Есе
Дороги… Дороги… Час по них блукає чи оминає? А долі? Невідомо, чи пам’ятають оті доріженьки наші кроки?
Йдеш ото нині дорогою, а вона далеченько уже не десята та й не тридцята. І вітер тобі знайомий, і шелест гіляччя, і оте відчуття безмежності також пізнаване. Лише б тривога не стискала і біда не впихала тебе у чорну мушлю. А так ідеш, ідеш, ідеш… Обабіч зросли уже тобою посаджені окремі дерева чи й сади, вікна твого дому дивляться у небо і вслухаєшся у відлуння чи то слів, а чи серця.
Задощило. Хмаровиння і над головою, і в житті. Сумно так і неспокійно. І що з тим вдієш? Та вдієш, якщо назустріч йдуть друзі. Вдієш, якщо поруч є ті, кого чекаєш і знаєш. От і сподіваєшся на їхні долоні. Так-так, власне, на долоні. Адже в них теплі обійми та щира молитва, ними погладиш зболену рану та вкладеш у життя цвіточку надії, допоможеш нести непосильний тягар чи гарно поплещеш з радості.
Розійшлися оті дороги-доріженьки від школи, яку закінчили 45 років тому, та й повели світами. Були ми учнями, а тепер назавжди залишимося однокласниками. Наші мрії стали успіхами. Звісно, що були й оті наші птиці з високим летом та, бувало, що й зі зламаними крильми сиділи в гніздах чи в змоклих травах, аби зцілитися. Потому все ж таки летіли, бо треба, бо хотіли, бо кликала душа. Наші оселі є всілякими, як і наші розмисли та внутрішній світ. Вони бережуть наші, надбані упродовж літ життєві мудрості, уклади та незмінні віру, надію та любов.
Мова про імена тих, кого, зустрівши, одразу повертаєшся у шкільні класи та в гамірні перерви. Ми були різними. Були такими різними, як ото насіння квітів, зерна й трав та все в одній жмені. Сіяла нас доля помежи роками. Ми проростали, живилися працею, пізнавали гіркоту й відчай, а від того міцніли.
- Доленько, наша рідна доленько, дякуємо тобі за науку життя.
- Доріженько, пряма та звивиста стежко, вдячні тобі за те, що вела й ведеш зі світанку та й до світанку.
- А тобі, мовчазна свічко, мовимо слова прощання та вшанування ймень тих однокласників, які тепер пишуть Небесним пером.
… Як же скоро минають літа. Йдеш повз рідну школу та й на мить відчуєш себе отією ученицею, яка біля дошки розв’язувала задачу. В цей час учитель пильно стежив за тим, аби не трапилася помилка. А як же із задачами життя? Тут і помилки, і неправильна відповідь, і розв’язок на відмінно. Й усе це сама. Лише твоє сумління, твоя мудрість і твоє знайдене невідоме. Тепер озираємося в минуле. Виправити помилки ой як важко. А чи треба? Вони також, як переконує життя, є потрібними, бо роблять кожного стійкішим, виваженішим, досвідченим.
Сонце ще не заходить – то лише час гортає світлини минулих подій. Та, попри все, очі однокласників залишаються такими рідними й пізнаваними. Ось приходить день, коли життєві дороги знову ведуть нас на шкільне подвір’я. Таке ось коловертя часу. Обійми. Багатенько запитань: «Де ти? Як ти? Де твій чоловік чи дружина? А діти як? Онуків уже маєш? Що скажеш про своє здоров’я? Кого із наших ще бачиш? А що, без окулярів вже складно? Як мама? Помолюся за твого тата… О, ти зовсім не змінюєшся!»
Ми не пройшли дорогами війни, а лише вчили про них на уроках історії. А наші діти зараз йдуть тими шляхами, де є вирви, зруйновані школи та будинки, спалені дерева та гучно виє вітер війни. Вони схиляють голови на Алеях Слави, бо там написані імена їхніх однокласників.
Дороги… Дороги… Час по них блукає та не оминає… І долі йдуть згідно Господнього писання. Уже добре відомо, що оті доріженьки пам’ятають та не забувають ні єдиного кроку тих, кого у своєму житті ми називаємо однокласниками.
Галина ПРИРІЗ (Подільник), випускниця 1981 року школи № 1 м. Нового Роздолу
