Суботній день 10 січня, коли близько 16-ї години у Новий Розділ прибув кортеж із тілом 52-річного воїна Олександра Савосіна, став днем небаченого людського вшанування новороздільця , новим світлим штрихом до образу оборонця Держави – скромного і невибагливого громадянина, який дбав за добробут сім’ї, був добувником матеріальних і побутових благ для улюбленої дружини Емілії і трьох легінів – синів, а понад 5 років тому пішов на війну захищати Вітчизну від агресора.
І впродовж цього суботнього дня, під час зустрічі велелюдною громадою кортежу з Воїном на “Алеї Героїв”, а згодом парастасу і Чину похорону, який відбувся 11 січня у церкві Святителя Миколая ПЦУ, здавалося, усе місто говорило про Олександра Савосіна. Очевидно, суттєвим додатковим каталізатором до такої уваги до особистості полеглого Захисника, була понадкілометрова кавалькада автівок, які супроводжували кортеж із тілом Героя від Львова до Нового Роздолу, яка справила незабутнє враження на містян. Такого здвигу люду і автомобільного конвою місто ще не досі не бачило.
Дехто запитував: хто ці люди, звідки вони прибули? Більшість знизувала плечима, деякі з місцевих мешканців пояснювали, що така особлива повага до Героя з тієї причини, що Олександр з дружиною і двома синами (третьому, найменшому Роберту, тільки 14 -ть, але, як зізналися у розмові з репортером брати, він також вже готує себе у похід на війну із споконвічними ворогами). Як згодом намагалася пояснити такий потужний «десант» приїжджих у наше місто побратимів дружина полеглого воїна, впродовж понад п’яти років, відколи Олександр був призваний у військо за контрактом (додамо, що через 9 місяців, наприкінці 2020 –го, підписала аналогічний контракт і Емілія, тож вони разом захищали Вітчизну у 1 механізованому батальйоні 24-ї ОМБр, а ще через рік добровільно влився у лави Сил Оборони найстарший син Олександр, а ще через рік у стрій разом з татом, матір’ю і братом став із зброєю в руках і 18-річний брат Артур) , впродовж цих воєнних років вони запізналися з багатьма побратимами із всієї України, спілкувалися, стали, немов рідними, і завжди підтримували зв’язок поміж собою.
Тож як тільки стало відомо про те, що 7 січня 2026 року Олександр загинув поблизу населеного пункту Дружківка на Донеччині, інтернетівський ефір про непоправну втрату побратима заполонив усі простори України. І 10 січня, хто тільки зміг, прибув автівками у Новий Розділ віддати честь і шану одному з найвідважніших з їхнього лицарського кола захисників…
У нашому місті Олександра також знало дуже багато людей. Кожен по – своєму запам’ятав широкоплечого мовчазного новороздільця із відкритим поглядом. Одні, зокрема друзі і однокласники із СШ№1 та одногрупники із професійного ліцею №6, де Олександр навчався професії електрика, поважали його як надійного товариша, який понад усе цінував дружбу і вірність; інші – як здібного спортсмена, який займався у секції хокею, ба, навіть, відвідував у палаці культури гурток бальних танців; ще дехто, як чудового спеціаліста із ремонту автомобілів та вправного водія; а ще дехто навіть пригадав вашому автору, що Сашко у молодості скоїв у місті смертельну ДТП і відбував покарання. Мовляв, був такий гріх…Агов, шановні знавці чужих біографій! Я також знаю про цей фрагмент біографії, через який Олександр страждав усе життя. Нагадаю, схожий випадок: мій старший приятель, інженер, збавивши швидкість і під’їжджаючи «Жигулем» до переходу в центрі міста, не встиг миттєво зреагувати, коли з – за кущів раптово вибіг маленький хлопчик. І хоча удар був не сильний, але життя хлопчини увірвалося. Мій товариш враз посивів, і ніяк не міг (і досі не може збагнути), як таке могло статися. І, як кажуть, випив чашу відповідальності до дна. І цей трагічний випадок супроводжує його вже понад тридцять років. Тож не судімо ближніх своїх, як навчає Біблія…
Я ж особисто запам’ятав Олександра, як сусіда по 9-у кварталу, бо наші сім’ї ( у Сашка ще був молодший брат Руслан) жили у одному під’їзді будинку по вул. Яворницького, 3 . Він був неймовірно енергійним, жартівливим, одним з найспритніших і найсміливішим серед ровесників. І коли його сім’я переїхала на іншу квартиру по проспекту Шевченка, ми і надалі підтримували товариські стосунки, хоча я років на 17 старший за нього.
Зізнаюся, якось дуже зрадів, коли у 2020 році Саша підписав контракт на службу у війську. Десь у цей же період також добровільно пішов на війну з орками – агресорами ще один колишній мешканець з нашого 9-го кварталу, Федір Алексєєв, який після одруження перебрався жити на квартиру по проспекту Шевченка. Вони разом служили у одному підрозділі 24 ОМБр імені короля Данила, а їхнім командиром був легендарний “айдарівець” Микола Нєдєльський (позивний “Дядя Коля”) , який у перші дні війни особисто підбив ворожий танк та два “бетеери” і був відзначений бойовою нагородою особисто Президентом України Володимиром Зеленським. У листопаді 2022 року після отриманого важкого поранення у бою, перебуваючи на лікуванні, відійшов у Небесний легіон лицарів Федір Алєксєєв. Ох, і мстили за воїна – земляка Олександр Савосін та його побратими, відправляючи ворогів на концерти Кобзона!
Важливо відзначити, що, як дізнався з повідомлення відомої волонтерки із Сміли Черкаської області Марини, Олександр був видатним воїном ( до речі, про це він нікому не оповідав, навіть своєму вірному товаришу Віталію Скибі з Нового Рооздолу, з яким вони разом служили у 90-х у армії). Зокрема, 7 січня у своєму дописі вона написала:
” Сьогодні ми дізналися страшну новину… Загинув наш Захисник – Олександр Савосін, позивний «Валідол», ми називали «Сват». Військовослужбовець ЗСУ, боєць 24 ОМБр імені короля Данила.
Ми познайомилися влітку 2022 року. Ми з товаришами волонтерили, а Олександр із дружиною Емілією приїздив ремонтувати й приводити до ладу свою військову автівку. Саме тоді він і запам’ятався – надзвичайно світлий, веселий, компанійський. Людина з добрим серцем і сильним характером, яка вміла підтримати словом і простим людським теплом. Він багато розповідав, і за кожною історією відчувалися гідність, відповідальність і щира любов до України.
У нього залишилися троє синів… І це розриває серце. Вони втратили батька, а ми – ще одного Героя, який віддав своє життя за нашу свободу.
Еміліє, сонечко, ці слова – і для тебе. Немає слів, здатних полегшити цей біль, але знай – ти не сама. Ми поруч, ми з тобою серцем. Олександр був справжнім Воїном і надзвичайною людиною, якою можна і потрібно пишатися. Його сила, світло і любов житимуть у пам’яті, у його дітях і в кожному, хто мав честь знати його. Тримайся. Будь сильною настільки, наскільки зможеш. А коли сил не буде – ми підставимо плече.
За мужність і відвагу Олександр Савосін був нагороджений: медаллю «За оборону міста Бахмут»; медаллю «За оборону міста Часів Яр»; відзнакою «Золотий Лев» від командира 24 ОМБр; орденом «За мужність» ІІІ ступеня; відзнакою «За оборону України» від Президента України.
Як головний сержант роти, він проявив себе під час штурмових дій у липні 2023 року поблизу н.п. Озерянівка Донецької області, очоливши одну з груп, яка здійснила вдалий штурм вогневої позиції противника.
Особливо відзначився 24 листопада 2024 року, коли пікапом, у надважких умовах, під постійним ворожим обстрілом, ризикуючи власним життям, заїхав безпосередньо на вогневу позицію в н.п. Оріхово-Василівка Донецької області та успішно евакуював чотирьох важкопоранених військовослужбовців 1-го механізованого батальйону, доставивши їх до стабілізаційного пункту. Своїми діями головний сержант Савосін Олександр Анатолійович врятував життя чотирьом побратимам. Він ніколи не говорив про свої подвиги. Справжній герой у всьому – скромний і відданий.”…
…Напередодні виходу газети на прохання репортера у редакцію завітали пані Емілія, дружина Олександра, та його сини – воїни – Олександр та Артур. Хоч як важко їм було, все таки вони поділилися спогадами про свого Героя – чоловіка, батька, сильного духом новороздільця. Отже, їм слово:
Емілія САВОСІНА, старша бойова медикиня 1 батальйону 24 ОМБр імені короля Данила, дружина головного сержанта роти безпілотних авіаційних комплексів Олександра Савосіна:
- Ви згадали про професійну пристрасть Олександра до автомобілів, ремонтів та технічного обслуговування, а також про трагічне ДТП. Так от, вперше я познайомилася з ним, коли його товариші, зокрема, і його молодший брат Руслан, їздили провідувати Сашка у місця позбавлення волі. Не сподіваючись на мою згоду, вони запропонували поїхати і мені, а я взяла і … погодилася. Отже, наше перше побачення було там. І там бере початок неймовірна “хімія” наших глибоких почуттів, захоплення одне одним, спорідненість наших сердець. Сумарно це називається коханням, яке неможливо передати точними словами, але яке осяває наше спільне подружнє життя променями ніжності і взаємної самопожертви. Так, власне, і зародилася наша сім’я, в любові народили трійко синів, в любові пішли на війну битися з окупантами – москалями, і впевнена, що в любові житимемо вічно, навіть, якщо смерть розділила наш спільний простір земного буття…
На військову службу Саша був призваний у березні 2020 року. Це був його свідомий вибір, ми із синами не надто заперечували, адже тривала АТО /ООС, у мирному житті ми хоча і давали собі раду: чоловік підробляв ремонтами автівок, певний час співпрацював з магазином «Євробуд» і займався встановленням вікон/дверей, я теж була працевлаштована на «Бадері» у Львові, проте хотілося якихось кращих змін. Вже 6-й рік тривала повзуча окупація росії Донбасу, чимало наших знайомих пішли боронити Вітчизну – хто у добробати, хто у Збройні сили, а похорони полеглих на фронті земляків, які все частіше відбувалися у місті, додавали новороздільцям рішучості чинити спротив і спонукали відважніших йти на війну. От Сашко був саме з тієї породи. Думаю, що до цього рішення його спонукало ще й те, що у 2019 році добровільно підписав контракт на службу в ЗСУ мій брат, Мар’ян Людкевич, от чоловік якось сказав, наче жартома: як так – шваґер пішов, а я ще ні…Відтоді і до останнього подиху мій Саша воював з ворогом, неодноразово заглядав смерті у вічі у найгарячіших точках фронтів, але одного дня, 7 січня 2026 року, його таки «вирахував» ворожий дрон і точно поцілив кумулятивним снарядом у суціль броньований Сашків позашляховик «Мерседес». Смерть настала миттєво. Про непоправне я дізналася буквально через 20 хвилин, 7 січня я була в Новому Роздолі і купувала квіти для своєї матері, у якої цього дня був День народження. Отакий вийшов збіг. До синів страшна звістка прийшла приблизно у той же час, що і до мене. О, наш рідний Герою! Ти був найкращим у всьому….І будеш таким завжди…
Олександр САВОСІН, стрілець – санітар підрозділу 14-ї ОМБр ЗСУ, старший син:
- У 2020 році, коли батько пішов за контрактом служити у 24 ОМБр імені короля Данила, мені ще не було 18-ти. Вже закінчив навчання у школі (як і мама, спочатку вчився у четвертій школі, а згодом перевівся у третю). Але я вже тоді говорив батькам, що, як тільки досягну повноліття, то обов’язково піду, як тато, на війну воювати з ворогом. Отож 1 січня 2022 року я підписав контракт із ЗСУ, де вже декілька років служили батько з мамою. Мені дуже сподобалося військове ремесло, загалом взвод 14-ї окремої механізованої бригади, побратими, з якими воював. Додам, що перед тим я подавав документи на навчання у Академію Сухопутних військ у Львові, але мені дали відмову, оскільки мої батьки служили у війську.
Долаючи постійні навантаження, терпеливо зносив важкі військові будні у піхоті, впевнений, що мені стали в пригоді і батькові настанови змалку займатися спортом, також свого часу трохи відвідував секцію боксу в ДЮСШ та відділення футболу, де моїми наставниками спочатку був Ярослав Іванович Вацик, а згодом Володимир Михайлович Поливко. Молодший на 2 роки брат Артур брав з мене приклад, займався зі мною у секціях, а ще, як колись тато, відвідували гурток танців. До речі, контракт на службу він підписав, як тільки дозволив вік.
У 2024 році я отримав важке поранення під час безперервних 3-місячних щоденних боїв під Бахмутом Донецької області і після тривалого лікування у госпіталі отримав першу за два роки війни реабілітаційну місячну відпустку. Тішився, звичайно, зустрічався з друзями, знайомими. Але зізнаюся, весь час тягнуло на фронт до побратимів, а тут, у тилу, відчував себе, неначе пустим. Взагалі, війна робить людей дорослішими, мудрішими, щоправда, і нерви «розхитує» відчутно. Але хтось мусить воювати, щоб зупинити рускіх, які прийшли нас вбивати…
Артур САВОСІН, середущий син подружжя Савосіних, зовнішній пілот – оператор БПЛА полку «РАРОГ»:
- Після оперативного добровільного підписання контракту із ЗСУ, коли мені було майже 19 років, я проходив грунтовний вишкіл операторів БПЛА у навчальному центрі у Києві. Згодом і досі воюю у складі відомого полку РАРОГ, створеного на базі 24 ОМБр. Ми з братом постійно підримували зв’язки по месенджеру, звісно, і з батьками також . Ми були немов поруч, і це робило війну буденною, але з наслідками – хтось із побратимів гинув, хтось отримував поранення. Ми мужніли і сторицею нищили клятих окупантів. І дуже переживали одне за одного.
У день, коли загинув наш батько, я був на бойовий позиції, виконуючи з побратимами свій воїнський обов’язок. Батько привчив нас вважати це однією з головних чеснот людини. Він був для нас прикладом у всьому…
* * *
На завершення розмови, вирішив запитати пані Емілію, чому труну з тілом Олександра після Чину похорону з Нового Роздолу повезли у Київ. Після короткої задуми, дружина Героя тихо повідомила: « З рік тому ми вдвох офіційно повідомили командиру батальйону свою воїнську волю: у випадку загибелі кремувати наші тіла. Найближчий крематорій знаходиться у Києві. Про наше рішення знають наші діти і поважають такий вибір. Одним словом, наше рішення складно пояснити – просто так собі уявили, що наш український прах буде розсіяний у Всесвіті і ми будемо наче безсмертні. Утім, усі людські душі безсмертні…
Честь і слава!
