Невеселі мої думи ,
Що з ними робити?
Розігнати, як ті хмари,
Щоб сльози не лити.
Хочу думати про гори
І гаї чудові…
Чую, як гуде сирена,
Ворог суне знову.
Буду думати про квіти,
Про спів солов’їний .
Бачу, як летять ракети
Й навколо руїни.
Вибухи, пожежі, горе,
Рани, кров і сльози.
Не можливо це забути,
Дай нам силу, Боже!
Чи зумієм подолати
Ворога ми нині,
Щоби стала Україна,
Наче та калина.
Думи мої, думи мої,
Невеселі нині.
Шлях один ми усі маєм-
Захист України.
* * *
Я двадцять третє лютого той вечір пам’ятаю:
На завтра плани, як завжди, складаю
Що маю не забути, щоб зробити.
Хоч нас лякають, але треба жити.
Та вранці все руйнується, зникає,
Нова страшна реальність виникає.
І моторошне слово це – війна
Ввірвалось враз, змінило все до дна.
Я пам’ятаю черги й звук сирени,
Сльози, печаль у серці невід’ємні.
Слова надії, віри, сподівання,
Страшний холодний день
Приніс війну з самого рання…
Таких печальних днів у нас тепер багато,
Два роки стоять воїни завзято.
І землю свою рідну захищають,
Живе надія в серці й не вмирає.
Ще буде день у нас колись щасливий
І принесе для нас найбільше диво.
І ми промовим: “Мир і перемога”,
Надіємось і просимо у Бога.
* * *
Не долюбили, не дотанцювали,
Пісню життя їх на пів слові обірвали.
Не встигли дерево сімейне посадити,
Дім збудувати, сина похрестити.
Не встигли сивину в волоссі мати,
Ознаки старості повільно відчувати.
Не встигли, бо загинули герої,
За Батьківщину і за нас з тобою.
Десь там у полі, де гули гармати,
Загинули ще молоді солдати.
Печальну пісню заспівала там пташина
І плакала там мати, Мати-Україна.
Холодні роси землю умивають,
Невинні душі квітами зростають.
Цвітуть вони і ніжність від них лине,
Живуть герої у піснях, у співі журавлинім.
* * *
Літо манить росами,
Грубими покосами,
Співом соловейка
У моїм саду.
Спілою малиною,
Медом і калиною,
Що зачервонілась вже
І несе красу.
Літо манить квітами,
Розлогими вітами,
Грозовими зливами
У вечірній час.
Променями ясними,
Хмарками прекрасними,
Місяцем і зорями,
Що чарують нас.
Кличе нас купатися,
У воді плескатися,
Йти у гори яснії,
Там, де водоспад.
Піднятись стежиною
На круту вершину ту,
Що відкриє вигляд нам
На прекрасний сад.
Тож ідем в природу ми,
Забуваєм тихі сни
І чарівність літечка
Відчуєм сповна.
Славим теплі днини ми,
Неповторні всі вони,
Дні ці закарбуються
В пам’яті сповна.
Галина ДОМБРОВСЬКА, вчитель біології Новороздільського ЗЗСО №3
