Ми не бачились майже рік. Пригадую, це було під час виступу Анастасії Приходько в нашому місті у серпні 2023-го.
Днями в Новороздільській школі №3, що носить ім’я Героя України кавалера ордена Богдана Хмельницького екс – командира 8-го окремого батальйону УДА «Аратта» Андрія Гергерта, в рамках проведення спортивних заходів, присвячених Дню Міста, відбулась церемонія відкриття футбольного турніру серед дітей 2014 -2016 років народження (ви тільки б бачили як світились їхні обличчя, а з яким запалом вони виконували Гімн України, поклавши руку на серце!).
Урочисту церемонію відкрив промовою кавалер ордена Богдана Хмельницького, командир підрозділу «Аратта» ГУР Міністерства оборони України Андрій Копичин ( позивний «Марадона»).
«Любіть Україну, любіть рідну землю», – з такими словами він звернувся до юних футболістів.
І витримавши коротку паузу, продовжив: «Я пригадую, як у вашому віці мій тренер вперше виводив мене на зелений газон. Не засмучуйтесь, якщо сьогодні Кубок Міста здобудете не ви. Ви здобудете важливіше – досвід командної гри, а це вже перемога».
Звертаючись до дітей, друг «Марадона» також згадав і близького друга, якого втратив на війні півроку тому…
Сказане командиром спецпідрозділу передаю тезово, ніколи не користуюся диктофоном, інколи він тільки заважає.
«З кожним роком війни комбат «Аратти» стає все більш загартованішим, це навіть візуально помітно», – подумалось.
Мабуть, у короткій відпустці з фронту, тож приїхав в рідний Новий Розділ напередодні Дня Міста. Можна собі лишень уявити, яке це відчуття – повернутися з війни до рідного дому, обійняти на порозі маму…
А після нетривалої відпустки – знову на фронт.
Повертайся з Перемогою, друже Андрію! Рідне місто гордиться такими своїми синами…
Сьогодні я дотримуватимусь єдиного смислового рефрену, тож продовжу.
* * * *
Ми не бачились з нею 5 років. 26 серпня 2019 року вона приїхала з Маріуполя в Новий Розділ на річницю загибелі побратима.
Цього разу вона вийшла з військового медичного пікапу з букетом з двадцяти – тридцяти троянд. Військова форма змінює зовнішність людини, та я впізнав її відразу. Все ті ж тату, той самий рішучий погляд.
«Вітаю Маріуполь в Новому Роздолі!»- привітався.
«Давайте кудись поїдемо поообідаємо» , – запросив її з побратимом, який незворушно сидів за кермом.
«Ми обідали годину тому на полігоні, а попереду дорога довжиною 1300 км, дякуємо, та, на жаль….» – ось так, не встигли зустрітись, а вже час прощатись.
Я розпочав чомусь пафосно: «Хай боги вийни…(а далі за текстом – «…оберігають», “допомагають…»), проте щось зупинило мене.
«Дай обійняти тебе, дитино!», – все, на що спромігся промовити, і поклав руки на тендітні дівочі плечі.
Скількох поранених вона винесла з поля бою на цих плечах, під свист ворожих куль!
«Вислухай, – промовив до неї. – Відпустка з фронту завершилась, а там і контракт. Можливо, подумаєш про особисте щастя?»
Передам дослівно її відповідь: «Моя війна завершиться кровною відплатою – за батька, закатованого кацапами в Маріуполі в травні 2022-го, за полеглих побратимів зі своєї 67-ї бригади, за Широкине, яке стало мені рідним домом з 2016-го і яке зруйнував ворог, за кохану людину…»
Я мовчав. Після таких слів можна тільки мовчати.
«Вибачте, поспішаю – в автівці зброю треба до ладу довести, та і дорога з Нового Роздолу до Харкова не близька»…
Отже, увесь квітень, як вона мені розповіла, воювала у Часовому Яру (пекло – це навіть не порівняння, якщо з чимось порівнювати). На мої запитання про це місце, вона глянула мені в очі й іронічно здригнула в напівусмішці губи, жодного слова не проронила.
А тепер – Харків…
«Бувають же долі!», – подумав в цю мить.
Невеличкий пікап з величезним білим хрестом через все авто рушив. Такий компактний, лишень водій та медсестра, та всередині не більше двох поранених, яким знайшлося б місце.
Що важливо – якось відразу відчуваєш, що ця бойова машина перебувала в самому епіцентрі «м’ясорубки».
Такий собі невеликий «хижак» з білим хрестом. Через лобове скло авто вона перша подала знак: «Вікторія – Перемога!»
Номер мобільного не залишила: «Буду повертатись зі Сходу, наберу вас у Львові», – її слова.
Повертайся, Олено! Повертайся не у відпустку, а з Перемогою!…
Військовий автомобіль злився з колоною цивільних авто й зник з поля мого зору за лісовою смугою, що веде до сусіднього Малехова.
В очікуванні транспорту звернув увагу на напис «Новий Розділ», викладений з кам’яних літер.
Завтра в мого міста День народження. Це місто мого дитинства. Чи можна не любити дитинство?
Що побажати тобі, Новий Роздоле? За краще розіллюся цитатою з Каннігена (роман «Годинник»): « …Як утіха нам дається година там, година тут. І кожен знає, що за ними будуть інші, значно гіркіші й суворіші. І все ж – ми любимо це місто, цей ранок; ми постійно сподіваємося на краще…»
Любимо, сподіваємося. І відчуваємо відлік. Відлік війни.
На мій погляд, найголовніший і найболісніший нерв нашого життя.
Нехай завтрашній день твого народження, Новий Роздоле, стане символом нашої незламності та віри у твоє світле майбутнє…
Володимир КУКУРУЗА. 25 травня 2024р.
