, лежав з самого краю окопа, бо прийшов останній… І попав під скіс кузова, мене просто “погладило” по спині. Пам’ятаю, насправді, лише вереск металу, що рветься, і дуже глибоку секундну чорноту. Болю я взагалі не відчув. Якби не намацав рацію і не викликав командира, там би ми з напарником і лишилися.
-Потім – шпиталь?
-Так. І поки я вчився наново ходити, в Аеропорту загинув Сєвєр. Після його похорону ми, “Месники”, перегрупувалися, оголосили мобілізацію всіх, хто мав стосунок до Сєвєра, і погнали назад на фронт. Спочатку знову у 5 ОБат ДУК ПС – наш загін мав воювати у розвідці батальйону. Проте через сповнені презирства слова комбата про Сєвєра я кинувся на нього з ножем. Після цього нам довелося поїхати до 8 роти, яка зараз стала 8 батальйоном “Аратта”… За десять діб ми обладнали їм базу, проте з виїздом на фронт у них не зросталося, тому ми поїхали далі. В ОУН, на Піски. Там я зустрів побратима ще з Майдану і також з Месників, Хірурга. Він тоді очолював одну, нині більше лівого спрямування, праворадикальну організацію і був заступником командира батальйону ОУН по бойовій. Буквально за добу нам вдалося знищити сєпарський блокпост в межах самого Донецька. Коли ми вже знищили блокпост – втікали від танка, який лупив за нашими спинами кожні п’ятнадцять метрів. Я думав: “Зараз зупинюсь – і все, жмур”. Ніхто з наших і не здогадувався, що я можу розвивати таку швидкість! Дуже яскраво пам’ятаю цю ситуацію.
Але після цього ОУН вивели. Командування ЗСУ, певно, покрутило пальцем у скроні…
Наступним моїм підрозділом був 7 розвідувальний батальйон ДУК ПС, який згодом трансформувався у так званий ОРСП “Одін”, де я познайомився з багатьма хорошими людьми. Тому, яким би не був той бат, але часи були хороші…
Потім ми легалізувалися у складі 93 ОМБр та потрапили на шахту…
“93 ОМБР – ЦЕ БРЕНД”
-До “Бутівки” ти вже бачив чимало. Чи стала шахта для тебе особливим місцем?
-Так, для мене особисто шахта була особлива абсолютно всім. Це був реально український Сайлент Хілл… Постійні тумани, велетенські остови-скелети якихось конструкцій, бездонна яма під копром, неясні образи вдалині. Така, знаєш, лавкрафтівська естетика. Та й воювали ми там непогано. Моя б воля – залишився б там жити!
Але далі ми вийшли на ротацію і після кількох місяців валандання по полігонах знову зайшли. Цього разу – на Луганщину. Спочатку я й далі був у піхоті, стояв на 29-му блокпості, потім ротний порекомендував мене в БУіАР (батарея управління і артилерійської розвідки. – Ред.), я потрапив до взводу управління БПЛА. А згодом мене відправили вчитися керувати американською РЛС AN/TPQ 48.
-Але потім ти перейшов до прес-служби. Не важко було після років на “нулі” переключатися на майже паперову роботу?
-Як каже один мій друг: “Просто що? Просто що така сітуація”. Насправді, це було спонтанне рішення, після того, як ми з одним офіцером трохи побилися. До цього я цілком успішно уникав кримінальної відповідальності, тож треба було тримати марку і шукати варіанти. А тут варіант мене сам знайшов… Та й, по факту, я продовжував майже постійно бути на передку, тільки вже з трохи вільнішим графіком. Часом навіть вдавалося трохи повоювати з хлопцями, відступаючи від службових повноважень…
Я швидко пристосовуюсь до зміни обстановки, тому було не особливо важко. Хоча ламало часом.
-Зате тепер 93-тя ОМБр носить почесне найменування “Холодний Яр” – знаю, що далеко не в останню чергу завдяки тобі.
-О-о-о! Це те, чим я дійсно можу по праву пишатися. Свого часу зі шкіри вилазив, та і вся наша команда вилазила, аби пробити нашарування деструктивних постсовкових традицій. Справа в тому, що 93 ОМБр – справді славетне з’єднання з багатим бойовим шляхом. 93 ОМБр – це бренд! І почесне найменування нам потрібно було не просто гідне, а таке, котре б спонукало прагнути до нових досягнень в боротьбі за Україну. Я вирішив, що тут, певно, підійде лише “Холодний Яр” – і вся міфологія навколо цього феномену. Думка не давала мені спокою, я порадився з Віталієм Гайдукевичем та з командиром бригади, полковником Владиславом Клочковим. Шлях до втілення ідеї був складним, але вони його схвалили. І в нас все вийшло! Складнощі армійської вертикалі від з’єднання до ГШ – це нюанси, найскладнішим було насправді представитися якомусь черговому затягнутому полковнику:
– Бажаю здоров’я! Це Змій вас турбує з 93-ї бригади.
– Хто-хто турбує?
– Змій з 93-ї бригади з приводу почесного найменування…
– Стоп, ваше звання скажіть і представтеся!
– Кажу ж – Змій вас турбує. З-М-І-Й.
… Не можу ж я зізнатися, що насправді я – якийсь там сержант.
-Ти зараз звільнився з армії. Чим займаєшся?
-Зараз я вдома, у Вінниці. Виховую шістьох котів. Дуже важливо продовжувати розвивати ветеранський рух. Тому займаюся громадською діяльністю у “Ветеранському Братерстві”.
Офіційний гімн 93 ОМБр. Автор тексту – молодший сержант Влад Сорд, музика та виконання – гурт “Тінь Сонця”
-І пишеш вірші…
-Так. У 2016 році вийшла збірка моїх віршів “Трансгрес(і)я”, котру, як не дивно, читачі сприйняли більш ніж схвально. Зараз до друку готується нова поетична книга – “+++”, та збірка військово-містичних оповідань, заснованих на реальних подіях – “Безодня”. Зовсім скоро я триматиму у руках обидві.
Валерія Бурлакова, “Цензор.НЕТ”, 29.11.2018р.