Неймовірна довга дорога додому… Наші сподівання та віра у те, що Руслан Шурпик живий, – не справдилися! Надія вмерла разом з результатами ДНК-експертизи. Воїн до січня 2024-го вважався зниклим безвісти, однак після процедури ідентифікації було встановлено, що наш Захисник загинув у районі населеного пункту Білогірка Херсонської області ще 13 вересня 2022 року при захисті Батьківщини, виявивши стійкість та мужність, під час виконання бойового завдання в складі підрозділу.
44 роки – молодий повний сил чоловік, сім’я, син, мама, родина, друзі, робота – він потрібен був усім. Але зробив свій вибір, бо дуже любив Україну…
Руслан народився 18 квітня 1978 року у батьковому селі – Клевань у Рівненській області. Але зростав вже у Новому Роздолі. Навчався у Новороздільській школі №5, де вчилася і його дружина, а згодом – їх єдиний син. Після школи здобув професію будівельника у Новороздільському профтехучилищі №6. І працював на будівництві у Львові, здобувши славу відповідального майстра на всі руки. А ще мав улюблене заняття – рибалка на Дністрі біля с. Підгірці: уже промчав на своєму квадроциклі – звично зауважували мешканці села привітного і товариського чоловіка.
У 2015 році, вболіваючи за долю держави, добровільно пішов воювати. Тож у той чорний день 24 лютого 2022-го йому зателефонували – через кілька годин збору уже був у військкоматі. Руслан – командир екіпажу танку, у складі відомої 24-ї бригади був у всіх найгарячіших точках новітньої війни. Телефонував часто – то у піднесеному настрої, то відчувалася втома, хоча у подробиці воєнних буднів не вдавався. Лише просив молитися за нього, бо молитва, казав, єдине, що може нас врятувати. Того злощасного 13 вересня 2022-го говорив недовго, мовляв, відключаю телефон, бо йдемо на бойове завдання. Відключив назовсім. Хоч рідні до останнього дня плекали надію: можливо, в полоні, думалося. Його тіло разом з десятками побратимів знайшли на Херсонщині вже у березні 2023-го, після деокупації регіону. Але результати ДНК-тесту дали результат уже в останні дні року.
«Він сильно любив Україну, – важко зітхає дружина Оксана. – Аби тільки недаремні були ці багаточисельні жертви. Бо недоліків та помилок в країні і в армії, на жаль, чимало».
Непоправною втратою стала смерть батька для 22-річного сина Антона, який навчається у Новороздільському професійному ліцеї та уже і працює. Гірчить і дружині, бо ж ще жити та жити би. Розривається болем мамине серце: багато літ тому похоронила юну донечку, тепер – сина-Воїна.
У невимовній тузі проводжали Руслана у велике свята Водохреща в останню путь мама Люба, дружина і син, брат, численні друзі, родина, мешканці Нового Роздолу. Поруч – полеглий герой Андрій Щербак, і хоч він з далекого Маріуполя, у них спільне головне – їх життєвий вибір, їх відданість військовій присязі і українському народу.
Герої не вмирають!
Віра ВЛАСЮК
