І ще одна знакова подія відбулася у старостаті селища Розділ. Напередодні Покрови Пресвятої Богородиці, захисниці українського війська, до матері новітнього Героя Тараса Гурського, який загинув при захисті України від російського окупанта, до Віри Степанівни Гурської завітали її колишні співпрацівники сірчанокислотного цеху РДГХП «Сірка» та колеги по національному відродженню Петро Волошин та Зіновій Горін. Завітали, щоб у річницю загибелі її сина підтримати душевно, розділити непоправну материнську втрату, обнадіяти на життя, яке не завершене, воно продовжується, бо поряд дорогі послідовники роду Гурських, внуки, які з гідністю продовжують справу батька Героя.
Для шановної Віри Степанівни ця зустріч була несподіванкою. 34 роки пройшло з того часу, коли у 1990 році, в період всенародного національного піднесення їх дороги розійшлися. Кожен з них творив свою житєву історію, вкладаючи свої сили і знання у загальну справу проголошення та утвердження Української Держави. За три з половиною десятки років в Україні відбулися великі зміни, та й сам невблаганний час змінив і зовнішність кожного з них, тому перші хвилини зустрічі п. Віра не могла згадати людей, які завітали до неї. Та почула прізвища і її радості не було меж, мабуть, її душа у цей час, як мовиться, була немов на сьомому небі. У ці хвилини душевних емоцій та хвилювань п. Віра промовила: «Наша зустріч продовжить мені життя на декілька років. Я ж думала, що про мене всі забули».
Ні, дорога Віро Степанівно, роки не стерли з пам’яті Ваші почини на небосхилі національного відродження у нашому краю. Їх пам’ятають, вони залишаться в історії нашого краю для майбутніх поколінь, як вогонь Прометея, що дав світло й проклав дорогу до нашої української Незалежності. Пані Віра в перші миті зустрічі просто не знаходила слів, щоб найщиріше прийняти своїх неочікуваних дорогих гостей, турбуючись, де посадити, чим почастувати, проводячи то в одну, то в іншу кімнату свого помешкання, де усе засвідчувало про національний, духовний та патріотичний родинний дух. Гості просили п. Віру лише одного – поспілкуватися за чаюванням, почути спогади матері про сина-Героя Тараса та взаємно відтворити з пам’яті буремні вісімдесяті минулого століття, які поєднували їх не лише виробництвом, де разом працювали, але і нелегкою просвітницькою працею, коли настав час будити українців нашого регіону до великих звершень.
І ніхто не міг подумати, що на свої тендітні жіночі плечі цю нелегку ношу національного відродження із створення осередків Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, які започаткувала із своїми колегами-однодумцями, візьме інженер-хімік, старший майстер зміни сірчанокислотного цеху одностадійного контактування Віра Степанівна Гурська. Новостворений осередок Товариства української мови в колективі сірчанокислотного цеху став стартовим плацдармом в успішному створенні та поширенні наступних осередків Товариства у трудових колективах цехів ЗСМД (заводу складних мінеральних добрив), сірчаного виробництва, міста Новий Розділ та ближніх і дальніх селах тоді Миколаївського району, Жидачівщини, Ходорівщини. З цих теренів і працювали люди на багатотисячному РДГХП «Сірка», які й ставали ініціаторами створення все нових осередків. Це був успішно реалізований план у відтворенні культурних, духовних, національних основ українського народу, який сотнями років нещадно знищував російський окупант та інші вороги України.
А незадовго, 15 червня 1989 року у актовому залі сірчанокислотного цеху відбулась загальнозаводська конференція основних та допоміжних цехів ЗСМД по створенню Товариства української мови ім. Т. Шевченка.
А 14 серпня 1989 р. відбулася установча конференція по створенні Товариства української мови ім. т. Шевченка в м. Новий Розділ, яка проходила в ПК «Юність», де було обрано голову і склад керівного органу Товариства. Це був початок революційних перебудов у нашому краю. Не забарилась і загальнозаводська конференція трудового колективу РДГХП «Сірка», де було обрано керівний склад осередку товариства української мови та переобрано членів профкому. Віру Степанівну в той час було обрано заступником голови профкому профспілки РДГХП «Сірка». А в час перших демократичних виборів у 1990 р. її обрали депутатом Львівської обласної ради по нашому виборчому округу. Тоді наші стежки і розійшлися, кожен працював на довіреному фронті у розбудові Української Держави.
Та повернемось до нашої зустрічі. Коли трохи вляглися душевні пристрасті від перших хвилин зустрічі, почали більш спокійно спілкуватися з господинею дому. Понад три години ми розмовляли і згадували. Напевно, ми могли би ще спілкуватися не одну годину, то сонце уже ховалося за обрій.
Спершу Віра Степанівна поринула у життєві спогади про свого сина Героя Тараса. Звісно, ніхто з рідних та знайомих не міг би з таким глибоким душевним почуттям відобразити його життя з дитинства до повноліття, як мама, яка виношувала у своєму лоні, яка вигодувала грудним молоком, передаючи душевний генетичний код спадкоємцю прабатьківського роду. Тарас зростав щоденно на її очах, тому материнські спогади були такими душевними, щедрими, відвертими.
У 1965 році я вийшла заміж за Теодора Івановича Гурського, уродженця селища Розділ. Його батьки були репресовані радянськими органами. 15 січня 1967 р. народився наш первісток, якого охрестили Тарасом. Він виховувався у сім’ї, де панував духовний світ та патріотичний дух. Віра в Бога, його заповіти були основою нашої сім’ї. Не менш важливою сторінкою його виховання була пошана до наших українських постатей з історії національного відродження, видатних діячів культури, духовного життя героїв національно-визвольної боротьби. Збереження культурних духовних традицій, вивчення народних пісень, гаївок, колядок, щедрівок, організація вертепів у час Різдва Христового Тарас втягував як губка усе що йшло від батьків та наших добрих знайомих патріотичних родин, з якими сходилася наша сім’я, чудових виконавців українських народних та національних пісень, як Гулій Юрко та його дружина Стефанія з роду Татчин – це була неперевершена сімя в плеканні та відновленні української культурної спадщини: п. Юрко входив у капелу бандуристів при ПК «Юність» Нового Роздолу, яку організували брати Жеплинські. Сім’я переїхала у Київ і він став учасником багатьох духовних хорових колективів такі як «Гомін», гурт «Євшан», «Вервиця». Тарасу було відомо, що батьківська родина була репресована, а брати дідуся Івана загинули під час національної революції під стягом ОУН-УПА від російських окупантів. У 1984 році Тарас успішно закінчив Новороздільську школу №1 і продовжив навчання у Львівському лісотехнічному інституті. Обрав свій фах, бо чудово розумів природу, захоплювався та любив ліс і тихе полювання – рибалку, був справжнім грибником, висадив сад, і це надавало йому сили і натхнення до майбутніх життєвих випробувань. Після служби в армії закінчив навчання та отримав диплом про вищу освіту. Свій робочий шлях розпочав у Сколівському лісництві і в цей час познайомився зі своєю майбутньою дружиною Іриною. Про це знайомство розповів своїй матері, розповів, що зустрів чарівну розумну дівчину. Я йому відповіла: приглянься до неї, якщо вам добре разом і ти зважишся на важливий життєвий крок, то як мати я не буду заперечувати твоєму вибору. У 1994 році Тарас та Ірина обвінчалися. У 1995-му народився їх син, а наш внук Степан, у 1997-му – дочка Віра. Ми були щасливі з чоловіком Теодором. Та в Україні не було стабільної політичної ситуації: відбулися дві революції – у 2005-му Помаранчева і в 2013-14-х роках – Революція Гідності. Син Тарас був у вирі революційної боротьби в Києві. З окупацією росіянами Криму та частиною Луганської і Донецької областей Тарас добровільно пішов захищати Україну від російського загарбника. Як мати я не могла заперечити його вибору, лише молилась Богу та Пречистій Діві Марії за їх опіку мого сина. Тарас був командиром танкового екіпажу, брав участь у боях за Дебальцево, виконував бойові завдання на території Донецького аеропорту, згодом на Донеччині в промзоні Авдіївка, на Луганщині – Попасна, Світлодарська дуга.
24 лютого 2022 р. Тарас подзвонив мені, що почалася широкомасштабне вторгнення росії. Я з обережністю відповіла: «Тарасе, може, не підеш…», та отримала одразу відповідь: «Мамо, я уже готовий». Моє серце сповив смуток та пережиття. Як писав Богдан Лепкий: «Ні мамин плач, ні крик сестри не зупинили їх на мить… Вони пішли в незнану путь, вони пішли, щоб не вернуть…». У цей час його син і мій внук Степан працював над проєктом у Німеччині, і, дізнавшись про війну, все залишив, приїхав в Україну і записався у ЗСУ. Для мене це стало ще одним випробуванням.
У серпні 2023 року, перебуваючи у короткій відпустці, в батьківському домі в роздолі Тарас зібрав усю родину. Може, відчував, що востаннє… А 5 вересня прийшла трагічна звістка, що Тарас загинув при виконанні бойового завдання на Донецькому напрямку.
Я горджусь своїм сином, його бойовими заслугами перед Україною. Він справді Герой, який ніколи не хвалився своїми численними нагородами. Мабуть, душі таких як він на небесах обрав святий Архистратиг Михаїл у своє небесне військо. Більш обширний та глибокий життєпис новітнього героя Тараса Гурського описано у «Віснику Розділля» (№ 2 від 19 січня 2024 року).
Слухаючи з Петром Волошиним спогади Віри Степанівни про свого сина, я відчував в її словах цей душевний материнський спокій, він не уособлювався з материнськими душевними переживаннями, що не хватало уже виплаканих сліз. Та почувши від п. Віри її родовий життєпис, яка народилась у побожній родині Степана та Софії Білик в с. Березина, де можна було, пригнавши з пасовиська корову, лягти спати не помивши ніг, але не можна було лягати спати, не змоливши молитви. Тому я зрозумів материнський душевний спокій, який просякнутий великою вірою у Бога, що життя не завершується на землі, що прийде час, коли кожна душа стане перед Господом із книгою свого життя на землі.
Життєпис, громадська та політична діяльність Віри Степанівни Гурської, історія національного відродження в місті Новий Розділ буде темою наступного мого дослідження, яке опублікую у часописі «Вісник Розділля».
Ваш автор Зеновій ГОРІН
