Сьогодні, у світлий день Вознесіння Христового, високу нагороду (посмертно) Василю Лопушанському, який загинув смертю хоробрих 18 грудня 2022 року, вручив дружині Героя Ірині Лопушанській начальник другого відділу Стрийського РТКЦ та СП підполковник Михайло Романович у м. Миколаїв.
У вінок пам’яті про Воїна – земляка пропонуємо редакційну публікацію із добірки «Полеглі Герої Новороздільської громади»
Василь ЛОПУШАНСЬКИЙ
12 вересня 1992 – 18 грудня 2022
Василь Лопушанський,народився 12 вересня 1992 р. в с Долішнє, де і провів своє дитинство.
Навчався у Горішненській школі. Класний керівник Ніна Іванівна Рудецька розповідає: «Василь був дитиною активною, в класі і в школі, свого роду лідер, на якого рівнялися однокласники, був взірцем для класу. Дуже вихований. Дуже добре вчився. Приймав активну участь у гуртках. Коло спілкування Василя – люди, які цінували все українське, які налаштовані були патріотично».
У 2011 році закінчив Новороздільський політехнічний коледж за спеціальністю комп‘ютерна інженерія.
Як згадував на похороні настоятель церкви Святителя Миколая ПЦУ отець Ростислав Мига, він мав за честь вінчати молоду сім’ю – Василя та Ірину Лопушанських – у травні 2014 року. Року, якого розпочалася російсько-українська війна. Війна, яка їх навік розлучила…
У жовтні 2014 отець Мига хрестив донечку Ілонку. Як тішилися батьки! Які плани складали! Але у лютому 2022-го Василь мав один план – повернутися до України і йти звільняти її від ворога. І наполегливо йшов до цього…
Після закінчення коледжу Василь працював на ОДВ «Електрик», а потім – їздив як більшість чоловіків у Польщу на заробітки.
Напевно, Василь ділився більше воєнними буднями з односельцем і другом дитинства Володею Вітровим, аніж з мамою та дружиною, бо ж оберігав своїх від тривожних новин.
«Він завжди допомагав, всім, не лише мені, завжди відгукувався на прохання допомогти», – розповідає Володимир. Вони дружили з дитинства, а коли їх дружини з різницею в два дні народили донечок і подружилися у пологовому відділі, то це ще більше зміцнило їх дружбу.
У перші ж дні війни Василь сказав, що приїде воювати, одразу написав заяву на звільнення і приїхав в Україну. У військкоматі, як ми і попереджали, медична комісія відправила «на долікування», бо ж Василь віддавна мав проблеми з хребтом. І так декілька раз його відправляли, але юнак наполегливо стояв на своєму –«я не буду тут сидіти, я приїхав воювати». Аж у червні Василя відправили на навчання біля Львова, опісля – у військову частину під Києвом, згодом – місяць біля Словְ‘янська.
Уже тоді від важкого броніка і решти озброєння починала боліти спина (давалася взнаки задавнена проблема), але Василь навіть «сварився» з командуванням: чому мене на відміну від моїх побратимів не відправляють на передову? Він таки домігся свого – відправили служити біля села Зарічне на Донеччині: і на «одиничці» був, і на «нулю». Після одного з обстрілів довелося виносити багато ранених, після чого сильні болі не вдавалося збити навіть обезболюючими, тоді Василя і направили в лікарню у Дніпро, де його практично визнали частково непридатним до служби. Тоді ж нього в Дніпро і їздила дружина Ірина. Василь мав повернутися в частину, узгодити дещо по документах. Володимир точно знав про службу Василя, бо щодня друг мав як не подзвонити чи написати, то бодай скинути у щоденному повідомленні «плюсик – +» мовляв, у мене все добре. Останніх кілька днів заповітний «плюсик» не приходив.
Василь Лопушанський загинув у с. Невське Луганської області 18 грудня внаслідок артилерійського обстрілу від поранень, несумісних з життям.
Поховали Героя у рідному селі Долішнє.
У Героя залишилися мама Марія, тато Василь, вітчим Михайло, який його і виховував, дружина Ірина і 8-річна донечка Ілонка, татова «копія», як мовиться, учениця 2-го класу Новороздільського ліцею ім. в. Труша.
Віра ВЛАСЮК
