Цей допис потрапив на очі у фейсбучній групі Українська поезія і проза Петро Ковалишин · 16 грудня 2024 р.
Без імен…. Але з фото, від якого стріпонулося серце. І новороздільців, і львів’ян, і рідних та друзів Максима Василишина, юного Героя. І той легкий усміх та сповнений мрій і сподівань усвідомлений погляд… І слова, які пронизують – любов’ю і болем, пошаною і вдячністю, вірою і надією. На Мир! На Перемогу!
Непрочитані книги,
не впізнане кохання,
очі твої цікаві – зістрібнув з дітвори,
юність, вчора наснилась,
посміхнувсь на прощання,
і зробив крок назустріч,
крок у гирло війни.
Вітер тріпав волосся
вже посивіло з боку,
гіркі болісні рани
серце рвуть на шматки,
світ такий іще ранній,
світ такий невпізнаний,
вчора був ти щасливий,
нині голос війни…
Поклик прадіда, діда,
може пам’ять далека,
зачепилася в душу,
десь зросла із казок,
ця дорога не легка,
ця дорога безсмертна,
ти за мене й за себе,
нелегкий перший крок.
Твої очі цікаві,
твоя посмішка рідна,
небо сонячне грає,
всі земні кольори,
діти, діти ступають,
діти радість гукають,
а ти дивишся хлопче,
я теж мріяв – люби….
