Ні голодомором 1932 -1933 років, ні сучасними злочинами – анексією Криму, віроломним розстрілом українських військових під Іловайськом ( та тисячі інших «ні…»), підживленням ресурсами та зброєю «п’ятої колони» всередині нашої держави, – лихою волею організоване злочинне утворення під назвою «росія» ніколи не підкорить Україну. Бо наша правди сила міцніша за неправди підлоту північного сусіда. І ми ніколи не забудемо завданих росією українському народові кривд, забраних мільйони життів українців, а надто – бездушного, нелюдського, небаченого у історії світової цивілізації людиновбивства мільйонів невинних українців – і дорослих, і дітей, і немовлят, і тих, хто бився у материнських утробах…
Минулої суботи, 27 листопада новороздільці біля пам’ятника Тарасу Шевченку вшановували пам’ять жертв Голодомору 1932 -1933 років. Творчий колектив МБК «Молодість» підготував пронизливий за змістом і формою сценарій відзначення сумних роковин у нашій історії (і у світовій історії) «Вкрадене дитинство», який вразив до глибини душі усіх, хто був присутній на заході,
Кожний розділ цього епічного сценарного полотна, який акцентувався свідченнями ведучих скорботного вечора – директором МБК «Молодість» Іриною Сагало та завідувачкою відділу культурно – просвітницької роботи Ольгою Петрів про ті трагічні часи, коли російська комуністична «імперія», намагаючись остаточно вирішити питання упокорення українського народу, вдалась до смертного гріха – убивання мільйонів невинних громадян голодом, виконанням Христиною Сагало та Тетяною Івать поезій та пісень «Голодомор», «Свіча» та 60 секунд «Хвилини мовчання», які линули наче з небес чеканним боєм відліку, від яких стискалося серце і клубком у горлі перебивало подих, розбурхував уяву і зворушував присутніх.
А коли ведучі сумно, тамуючи сльози оповідали історії, які тематично ілюстрували назву заходу «Вкрадене дитинство», то, здавалося, присутній загал в цю мить занімів, охоплений болем і співчуттям до невинно убієнних голодом діток України, які пережили насланий комуністичним режимом росії Апокаліпсис 1932 – 1932 років. Послухаймо і пом’янімо:
«Голодне лихоліття найбільше вразило дітей Третина всіх померлих від голоду – діти. Вони виявились найменш захищеними, не брали участь у колгоспному виробництві, а відтак, не отримували рятівних 100-300г хліба на працюючого. Малеча бродила і повзала у пошуках чогось їстівного. У них розпухали обличчя, ноги, животи. Померлих, а часто ще й живих, звозили, скидали у ями і закопували.
…На селі жахливий голод, Голосіння хор,
В хатах бродить лютий голод, Плач, хвороба, мор.
Діти зграйкою стулились – Мати помира.
Горя досита наїлась, А ще ж не стара.
«Що ж робитимемо, мамо ? Нас не покидай !
Що ж буде тепер з нами ? «Не вмирай! Вставай!»
Та шепоче їм матуся: «Все для вас віддам,
В небі, дітоньки, діждуся, Стріну вас я там !»
Діти матір не ховали – Сили не було.
Мовчки смертоньки чекали – Вимерло село…
То сичі тут скрізь тужили, Вже не чутно й їх.
Мабуть, мати вже зустріла Діточок своїх…
Сонце сходило над вихололими за довгу зиму полями, а сідало за обрій кольору крові й не пізнавало землю. Чорне вороння зграями ширяло над ними, заціпенілими в тяжкому смертному сні. Люди стрімко вимирали, але найстрашніше – голодна смерть дітей.
Прагнучи врятувати від голодної смерті хоча б дітей, селяни везли їх у міста й залишали в установах, лікарнях, на вулицях, сподіваючись, що хоч таким чином вони виживуть. Голод охопив усю Україну, але небачених розмірів набув на Київській, Дніпропетровській, Вінницькій, Харківській областях.
Боїться не глуму, не хижого звіра,
Боїться не смерті у сум – неврожай,
А крику дитини, яку вона з’їла:
Не ріж мене, мамо, не ріж не вбивай!
Як сталось – не знає, як бути – не знає,
Провал, божевілля – сокира і ніж,
Та жах пам’ятає, і крик пам’ятає:
Не ріж мене мамо, мамуню не ріж.
О діти, діти, Ангели невинні!
Чом ви так тяжко й страшно мовчите?
Ви вже ніколи рідній Україні своїх сердець і душ не віддасте.
Ви не розцвівши згинули дочасно,
Поклав у землю вас голодомор,
Я ж бачу, як важкий достиглий колос,
Схилився над голодними дітьми.
Від почутого Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися від того, що це було на землі. Але світ не розколовся, сонце сходить, земля обертається, як їй належить. І ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами й надіями, ми, єдині спадкоємці всього, що було…».
Утім, у слові, виголошеному після відправленої всечеснішими отцями Андрієм Міджаком, Ростиславом Мигою, Юліаном Мигою та Романом Штігером поминальної панахиди за мільйонами жертв Геноциду українського народу, священнослужителем Романом, є ще й інші спадкоємці тих, хто бездушно чинив Голодомор на нашій землі, а саме правляча верхівка північного віроломного сусіда:
«Ми щойно слухали страшні реальні історії про трагічні часи Голодомору, викладені і поетичними рядками, і документальними свідченнями. І наші співвітчизники, які пережили жахіття убивання голодом, постають перед нами – стражденні, в обдертих одежах, голі, голодні, спухлі від голоду, почасти здичавілі і збожеволілі від голоду. Вони є мученики, мученики невинні, які вмирали через злобу тих, які безсовісно називають себе «нашими братами». Ми бачимо мертві тіла їхні , мільйони мертвих тіл і возносимо їх у нашій молитві, у нашій уяві з тої голодної, холодної землі 1932 -1933 років до неба. Бо вони є мученики невинні.
Бог милосердний і пробачає важкі гріхи, якщо людина кається, якщо людина усвідомлює, який біль завдає іншим. І Бог пробачає.
Та набагато гірше, якщо грішник є нерозкаяним. Якщо той грішник не вчиться на своїх вчинках, бо він не бачить болю інших, який продовжує і надалі завдавати болю іншим, який продовжує нищити, вбивати. Бо для нього життя – це ніщо.
Уявляючи ті страшні часи, ми молимося: Боже, не дай нашому народові ще раз пережити таке лихоліття. А для того, хто нищить нас, продовжує знову і знову, тепер вже у інший спосіб чинити зло – пішов на Україну війною, то і для нього життя нічого не вартує.
Бог готовий пробачити, якщо побачить, що людина усвідомлює свій гріх і кається. Проте найгірше, коли той грішник залишається нерозкаяним.
Страшна кількість – мільйони убієнних голодом мучеників невинних. Ми молимось за них сьогодні, ми про них пам’ятаємо. І не лише пам’ять, і не лише формальна молитва, але і наше глибоке внутрішнє пережиття кожного з нас внутрішньо змінює. Бо воно насамперед вчить цінувати людське життя, вчить цінувати наших ближніх, заставляє нас задумуватися над глибоким сенсом буття, над гріхом нерозкаяності за причинене зло. І наш народ пережитими стражданнями та випробуваннями, устремліннями бути господарем у власній державі справді заслуговує добра і щастя на своїй землі. І ми про це маємо дбати, на це маємо налаштовуватися.
А пам’ять про жертви Голодомору, вшанування мучеників невинних нагадує нам, ким насправді для нас є нерозкаяний спадкоємець тих, хто голодомором нищив наших співвітчизників у 1932-1933 роках, який і досі називає себе нашим братом, підступом пішовши на Україну гібридною війною. Він не брат нам, а ворог».
***
…Цього дня на Донбасі, у зоні ООС російсько – окупаційні війська знову обстрілювали із забороненої Мінськими угодами видами зброї: поранено мирних жителів та військовослужбовця. Війна триває, а росія – грішник нерозкаяний – і надалі не полишає спроб підкорити наш народ. НЕ дочекається…
Іван БАСАРАБ
