Інтерв’ю з настоятелем Костелу Воздвиження Всечесного Хреста у с. Берездівці отцем – монахом Дам’яном ПАНКОВЯКОМ
Відзначення 250-річчя від дня освячення костелу у Берездівцях, яке урочисто відбулося 14 вересня, стало для репортера газети також і слушною нагодою, аби втілити давній намір – ближче познайомити Новороздільську громаду з настоятелем храму о. Дам’яном Панковяком. Молодим священиком, який за 12 років служіння в Україні, зокрема, у костелах с. Берездівці та сусіднього селища Роздолу, завоював неймовірно високий авторитет і повагу не тільки як душпастир місцевих римо-католиків, але і як добра, відкрита, приязна людина, до якої можуть звернутися за порадою та допомогою усі, хто відчуває в цьому потребу, без огляду на соціальний чи майновий стан або ж конфесійну приналежність. А з початку широкомасштабного російського військового вторгнення – і як людина доброї волі, яка усіма можливими засобами, зокрема, через залучення монашого Ордену отців – Сальваторіанців, до яких має честь належати о. Дам’ян, здійснює також і важливу місію на ниві волонтерського сприяння українському народові та Збройним силам.
Власне, отець Дам’ян, з яким впродовж двох з «хвостиком» крайніх років декілька разів мав приємну нагоду коротко спілкуватися під час певних заходів, очікувано відгукнувся на пропозицію дати для редакції газети інтерв’ю, викроївши минулого понеділка у своєму графіку годину для бесіди.
«Утім, може, вдасться поспілкуватися і більше часу, але, даруйте, мають прибути реставратори зі Львова, з якими треба дещо обговорити стосовно реставрації «бабинця», тому завчасно про це попереджаю», – докладно мовив душпастир.
Забігаючи наперед, зазначу, що наша бесіда уклалася у відведений час, впродовж якого отець Дам’ян розповів багато цікавого і важливого, до того ж наш інтенсивний діалог виходив за рамки теми висвітлення ювілею, охоплюючи і біографію священика, і російсько-українську війну, і відмінності римо-католицької Літургії від греко-католицької та православної. Ваш автор був настільки переповнений враженнями, що навіть по завершенні розмови, прямуючи у редакцію, все ще подумки спілкувався із незвичайним настоятелем Берездівецького костелу.
А тепер – пропонуємо запис розмови.
– Отче Дам’яне, насамперед зізнаюся, що минулої суботи, відвідавши урочисту Літургію з нагоди 250-річчя від дня освячення костелу у с. Берездівцях, я відчув неймовірне емоційне потрясіння. Мабуть, і від того, що вперше був свідком і учасником римо-католицького Богослужіння (бо раніше, декілька разів перебуваючи у Польщі, забігав лишень на хвилину – другу у костел, який першим траплявся на очі у місті чи містечку, аби помолитися Богові), мабуть, і від певних обрядових відмінностей, мабуть, а також стовідсотково (!) – і від неймовірної виконавчої майстерності камерного оркестру Новороздільської школи мистецтв ім. Олега Рудницького під орудою диригента – директора школи Михайла Рудницького та магічного співу тріо вокалісток, а також однозначно стовідсотково – і від величі проведення заходу та від проповідей і мудрих промов – Львівського митрополита архієпископа Мечислава Мокшицького, Адміністратора – Провінціала Ордену отців – Сальваторіанців у Польщі Юзефа Фігеля та міського голови Ярини Яценко.
Одне слово, я перебував у трепеті і сум’ятті. Впевнений, що і Ви долучилися, аби відзначення цього поважного ювілею відбулося на такому високому рівні. Отож велике Вам дякую. Утім, розмову пропоную розпочати не про особливості Парафіяльного Храмового Свята у костелі Воздвиження Всечесного Хреста, а про Вас – спочатку як людину, а потім як священика.
– Гаразд, згоден, почну «ab оvо», як казали латиняни. І дякую, що саме так сформулювали запитання.
Коли я ще вчився у римо-католицькій семінарії, то мій отець – навчитель казав: «Якщо хочеш бути добрим священиком, то спершу маєш бути доброю людиною, далі – добрим християнином, а вже після цих чеснот – добрим священиком». Таке моє кредо.
Дещо з біографії: я народився 24 грудня 1981 року у Польщі у Великопольського воєводстві у містечку Плешев неподалік Познаня. Навчався у польській школі, здав «матуру» (в українських навчальних закладах так називають ЗНО). У 2007 році закінчив навчання у монастирі ордену отців – Сальваторіанців. Декілька разів у період зимових чи літніх канікул мені пропонували брати участь у реколекціях, які проводили монахи Ордену отців – Сальваторіанців. Так я ближче дізнався про цей Орден, про його важливу місію, про ставлення отців – монахів та братів до нас, молоді. А також про засновника цього монастиря Баженного тепер Франца Йордана, який, до речі, був за походженням німцем. Вважаю символічним, що монастир Сальваторіанців Блаженний Франц Йордан заснував за 100 років до мого дня народження – 8 грудня 1881 року. Утім, не цей збіг спонукав мене стати священиком, а внутрішнє покликання.
Згодом 5 років працював у Польщі, два роки був на парафії у містечку Бєльсько-Бяла, згодом 3 роки працював з молоддю у Кракові у згромадженні Ордену отців-Сальваторіанців Польщі. Принагідно відзначу, що це міжнародний Орден, спільноти отців-Сальваторіанців працюють майже в 40 країнах світу на всіх континентах.
У 2010 – 2011 роках за пропозицією Краківського згромадження Ордену отців-Сальваторіанців декілька разів їздив у відрядження в Україну, зокрема, у містечко Меденичі Львівської області , де на той час діяла римо – католицька «Молодіжна парафія», для проведення реколекцій – для дорослих, молоді та дітей.
Через деякий час священик – настоятель з костелу у Меденичах, повідомивши, що священика костелу у с. Берездівці о. Григорія переводять служити у іншу парафію, запропонував мені здійснювати у цьому храмі Богослужіння замість нього. Також додав, що тут проводяться реставраційні роботи, тому доведеться займатися і цим питанням. Одне слово, попередньо відвідавши с. Берездівці, я погодився і відтоді ось вже 12 років, а точніше, з липня місяця, виконую як свою священицьку місію, так і займаюсь питаннями, пов’язаними реставрацією храму. Також до моєї парафії входить і костел у селищі Роздолі.
– Справді, чималий відрізок часу. Я вже відзначав вище, що Ви користуєтеся в нашій громаді великим авторитетом і повагою, а чи пригадуєте, як Вас прийняли місцеві римо-католики 12 років тому.
– Зізнаюся, що я таки відчував хвилювання перед тим, як вперше мав зазнайомитися з парафіянами як новий священик. Утім, зустріли мене місцеві римо-католики дуже й дуже тепло і привітно (на фото – о. Дам’ян у Берездівецькому костелі у далекому 2012 році – РЕД.)
Я це відразу відчув, з перших днів перебування у Берездівцях. Власне, наші відкриті, приязні взаємини тривають і по сьогоднішній день. За що щиро вдячний місцевому люду.
До слова, чув від людей, що мене тут називають з крові поляком, з душі – українцем. Якщо так кажуть, не заперечую. Але головне для мене бути людиною – так у семінарії нас навчав отець-наставник
– Знаю, що і мешканці нашої громади, причому, усіх конфесій, ставляться до Вас із великою повагою – і як до священнослужителя, і як до людини, що простягає руку допомоги потребуючим. І вони також дякують Вам за Ваш чин. Особливо він проявився вже з перших днів російського вторгнення у нашу Вітчизну 24 лютого 2024 року – саме у цей важкий для нашої держави період Ви і Ваші побратими з Ордену отців – Сальваторіанців надаєте Україні, можна сказати, безпрецедентну допомогу. Про це ми часто згадували у редакційних публікаціях. Що можете додати?
– Хіба що уточнити, що майже увесь вагомий масив різноманітної допомоги Україні надає Міжнародний Орден отців-Сальваторіанців – і згромадження у Польщі, і з інших європейських країн, а моя особиста лепта на підмогу незламній воюючій Українській державі, оскільки я звичайний римо-католицький священнослужитель, значно і значно скромніша. Зокрема, всі отці нашого Ордену з перших днів вторгнення збирали у своїх парафіях у Польщі та країнах Європи кошти для гуманітарної допомоги Україні.
Зрештою, так розпорядилася доля, що мені випала відповідальна місія координувати прийом та відправлення гуманітарних вантажів з Новороздільської громади, де вони акумулювалися, у «гарячі» точки України. Скажу з гордістю, що цією місією займаюся і досі, сподіваюся, що так буде до Перемоги над ворогом. Хочу додати, що у цьому питанні ми тісно співпрацюємо з Новороздільською міської радою, а облік отриманої та відправленої гуманітарної допомоги, ведеться на найвищому рівні.
– А чи можна її виразити у грошовому обчисленні?
– Звичайно, бо для потреб України наші згромадження Ордену отців-Сальваторіанців закуповували не тільки, скажімо, речі широкого побутово – гігієнічного призначення, а й дуже дорогі речі – генератори, різноманітні прилади, а також і автомобілі – загалом 20 одиниць транспорту (джипи, пікапи) та одну машину швидкої допомоги. Отже, з початку російського вторгнення сумарно закуплено для потреб воюючої України гуманітарної допомоги на пів мільйона євро.
– Вагома допомога, що й казати, внесок Ордену отців-Сальваторіанців у цьому сенсі важко переоцінити. Дай Вам, Боже, здоров’я! А наскільки розповсюджена мережа спільнот Ордену отців-Сальваторіанців в Україні?
– Якщо відверто, то вона не така вже і велика. Зокрема, це наша спільнота у Берездівцях та селищі Роздолі, також такі спільноти діють у Жидачеві та Журавні, а ще – у Сваляві та чотирьох – п’яти парафіях Закарпатської області та у Красносілці Одеської області.
– У неділю під час урочистості з нагоди ювілею Берездівецького костелу міський голова Ярина Яценко, виголосивши добрі слова на Вашу адресу, загалом польському суспільству, зокрема, Ордену отців-Сальваторіанців, архієпископу Мечиславу Мокшицькому, вручила Вам відзнаку «За заслуги перед Новороздільською громадою». А чи існують схожі види, так би мовити, морального заохочення за добру роботу, скажімо, у Ордені отців-Сальваторіанців?
– Ні, таких донатів у нашому Ордені, який має статус монашого, не передбачено. Наша місія – це сумлінне виконання душпастирських обов’язків у своїх парафіях. Це стосується усіх сальваторіанців, зокрема, і Адміністратора – Провінціала Юзефа Фігеля, який минулої суботи прибув з Польщі на нашу урочистість. Ця висока посада, як у вас кажуть, ротаційна.
– До слова, промову на урочистості Юзеф Фігель виголошував польською мовою, чи можете тезово переповісти, про що у ній йшлося?
– Авжеж, охоче. Отже, у промові Адміністратор – Провінціал акцентував увагу присутніх на тому, що у важкий час війни людям не треба втрачати надії за будь – яких обставин і щиро вірити в Бога. А також нагадав про напис латинською мовою на фасаді нашого храму, який українською перекладається «Почуття провини, а не побожності». Він має свою історії, трагічну історію, яка тут відбулася у другій половині ХVІІІ століття. Зокрема, дружина магната Михайла Жевуського Франциска з дому Центнерів запідозрила чоловіка у таємному перелюбстві із служницею Розалією. І хоча він присягався і перед Берездівецьким костелом, і в храмі перед вівтарем, що це неправда, ревнива дружина не повірила і наказала втопити служницю у Дністрі. Жорстокий вирок було виконано. Коли ж невдовзі виявилося, що і Михайло Жевуський, і служниця Розалія були невинними, то суд наклав на Франциску кару і за покуту вона мала відновити Берездівецький дерев’яний костел на кам’яний. Таке рішення було прийнято і з огляду на те, що на той час вже була добре відома далеко за межами Берездівець чудотворна ікона розп’ятого Ісуса Христа і чудотворний образ страждальної Матері Божої, тому місцевий костел відвідувало багато прочан, аби молитися і просити прощення гріхів. Щоб підкреслити покуту за гріх, на балконі справа від напису «Почуття провини, а не побожності» було встановлено фігуру святої Розалії. У такий спосіб Франциска визнала свою провину і готовність покутувати гріх. Власне, у житті так бувало неодноразово, коли людина чинить зло, а потім спокутує гріхи добрими діяннями. На все воля Божа.
– Тема надії і віри звучала і у проповіді Львівського митрополита РКЦ архієпископа Мечислава Мокшицького…
– Так, але Львівський Митрополити РКЦ зробив наголос на тому, наскільки важливим для нас, християн, є хрест, на якому помер Ісус Христос. Він сказав, що це не знак ганьби, а знак Перемоги. І в Україні, у яку вторглися ворожі війська, де триває кровопролитна війна, хрест – це як символ, як надія на перемогу. Так як переміг Христос…
– Серед запрошених на парафіяльне храмове свято (празник) у костелі та 250-річчя від дня освячення Берездівецького храму помітив велику групу римо-католицьких священиків. Вони прибули з навколишніх римо-католицьких парафій?
– Так, дякую їм, що відгукнулися на запрошення, а особливо душпастирям, які свого часу були священиками у костелі Воздвиження Всечесного Хреста. До слова, на ювілейну урочистість я запрошував і священників місцевих греко-католицьких та православних церков. Більшість з них через зайнятість не прийшли, а був присутній тільки отець Роман Штігер, за що йому вельми вдячний. Принагідно висловлюю подяку усім, хто прибув розділити з нами радість величного ювілею.
– Я вже зазначав, що вперше в житті був на Літургії у костелі, як кажуть, від «а» до «я». В чому схожість і відмінності римо-католицької Служби Божої і православної та греко-католицької?
– Почну з відмінності, яка найбільше кидається у вічі. Це потиски вірянами рук один одному. Це називається «Знак миру» і відвідувачі храму так ручкаються перед Святим причастям. Як каже Святе Євангеліє, коли хочеш принести свій дар до Жертовника, помирися із своїм братом. Тобто так демонструється знак миру, не тримання зла на свого ближнього. Ще є невеликі відмінності під час самого причастя. Щодо провадження Літургії, то вони схожі, тільки ми стоїмо обличчям до людей, а також залучаємо парафіян до участі у Святій Літургії. У згаданих вами греко-католицьких та православних церквах існує інститут дяків.
– У подячному слові присутнім на урочистості Ви окремим словом згадали мужній вчинок архієпископа Мечислава Мокрицького у день, коли на наші терени була спрямована ракетна атака росіян. Що саме Ви мали на увазі?
– Так, дуже добре пригадую той тривожний день 10 жовтня 2022 року. Дізнавшись про це, архієпископ відразу прибув у Берездівці пополудні, відвідав не тільки наш храм, який зазнав певних руйнувань, а також мав зустріч із мешканцями будинків, які постраждали від цієї атаки. Тож я, користуючись нагодою, ще раз подякував архієпископу за такий мужній вчинок, а відтак і за допомогу, яку він надав на лагодження пошкоджених частин костелу – розбитих вікон, дверей, «розшитого» вибуховою хвилею даху.
– Вище Ви згадали, що реставраційні роботу у костелі ведуться ще з того часу, коли Вас призначили настоятелем Берездівецького храму. Якщо можна, розкажіть про це докладніше. Хто їх здійснює, хто фінансує?
– Оскільки костел у Берездівцях є пам’яткою архітектури двох держав – України і Польщі, тому фінансування реставраційних робіт здійснюються коштами, які надають Міністерство спадщини Польщі, благодійний фонд «Полоніка», а також Департамент культури Львівської обласної державної адміністрації. На даному етапі тривають роботи з реставрації «бабинця» костелу. Вже накрито дах, за що, принагідно, висловлюю вдячність мешканцю Берездівець Іванові Лукачику, який якісно виконав цю роботу От сьогодні знову прибула група реставраторів зі Львова.
– Бачу, що окрім виконання душпастирської роботи, Ви активно займаєтеся і багатьма іншими важливими справами – і прийом та відправкою гуманітарної допомоги, і реставрацією храму. А чим займаєтеся у вільний час, якого, звісно, так мало. Можливо, маєте якесь хобі?
– Звичайно, часу завжди не вистачає. Але маю, як ви назвали «хобі», які, чесно кажучи, урізноманітнюють моє буття, додають нових емоцій. Зокрема, і надалі палко вболіваю за команду Лех» з міста Познань, також часто слухаю польський християнський «реггі – рок» і польсько-український фолк – гурт «Еней», люблю подивитися добре кіно, зокрема, і фільми комедійного жанру, переглядаю окремі пізнавальні програми.
– Бачите, потроху у нашій бесіді підбираюся до Вашого особистого життя. Отож, якщо я не переступив рамок пристойності, познайомте нас трішки із своєю сім’єю.
– Не хвилюйтеся, не переступаєте, нормальне репортерське запитання. Отож знайомтеся: мою маму звати Анна, а тата Зенон. Батько ще працює, а моя матінка, як у вас кажуть, домогосподиня. Ще є єдина, на десять років молодша від мене сестра Марія, яка закінчила навчання у двох медичних інститутах і зараз працює лікарем – анестезіологом у місті Щецін. Ми постійно спілкуємося поміж собою і, звичайно, скучаємо…
Утім, я сприймаю це спокійно, бо свідомий своєї місії, де особисте точно не перебуває на перших місцях. На перших місцях – згадані вище настанови, яких в дитинстві навчив мене у семінарії отець – наставник…
Розпитував Іван БАСАРАБ
