Бажаєте отримати скандал – скажіть своєму візаві слово «мова», а для певності «державна мова». Далі само піде.
Незалежно від поглядів співрозмовник закипає від обурення і захлинається звинуваченнями.
Це трапилось 4 квітня 2022 року. В перші дні не гібридної, а повномасштабної війни, до Стрийського автовокзалу у Львові неможливо було дістатись транспортом: довгі колони пішоходів з дітьми на руках, чутно телефонні розмови: «До кордону 100 кілометрів, ми йдемо пішим ходом – і все це молоді жінки з дітьми.
Автострада щільно заповнена бусами з написом «Діти». До наших новорозділських «555» на автовокзалі дістався з неймовірними труднощами. В посадковій зоні міжнародних автобусних перевезень запримітив великий намет з написом: «Емаус». Біблійна назва, тож підійшов із зацікавленням.
Двоє чоловіків та жінка розмовляють при вході в намет на англійській мові. На мові міжнародного спілкування (англійській) звернувся до них і я: що означає цей намет?
Бездоганною англійською чоловік пояснив мені, що це Пункт захисту, обігріву та надання медичної допомоги українцям під час війни, наданий відомою міжнародною організацією. А він сам – хірург, родом з Монреалю (Канада).
Медик виявився компанійським і навіть залишив мені номер свого домашнього телефону в Монтреалі.
Я виразно пам’ятаю наше прощання. «Респект», – сказав я йому. «Піс», – він мені. МИР!
Після цих слів ми довго не відводили поглядів один від одного. Мабуть, щось передчували…
Він приїхав за тисячі кілометрів з Канади до Львова, щоб наблизити мир в нашій країні. І побажав його мені на мові, яку знає весь світ, на чистій англійській.
** *
Після нашої зустрічі минуло 555 днів війни. І листопада 2023 року на цьому ж місці, де відбулася наша зустріч з канадійським хірургом, я стояв з квитком у руках, очікуючи посадки на рейс міжнародних автобусних перевезень «Варшава – Херсон». Пригадався намет з написом «Емаус», англомовний лікар.
Невдовзі автоматично відчинились двері автобуса і я у війшов у салон. Прямуючи до зазначеного місця у квитку, мене одразу пройняло щось неприродне, вороже. І тільки зайнявши місце біля вікна, зрозумів: «МОВА!». Всі ці пасажири (не знаходжу відповідника для цих персон) розмовляли на російській мові. Виключно на російській. Їх було біля трьох десятків. Хто ці люди? Вони українці? В такому випадку, чому розмовляють виключно російською?
І якщо вони ще декілька годин тому перебували в столиці Польщі, то як собі там давали раду. Впевнений, що перебуваючи в Польщі, вони сяк – так вивчили мову цієї дружньої до України держави і послуговувалися нею, а от, перетнувши кордон, перейшли на російську, не вважаючи за потрібне розмовляти державною мовою – українською.
Можливо, погорджують…Можливо, польську російськомовному пасажиру не так важко вивчити, як незрозумілу українську? Цікаво, якщо звернутися до цих осіб мовою міжнародного спілкування – англійською – вони теж відповідатимуть російською, бо іншої не знають. Хай краще весь світ вчить російську, щоб «ми маглі іх панімать» – о, я добре зрозумів логіку цих пасажирів.
Я не став з ними розмовляти «на іх абщепанятном язикє», а в Золочеві зійшов на автостанції та за українською християнською традицією попрямував на цвинтар запалити свічки на могилі батьків. Дорогою розмірковував над російською мовою моїх тимчасових супутників. В Україні війна. Наш ворог розмовляє виключно російською. Всі ці «масквічі», «рязанскіє», «пітєрскіє» та іже з ними. Звісно, буряти сумнозвісні, яких навіки запам’ятала Буча, Ірпінь…
Існує думка, що їм байдуже якою мовою ми розмовляємо. Вони вбивають всіх.
Це трохи не так. Для них важлива мова. Не міжнародна – англійська, не українська (такої не існує в природі, лишень «малоросійскоє нарєчіє, заявляють вони), для них важливий тільки «іх абщєпанятний, абщєдаступний язик».
* * *
Перед вами історія Героя. І відповідь на запитання: «Чи несе російська мова загрозу Українській Державності».
Гліб СТЕЖКО. Народився 17 грудня 1996 року в Полтаві. Історик, військовий.
Із 2 лютого 2021 року служить за контрактом у Збройних Силах України. Командир відділення десантно – штурмової роти Першого окремого штурмового батальйону морської піхоти.
До 24-о лютого обороняв позиції північніше Маріуполя. Потім 40 днів захищав Маріупольський металургійний комбінат. 10 квітня 2022 року під час танкової атаки росіян отримав важкі поранення.
Із 11 по 28 квітня був у російському полоні.
Пряма мова військовослужбовця: «Ми стояли перед меткомбінатом. Якби ми були всередині, то це була б не оборона, а добровільна пастка. Стримували ворога у Маріуполі, аби на Великій Україні встигли провести мобілізацію і втримати відвойовані лінії оборони. Жили й ночували в окопах.
Березень був мокрий і холодний. Типова ситуація: заснув сухий, а прокинувся мокрий від дощу чи снігу.
У день, коли я отримав поранення, було сонячно. Люблю такі дні, бо можу відігрітись.
Неділя. Думав, що за тиждень – Великдень і, може, доти відіб’ємо ворога.
В обід вийшов на сходовий майданчик між 3-м та 4-м поверхами і побачив, як в нас цілиться ворожий танк. Мене осліпив спалах. Падав із третього поверху на перший і питав Бога: «Невже загину так безславно?». Здавалося, що летів годину, хоча насправді це були секунди.
Балістичні окуляри прикипіли до повік, а ті – до очей. Зрозумів, що живий, коли по радіостанції на зв’язок вийшов командир. Відповісти не міг, бо мене придавило плитою. Не знаю, чи хлопці почули мій крик, чи командир прислав їх на те місце, але мене витягли.
Мав сильну контузію, струс мозку, переламані таз, щелепу й ніс, багато гематом і сильно покришені зуби. Лікар не знав, що шолом репнув, але врятував мою голову. Броник захистив хребет.
Вихід завалило й мене понесли якимись тунелями до БТРу. Уночі перевезли в меткомбінатівський госпіталь у підвалі. Там наклали бандаж на таз і вкололи знеболювальне. Розмочили мені очі. У кімнаті біля мене були важкопоранені.
Зранку хлопці прокинулися, і їм принесли цигарки. Одному бійцеві не можна було курити через внутрішні рани. Він закурив і помер. Трупа ніхто не виносив. Хлопці казали: «Біля нас мертва людина. Винесіть».
Відчував носом трупний сморід. У багатьох почали гноїтися рани. Чув крики та прохання дати зброю, щоб застрелитися.
Зранку зайшли медики і сказали, що для того, щоб зберегти життя, нас передадуть росіянам як військовополонених. Я боявся потрапити в полон під час битви. Але був поранений і не міг опиратися збройно, тому сприйняв це спокійно.
17 днів у полоні я не мав медичної допомоги. У Новомосковську я лежав у коридорі – нікому не потрібний. Якийсь російський військовий зняв бандаж із таза. Цим завдав сильного болю, бо кістки розійшлися. Потім зробили рентген і сказали, що таз зламаний.
РОЗМОВЛЯТИ УКРАЇНСЬКОЮ ЗАБОРОНЯЛИ .
Обіцяли надати медичну допомогу, якщо проситиму про неї російською».
* * *
На цьому я завершу пряму мову воїна – десантника Гліба Стежка. Він вижив. Він щасливий зі своєю дівчиною. Під час обміну полоненими, почувши: «Усе, хлопці, видихайте. Ви – в Україні!», – він розридався…
* * *
Який вислід стосовно мови з історії мого героя? Він такий:
Якщо ти будеш розмовляти російською – кацап тебе не вб’є.
Якщо затнешся на своїй рідній українській – він тебе катуватиме.
Тому відповідь на запитання : «Чи несе російська мова загрозу Українській Державі?» одна: «Жодної загрози. Вона – просто вбиває».
* * *
Цю військову історію морпіха – десантника Гліба Стежка я присвячую пам’яті парашутиста – десантника 80-ї Окремої десантно – штурмової бригади, новороздільця Володимира Братціва.
На сьомий день війни в складі своєї сьомої роти він утримував бойовий рубіж біля обласного Миколаєва. Його оточила зграя з 20-и кацапських виродків у військовій формі так званої армії РФ. П’ятнадцятьох з них він поклав в нашу українську землю як біомасу. І загинув смертю Героя.
В день його похорону – 8 березня 2022 року – чиясь відчайдушна рука розклеїла у багатьох місцях нашого міста листівки з таким зображенням: в Балаклаві, з биткою в руках, у формі «хакі» стоїть молода людина, а поруч напис»Для «потерянних» нема дороги додому». Це суржик. Ще один різновид мови. Не української. Яскравий приклад для розуміння мого тексту і нашого болю.
Володимир Братців повернувся додому на щиті! «Потєрянниє» й надалі втікають від війни, розносячи паніку та іншу проросійську заразу…
Володимир КУКУРУЗА
P.S. Поставив крапку й подивився на календар – 15 листопада. Наступного дня взяв до рук свіжий номер газети «Високий Замок». І натрапив поглядом на статтю із інтригуючим заголовком «Чому назвав мера «істотою»? Господь казав: «Я є істота…» за підписом львівського журналіста Івана Фаріона. Певен, зі змістом цього матеріалу ознайомлено дуже багато людей. Наведу місце, що має прямее відношення до мого допису. Зокрема, фрагмент із прямою мовою міського голови м. Новий Розділ:
«Ярина ЯЦЕНКО: «У нас кричуща ситуація із мобілізацією. Територіальний центр комплектації і соціальної підтримки серед інших вручив повістки і представникам «Інфоскопу», Але вони не з’явилися у ТЦК. Відмовились від проходження медогляду. Від них звучало: «Ми – громадяни Миру»
Ось вони – «потєрянниє». Зовсім поряд – тільки руку простягни.
І вже зовсім наостанок. Заключні слова інтерв’ю із командиром відділення десантно – штурмової роти Першого окремого батальйону морської піхоти Гліба Стрижка, наведені на початку моєї статті: «Полон дав зрозуміти: моя найбільша цінність – непорушна. Це Україна. Я захищаю її, бо вона турбується про мене».
Є Україна, її Герої, існує й «Інфоскоп». Та він не стане перешкодою до нашої ПЕРЕМОГИ!
Вдумливий читач моєї публікації задасться питанням: а чи на часі порушена мною тематика мови? На часі! Після літньої військової кампанії ЗСУ та напередодні зими різко активізувалася «вата» усередині країни. Ми спостерігаємо це повюдно: в крамницях, транспорті, на вулицях наших міст.
Що з нами сталося? Як пояснити це явище у воюючій країні? Мова нашого ворога повертає свої довоєнні позиції. Дійшло до того, що у вищих ешелонах влади, на телеефірах заговорили про низку законопроєктів, які посилять державну мову. Німа сцена. І це напередодні третього року війни з російськомовною росією.
У заголовку до моєї публікації є слова «закриваємо тему». Не я її закрив. Це зробив воїн – десантник Гліб Стежко. Перебуваючи в російському полоні, він на власній долі пережив зіткнення цих мов. Їх боротьбу. Не на життя, а на смерть. Екзистенційну боротьбу. Він цю тему і закрив. Як закриває її кожен російськомовний (?) воїн на лінії зіткнення з ворогом з священній боротьбі за Українську Державу, її свободу і культуру.
Україна понад усе!
P.P.S. 21 листопада в Україні відзначають День десантно – штурмових сил України. Зі святом, воїни! Сьогодні я написав про вас.
На високій горі неподалік Малехова гордо майорить стяг 80-ї Окремої десантно – штурмової бригади з бойовим написом на канві прапора – «Завжди перші. Слава!»
(Фото з Інтернет – мережі)
