Відійшов до Небесного воїнства ще один відважний захисник Вітчизни – новорозділець, командир батареї 4-ї самохідної артилерійської батареї, капітан Верес Зеновій Миронович, 1968 р.н., який загинув 7 липня 2024 року внаслідок ракетного обстрілу поблизу села Стецівка Сумської області.
У зв’язку з тижневою перервою у виході міської газети редакція подає звіт про Чин похорону Героя та відгуки рідних та близьких Зеновія Вереса у цьому числі «Вісника Розділля».
Є глибоке за змістом народне прислів’я : «Життя прожити – не поле перейти». Життя Зеновія Вереса – строкате, повне несподіваних поворотів та випробувань, у значній мірі вписується у цю відому мудрість. Головне, що своє життєве поле Зеновій пройшов гідно як і гідно завершив його, сповна виконавши свій військовий обов’язок у смертельній битві за Україну з нелюдами- росіянами…
Коли майже два з половиною роки тому росія розпочала підступне широкомасштабне військове вторгнення в Україну, Зеновію Вересу було вже майже 54 роки. Прожив непросте життя, але ніколи не здавався на милість обставин, а прагнув реалізувати себе, жити повноцінно і по – справедливості.
Зеновій – уродженець с. Станківці, а у певний період біографії був мешканцем с. Берездівці, де він після служби в армії одружився з місцевою дівчиною. Згодом в молодої сім’ї народилося двійко дітей, але років через десять життєва доля накреслила йому і його дружині новий, окремішний шлях земного буття.
Після розлучення Зеновій повернувся в рідне село Станківці і, як мовиться, продовжив життя з чистого аркуша. Він жив з батьками в рідній хаті, допомагав по господарству. Але не занепав духом, не сидів вдома склавши руки, а прагнув доробитися гідного, забезпеченого життя. Дуже сумував, коли два роки тому не стало його батька. Гідний син своїх батьків. Також не поривав зв’язків з колишньою сім’єю, допомагав дітям – донечці Юлії і синові Назару.
А декілька років тому Зеновій випадково познайомився з новороздолянкою Наталею Яцуновою, також, як і він, розлученою, також, як і він, з діточками, але також, як і він, стійкою до випробувань долі, а отже, вмотивованою. Зазнайомившись ближче, знайшли чимало спільного у своїх характерах, у поглядах на життя. Через деякий час вирішили жити у цивільному союзі. Зеновій, як і годиться, познайомив із своєю обраницею батьків у с. Станківці. Оскільки у цьому мальовничому селі раніше Наталя майже сім років працювала землевпорядником у сільській раді, тож батьки відразу впізнали, кого син обрав собі у супутниці життя, і не заперечували.
Так і жили в злагоді аж поки Зеновій не пішов у військо захищати Україну. Як згадує пані Наталя, Зеновій, як тільки була можливість, щоразу телефонував до неї або писав у месенджері, наскільки можна оповідав про військові будні.
У цьому році Зеновію двічі пощастило бути вдома. «Спочатку 20 квітня, коли командування військової частини скерувало його, як командира артилерійської батареї, у Львів, а точніше, у Сухопутну військову Академію, щоб прийняти поповнення у свою 4-у самохідну артилерійську батарею, – командира взводу Дмитра Бруцького, який проходив у академії курси підвищення військової підготовки, – розповідає Наталія. – Там вони і познайомилися, згодом у підрозділі міцно подружили. Не випадково на Чин похорону Зеновія військове начальство скерувало саме Дмитра.
Вдруге Зеновій гостював вдома з 30 квітня по 15 травня, перебуваючи у відпустці як військовослужбовець. На Великдень вони їздили з Наталею у с. Станківці, вітали рідних із святом, бажали Зеновію Божої опіки і Перемоги.
А 7 липня сталося непоправне…
Про світлої пам’яті воїна Зеновія розповідає його мати пані Ольга ВЕРЕС:
– Зеновій був добрим, працьовитим сином. Всебічно розвинутим, займався спортом, грав у футбол, був приязним і товариським. А ще кмітливим і звинним, по господарству порався вміло, тож ми, батьки, тішилися Зеником і бажали йому щасливої долі. Вихований у релігійній сім’ї, дотримувався релігійних свят, ходив до церкви.
Як і всі молоді хлопці, Зеньо, коли прийшов час, пішов у армію. Це було так давно, але і досі пам’ятаю, що мій син виявився здібним до військової служби. Зокрема, на нашу адресу в селі надійшло звернення – подяка від військового командування, де служив Зеновій, а також вирізка з армійської газети з матеріалом про сина, який проявив себе на військових навчаннях як найкращий артилерист – навідник. Знаю, що про нього був сюжет і на телебаченні. До речі, по завершенні строкової служби син зголосився на офіцерський вишкіл у військовій частині, який успішно закінчив у званні старшого лейтенанта
Звісно, переживала, що в нього не склалося сімейне життя, але тішилася, що має від шлюбу двох діток – донечку Юлію та сина Назара. А ще в мене є син Андрій та невістка Наталя, з якими живемо разом. Від ним маю двох внуків – Віталіну та Вікторію, яких дуже люблю.
Мій син Зеновій не цурався будь – якої роботи, тривалий час працював за кордоном, зокрема, у Чехії. Заощадивши певні кошти, купив 1-кімнатну квартиру у Новому Роздолі по вул. Винниченка, де і жив аж поки не був мобілізований у ЗСУ. Перед отриманням повістки у Збройні Сили син декілька крайніх років працював на одному з львівських підприємств, якщо не помиляюся, це відома фірма “Фуджікура”.
Він сумлінно працював, але також і був готовий піти захищати Україну, якщо отримає повістку . І коли це сталося, Зеновій наче і зрадів цьому, бо, як згадувала вище , він був вправним воїном, коли в юності служив у війську.
У війську Зеновія, який мав звання старшого лейтенанта, відразу запримітили командири, отож для вдосконалення артилерійської майстерності скерували на 2 – місячне навчання у Академію Сухопутних військ у Львові. Після вишколу у Академії Зеновія відправили на Яворівський полігон, а вже звідти – у Миколаївську область. Минув місяць – другий, як підрозділ де служив Зеновій, було відправлено на вишкіл у Німеччину. На той час Зеновій вже був командиром артилерійської батареї і його високий рівень бойової майстерності вразив німецьких артилеристів. Тому вони підготували лист – подяку моєму синові і відправили її в Україну в частину, де служив син.
В січні цього року за бойові заслуги, відвагу та мужність мого сина було нагороджено Орденом «Срібний Хрест».
А ще Зеновій був дуже сімейним і родинним. Як тільки була нагода, син телефонував і мені, і братові, цікавився, як наше здоров’я, що нового в селі, загалом в наших краях. Перед тим, як сталося непоправне і життя сина забрала ворожа ракета, Зеновій зателефонував мені і сказав: «Мамо, ми їдемо з побратимами на нову позицію, тому днів з десять я не буду дзвонити. Потерпіть трохи…
Ми терпіли і терпіли б, скільки треба, аби тільки син виконав завдання і повернувся із завдання живим, але, на жаль, 7 липня наш Зеньо загинув від ворожого ракетного обстрілу у селі в Сумській області. Загинув за нас, за Україну. І я, і наша родина гордимося своїм сином…»
* * *
Зеновій Верес був не тільки вправним, можна сказати, вродженим воїном. І в цивільному житті він був надійним і відкритим, як би то сказати, дещо суворим, але справедливим. Ці якості відзначали і його родичі, і близькі, і донечка Юлія з зятем Василем, які живуть у Снятині Івано – Франківської області. На жаль, на чин похорону батька не зміг приїхати син Назар, який ще до війни переїхав жити у Прибалтику, та так і вкорінився там.
…16 липня, коли Зеновія Вереса відправляли у останню земну путь з батьківської рідної хати у с. Станківці, невимовний біль і смуток огорнули всіх присутніх на церемонії прощання. Ніхто не міг стримати сліз, ніхто…Глибоко банував за побратимом командир взводу артилерійської батареї офіцер Дмитро Бруцький, для якого капітан Зеновій Верес був не тільки безпосереднім командиром, а набагато більше – як батько, як старший друг – товариш. І в Новому Роздол, і в Станківцях він ставав навколішки перед матір’ю Воїна пані Ольгою і дякував їй за сина – героя, промовляючи «Простіть, що не вберегли…» і додавав: «Ми помстимося кацапам за вашого сина…».
Так буде! Не сумнівайтеся, московські нелюди. Україна з такими бійцями, незважаючи на болючі втрати, здобуде Перемогу!
Так, велику втрату понесла наша громада, непоправну втрату родина, діти і рідні і Збройні Сили втратили талановитого відважного командира – артилериста. А відтак – і Україна.
Проникливо із глибоким змістом мовила про Героя – земляка на Чині похорону міський голова Ярина ЯЦЕНКО:
-Всечесні отці, дорога згорьована родино, шановна громадо.
Сьогодні ми прощаємося із мужнім воїном Зеновієм Вересом
“Мамо, я повернувся з пекла!”
Саме з такими словами радісно телефонував Зеновій до своєї матері, коли їх вивели з Донеччини на Сумщину. Тішилися тим, бо там трохи спокійніше. Більше року був в найгарячіших точках спочатку Миколаївщини, а потім Донеччини. Бачив різне. Вмів багато.
Але людина, вона не з металу. Вона з крові, і поту, вона з емоцій, вона з втоми.
Тому хлопцям потрібна ротація в більш спокійні і безпечні місця.
Аби видихнути втому , аби відновитися фізично і духовно.
Але їх немає ким замінити і замість Західної України, відносно спокійнішим місцем стала Сумщина.
Зеновій був хорошим військовим. В січні цього року Генералом Залужним нагороджений почесним нагрудним знаком “Срібний Хрест” . У квітні підвищили у званні до капітана.
Більш спокійніша Сумщина давала надію що все буде добре.
«Тепер все буде добре, я вже вийшов з того пекла», – заспокоював Зеновій рідних.
Але де там. Теперішня війна вже зовсім не така, як ми собі уявляли ще рік тому. Дрони. Дрони. Дрони. Вони несуть вибухівку і можуть тебе дістати будь де. Так і тут. Дістали, коли військові намагалися передислокуватися в інше місце.
Сьогодні прощаючись з Зеновієм, знаємо, що він був добрим сином своєї землі.
Від імені всієї громади приношу співчуття мама Ользі, дочці Юлії та сину Назару, внучкам Алінці і Вікторії. Цивільній дружині Наталі та брату Андрію».
Саме завдяки таким воїнам, як ваш Зеновій ми досі не програли цю кляту війну. І не програємо. Я в це вірю.»
Підготував Іван БАСАРАБ
