Про це роздумує студентка факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка Таміла Коваль, яка, до слова, два роки тому проходила практику у редакції газети “Вісник Розділля”, у повідомленні на своїй сторінці Facebook:
Трішки про толерантність, або ж моє знайомство зі світом
Сьогодні буде довгий текст, тож кому не хочеться читати до кінця може просто прогорнути цей пост
Хейт і обурення, захист і виправдання все це отримала письменниця Леся Воронина від оточення після “Книжкової країни” та історії з хлопчиком з аутизмом.
Здається майже ніхто не розуміє чому ж письменниця сформулювала своє вибачення некоректно, мовляв, що про дітей з інвалідністю та іншими особливостями треба попереджати перед такими заходами. Спробую пояснити на своєму прикладі, адже я вже виросла і здається навчилась робити такі попередження заздалегідь і мило всміхатись на фрази «Ой, я не знала, що Ви не бачите».
Багатомільярдний світе, привіт! Я можу сказати спершу те, що я виросла, але інвалідність нікуди не поділась, тож попереджаю – я незряча.
Мені 8. Маленьке місто, я з братом на дитячому майданчику. До мене майже ніхто з дітей не підходить гратись. Чому? Бо я незряча і батьки про це попередили. На кілька років молодший хлопчик підбігає і встромляє мені гілку в око, чисто з цікавості відчуватиму я щось чи ні. Викрикує «Ти сліпа!» і втікає.
Заплакана і перелякана я, бо ще не навчилась попереджати світ про те, як це бути незрячою, не розрізняти кольорів, читати пальцями й відшукувати предмети за допомогою дотику.
Часом в дитинстві про своє існування повідомляти буває страшно і боляче лише тому, що світ тебе не приймає і майже ніколи не робить крок на зустріч першим.
Мені 18. ЦНАП, де я отримую український паспорт. Відчуваю себе столом в кабінеті. Моя супроводжувачка забула прочитати заяву вголос, працівники розмовляють виключно з нею активно використовуючи займенник вона. Ох, знову я світ не попередила, що можна не бачити, але інші органи мого чуття дуже навіть справно працюють.
Мені 22. Позаду 12 класів школи і майже 4 курси університету, попереду спроба здобути другий рівень вищої освіти.
Поки мої однокурсники опановують чіткий алгоритм дій та інструкцій для реєстрації, я дивлюсь чи Український центр якості оцінювання освіти знає про тотально незрячих людей.
Переглядаю Перелік особливих (спеціальних) умов для осіб з особливими освітніми потребами… Наказ Мон та Моз від 29.08.2016№ 1027/900 і звіряю з умовами, які надає УЦОЯО у 2025 році. Читаю і мої вуха тричі переслуховують все, що озвучив скрінрідер. Згідно з наказом МОН від 12.04 2023№ 418 Для вступників, які потребують створення умови за кодом 0204, тобто надання сертифікаційної роботи із завданнями, адаптованими для осіб із глибокими порушеннями зору, надрукованої рельєфно-крапковим шрифтом для написання і читання (шрифт Брайля) забезпечена лише можливість змінювати масштаб зображення на екрані під час проходження комп’ютерного тестування.
Відчуваю себе знову дискримінованою через інвалідність. Ось так легко Міністерство освіти і науки України забрало право проходити випробування на рівних умовах в усіх незрячих вступників. Серіали, частково профінансовані міжнародними організаціями та опубліковані на платформі Дія освіта про безбар’єрність та цифрову доступність допомагали рекламувати, але подивитись самі, здається, забули. А дарма, адже у цих відеороликах є чітке поясненя, що таке програми зчитування з екрана і як вони працюють. Ці програми є у відкритому доступі, тож можна було б бодай спробувати забезпечити незрячим людям можливість обрати між складанням вступних випробувань разом з усіма з належними умовами і тестуванням в альтернативному форматі.
Теоретично код 0204 існує для створення спеціальних умов мені як незрячій людині, якщо про таку потребу я вкажу під час реєстрації, але фактично ці умови абсолютно не підходять. Знову доведеться попереджати всю освітню систему в Україні, що незрячі люди не лише живуть, але й навчаються.
Де взяти таку величезну кількість ресурсу і сили, щоб встигати жити і водночас попереджати всіх про своє життя?
Сьогодні кожна людина з видимою чи невидимою інвалідністю, з особливостями поведінки чи з нетиповою зовнішністю щодня промовляє: «Я у школі, я в університеті, я у крамниці,в кав’ярні, у парку, на вулиці, я у транспорті, я в Україні, я за кордоном, я на планеті земля!» То може правильніше було б запитати про все, що непокоїть чи насторожує у її внутрішньому світі та зовнішніх проявах? На жаль, чомусь вбільшості випадків легше звинуватити і просити про повсякчасні попередження, ніж ставати толерантнішими й спробувати хоча б озирнутись довкола, аби прийняти і зрозуміти те,що у кожного з нас різний внутрішній світ і свої особливі потреби.
P.S.: поклики на накази міністерств і на платформу в коментарях.
