Два роки і чотири місяці мешканець села Березини Василь Ковальчук самовіддано захищав Вітчизну від російських вбивць, які 24 лютого 2022 року підло вторглися в Україну, аби знищити нас, українців, як прадавній етнос. Знищити тільки за те, що ми – українці, що саме наша держава, а не російська, бере початок від Київської Русі, що ми споконвіків живемо на історичних землях українського, а не російського, народу, що наша, а не російська, культурна і мистецька спадщина унікальна і визнана цивілізованими державами світу, що саме наш, а не російський, народ щедро обдарований Божими дарами і працьовитий, що ми не хочемо чужого, але і свого ніколи не віддамо московським зайдам – загарбникам, ласим на чуже добро.
І за це , СВОЄ , українці одягнули військові однострої, взяли в руки зброю і боронять рідний край, рідні святині від російських окупантів. І гинуть, гинуть, «один по одному лягають», як співається у відомій пісні, наші славні лицарі, аби ціною своїх життів зупинити ординську навалу. І завдяки їхнім святим жертвам фронт тримається далеко від наших країв, над нами мирне небо, з якого на нас дивляться ті, хто поліг за нашу свободу і державність, за те, щоб спинити навалу русні.
Минулого тижня лави Небесного Воїнства поповнилися ще одним відважним побратимом – Василем Ковальчуком, 1996 року народження, жителем с. Березина, молодшим сержантом, командиром стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти стрілецького батальйону військової частини А7381. А вже невдовзі на Алеї Слави у Новому Роздолі галерея із фотографіями Героїв нашої територіальної громади, які загинули за Україну, поповниться і світлиною Василя Ковальчука, назавжди 29- річного хлопчини, який до останнього подиху два роки і чотири місяці сповнював свій громадянський і військовий обов’язок.
У вінок пам’яті про новітнього Героя України Василя Ковальчука – редакційне післяслово.
Понад тридцять років тому парубок Роман Ковальчук, уродженець села Долішнє, та дівчина Люба, уродженка села Березина, як і багато молоді з наших теренів, мешканців навколишніх сіл, вперше познайомилися, завдячуючи РДГХ «Сірка», де обоє працювали. Роман Семенович трудився у механічному цеху, а Люба Броніславівна – у цеху нітроамофоски. Якось відразу між ними виникла взаємна симпатія, тож під час кожної наступної зустрічі вони все більше знаходили спільних тем та вподобань, а одного разу зрозуміли, що покохали одне одного. Так невдовзі і виникла ще одна сім’я, яку звів докупи і згодом «засватав» на спільну життєву подружню долю славний сірчаний комбінат.
Весілля справили 11 жовтня 1991 року. Молода сім’я оселилася у Березині, звідки походила дружина. Важливо, що і родина Люби, і сільська громада прихильно поставилася до «приймака» Романа . А це, що не кажи багато важить.
Так і жили в злагоді і в любові , працювали і господарювали.
У 1992 році у подружжя народився первісток, якого назвали на честь батька Романом, а через чотири роки, 12 квітня 1996- го – Василько. Міцненький, здоровенький хлопчик, галасливий і непосидючий. Так і зростав на радість батькам та усій родині.
* * *
З малих літ Васильком опікувався, особливо, коли батьки відлучалися з дому на роботу або газдували по господарству, брат Роман. Йому подобалося пильнувати молодшого братика, підтримувати, підказувати, показувати що й до чого. Інколи малюк вередував, демонструючи свій характер, але якось до більших непорозумінь не доходило. Тож від малку хлопці були нерозлийводою, розуміли одне одного з півслова. А зростаючи, відчували себе не тільки як брати, але і як вірні друзі. Разом допомагали батькам поратися по господарству, хоча кожен мав виконувати певну свою роботу, бо, як навчали батьки, ходити один поза одним – багато не зробиш. Тож кожен має бути майстром своєї справи.
І хлопці прагнули до досконалості, за своїми навичками обирали собі професії, аби бути спеціалістами і заробляти на хліб насущний.
Звісно, першим приклад показав старший брат Роман, який після закінчення Березинської школи пішов навчатися фаху муляра – штукатура у Новороздільському ліцею будівництва та побуту.
До речі, Василько постійно цікавився у брата, як там його навчають ремеслу, з чого починається процес «мулярки – штукатурки». Брат пояснював і думав, що Василь так само піде вчитися на муляра – штукатура. Але він обрав іншу професію.
Ще навчаючись у школі, Василь цікавився технікою – і автомобілями, і сільськогосподарською. Можна сказати, що у цьому відношенні він вдався у батька. Тому й не дивно, що після закінчення 9-го класу Березинської школи він поступив на навчання у Новороздільський ліцей будівництва та побуту на спеціальність «слюсар з ремонту автомобілів водія автотранспортних засобів.
Утім, по закінченні ліцею Василеві якось не вдавалося знайти роботу автослюсаря, тому його все частіше залучав до роботи на будовах, спочатку в Україні, а згодом і у Польщі, його старший брат Роман. На той час Роман вже був сімейною людиною, зокрема, у 2013 році одружився з чарівною уродженкою Роздолу Іриною, з якою познайомився перед Пасхою, а невдовзі молодята і побралися. Відтоді Роман став «роздільським зятем». У щасливої сім’ї народилося трійко синів – Артур, Дмитро та Владислав, яким зараз, відповідно, одинадцять, вісім та п’ять років. До речі, Василь Ковальчук – хресний тато Артура. Він дуже любив свого похресника, а хлопчина гордився своїм хресним, особливо, коли понад два роки тому Василь став військовослужбовцем. Ох, і ридав гірко Артурчик у день похорону хресного – словами не передати. Як і не передати словами горя від непоправної втрати батьків Героя, брата із сім’єю, рідних, близьких, друзів та побратимів
* * *
Шлях військовослужбовця Збройних сил України Василь Ковальчук розпочав два роки і чотири місяці тому: відразу після мобілізації 27 –річний захисник проходив вишкіл у Львівському навчальному центрі, згодом «курс молодого бійця» продовжився у Харкові та Рівному. І завершився знову у Львові, де Василь на плацу давав воїнську присягу. На важливу для кожного воїна – новобранця подію у Львівський навчальний центр прибули рідні Василя. Вони і гордилися, і плакали, і раділи, що в них такий стрункий і вимуштруваний син і родич. І благословляли Василя на виконання свого військового обов’язку. А прибувши додому, молилися і просили Божої опіки для сина. Особливо тужили батьки Василя, бо ж після одруження старшого Романа, який із дружиною і дітьми жив у селищі Роздолі, з ними на « батьківському ґаздівстві» залишився молодший син.
Тому вони намагалися якомога більше бути із Василем, який із побратимами воював із ворогом на різних ділянках фронтів, на зв’язку у месенджері, звичайно, якщо випадала нагода. В цьому сенсі їхній Василько був принциповий. Власне, як і у цивільному житті – відповідальний і справедливий, добрий і вимогливий.
Тож коли вже обставини фронтових буднів дозволяли більше говорити, то Василь щоразу, спершу бадьоро запевнивши стривожених батьків, що служба в нього спокійна, що, мовляв, ракети та дрони пролітають далеко від їхніх бліндажів, а умови, харчування та солдатський побут теж нормальні, надалі до деталей цікавився їхнім життям та справами: як здоров’я, як пораються по господарству, які в селі новини. І обов’язково розпитував про Орлика – його улюбленого коня, якого Василько придбав, коли йому було 19 років. Відтоді він так щиро полюбив свого друга – коника, доглядав за ним, коли мав час у перервах між заробітчанством, розмовляв з ним, як близьким і вірним другом! Часто ділився з Орликом своїми секретами.
* * *
Не виключено, що так було і після того, коли Василь під час своєї першої і, як виявилося, останньої відпустки військовослужбовця у серпні 2024 –го року познайомився з дівчиною Юлею, ровесницею із селища Роздолу. Вона йому так сподобалася, так запала в душу, що вони почали зустрічатися. Щоразу під час таких «ранток» вони мали про що поговорити, бо їх поєднували спільні інтереси та деякі уподобання! І коли воїн, окрилений зустріччю з Юлею, приходив додому з чергового побачення, він про це тихо оповідав своєму вірному другу Орлику…
* * *
Василева відпустка промайнула швидко, як, власне, минають і відпустки усіх воїнів, що прибувають додому з пекла війни.
І Василь знову став на захист Вітчизни, захист рідного дому, родини і …дівчини Юлії. Він разом з побратимами строчив стрілецькою зброєю ворогів, а під час перепочинку в бліндажах входив у «свій особистий простір» – і линув думками у рідну Березину, де пройшли найкращі роки його молодого життя, де вірні друзі, де батьки і родина, де Юлія, з якою він так і не встиг поговорити про найважливіші речі.
Він подумки з усіма спілкувався і мріяв після Перемоги над ворогом, повернувшись додому, завершити намічені плани – добудувати гараж, купити автомобіль, провідати сім’ю брата і оповідати похреснику Артурчикові та його братикам історії про війну, гайнути з друзями Романом Войцехівським, Олегом Овсяником, Романом Садовим, з якими він у 2003 році пішов у перший клас сільської школи, якщо буде час і нагода, на Дністер порибалити, а ще обговорювати з сільським товаришем Назарієм Опрісником, який, як і Василь, любить коней, про своїх «гнідих друзів»(до речі, у день Чину похорону провести Василя у останню путь прийшли і вони, і чимало інших однокласників та приятелів, а також перша вчителька Марія Йосипівна Мелешко).
І тільки необхідність виконувати чергове бойове завдання переривали такі «мирні» мрії і задуми воїна Василя тож він дисципліновано повертався у реальний світ війни і сумлінно продовжував свою місію Захисника. Як оповідали побратими, які прибули на Чин похорону Героя, Василь і як воїн був зразковий, і як командир був вимогливий, але добрий і товариський.
…На жаль, два тижні тому і мрії, і відважний військовий чин воїна Василя перервала ворожа зброя на полі битви. Він гідно виконав свій обов’язок Захисника. Він залишив про себе добру пам’ять як люблячий син, як вірний товариш і побратим, як добра людина, як Лицар…
Честь і слава!
Іван БАСАРАБ
