- Люди нашого міста
У ці тривожні для країни часи, після російського повномасштабного вторгнення, ми ще раз згадуємо інші трагічні часи, коли свавілля «старшого брата» калічило долі, відбирало життя, винищувало українців як націю. Але героїзм нашого народу, який віками боровся за свободу, переможе ката при підтримці цивілізованого світу. Читайте розповідь про трагічний й героїчнй водночас життєвий шлях п. Стефанії Труш. СЛАВА УКРАЇНІ!
Стефанія Михайлівна Труш-Зошій народилася 21 листопада 1935 року в селі Дубівці Галицького району Львівської обл. в родині селянина. Дітей було шестеро, один хлопчик помер малим. Мали велику господарку, працювали на землі. Дитинство маленької Стефи випало на роки становлення колгоспів у Західній Україні. Після звільнення земель від фашистської навали селяни потрапляють в більшовицьку неволю. В 1939-40-х роках «совєтам» не дуже вдавалася організація колгоспів. І зараз вони з новим запалом взялися до створення колективних господарств. Батько Стефанії Михайло Зошій чинив спротив, не бажаючи вступати до колгоспу. Старшого сина Петра разом з іншими хлопцями мобілізували до лав радянської армії. Через декілька днів він і ще п’ятеро хлопців з села втекли і, прибувши додому, почали ховатися, доки не зв’язалися з партизанами.
Хата Михайла Зошія стояла через дорогу від лісу. Одного разу Петро з побратимами прийшли до хати взяти харчів, теплий одяг, все, що таємно збирали свідомі українці. Стефу, якій було 10 років, поставили на варті. Коли дівчинка побачила на дорозі енкведистів, вона стрімко побігла до хати. Ворог зрозумів, що тут на нього чекає «здобич». Оточили обійстя, хлопці розбіглися в різні боки. Петро побіг до річки Дністер, де його зустрів партизан, який таємно працював на владу і здав його. Після допиту та тортур Петра відвезли в районний центр. По дорозі стався бій з партизанами і Петро знову опиняється в лісі, де і вказав на зрадника. Партизанська кара не заставила себе чекати. Згодом до родини прийшла звістка про загибель Петра.
Визвольні змагання в цьому регіоні не давали спокійного життя радянській владі. Вже повивозили до Сибіру більш заможних селян. Дійшла черга й до родини Михайла Зошія. 17 лютого 1949 року до хати завалили п’яні «енкведисти», розпалили піч, обвішали хату смердючими онучами, вимусили господаря поставити на стіл їжу і гуляли до четвертої години ранку. Потім підняли родину, дали 5 хвилин на збори і сповістили, що відправляють їх до Сибіру. Похапцем зібравши речі, приїхали в Галицьку тюрму – батько, мати і дві доньки. Старша донька, заміжня, жила окремо. Син Іван працював в Галичі на будівництві моста, потім його мобілізували до лав радянської армії. Їм вдалося уникнути переселення. В камері було дуже холодно, майже не годували. Скромні домашні харчі закінчились і люди голодували.
Потім була Коломийська тюрма. Почався Великодній піст. Бранці молилися і співали. Під час молитви відкривалися двері і охорона нецензурною лайкою забороняла останнє, що тільки могла, – спілкування з Богом. Нарешті погрузили в товарні вагони, не прибрані після перевезення тварин, і почався ще один етап, який не всі змогли пережити. На зупинках виносили мертвих, дітей, які лишилися сиротами забирали до дитячих будинків. По прибутті на станцію погрузили в машини і привезли в поселення Анга Томської обл.
Довжелезний барак мав по обидві сторони двоповерхові нари. Дві буржуйки в різних кінцях, які не здатні були хоч якось нагріти приміщення. Температура -50 градусів, волосся примерзало до стіни. Родина ледве виживала, праця на морозі, після якої не було де зігрітися, виснажувала. Стефанія з сестрою пішли в няньки, працювали за їжу. Зразу після приїзду батько писав листи до Хрущова, до Малинкова про незаконне переселення. Та відповіді були невтішні. Стефа приймала участь в художній самодіяльності. Організувала драматичний гурток, де спромоглися поставити п’єсу Панаса Мирного «Лимерівна». Хтось з вільнонайманих робітників, друзів Стефанії, привіз з України у подарунок Кобзаря. Вона читала вірші на українській мові, їй аплодували українці та переселенці з Прибалтики. Сестра влаштувалася на лісопилку, Стефанія працювала на телефонній станції. Збирали кошти з мрією повернутися додому. Нарешті дозвіл на повернення було отримано. Родина поверталася до старшої доньки в м. Галич Івано-Франківської області. Довго не могли отримати паспорти. Не мали роботи, бо не мали прописки. Стефанія писала у всі інстанції. Врешті-решт, отримавши паспорт, переїхала в м. Новий Розділ. Влаштувалася на сірчаний комбінат, де і працювала до пенсії. Тут зустріла свого чоловіка Труша Василя Степановича, з яким прожили разом все життя. Разом працювали на сірчаному комбінаті, разом виростили сина і доньку. Мають трьох онуків і трьох правнуків. Стефанія Михайлівна, працюючи на комбінаті, приймала участь в художній самодіяльності.
Перебуваючи в досить поважному віці, вони потребують допомоги, яку і отримують від друзів та сусідів. Стефанія Михайлівна висловлює щиру подяку Мнех Марії та Миколі, Геряк Ганні та Досяк Катерині за теплоту і турботу, яка так необхідна людям в цьому віці.
Наталія Співак, за дорученням НО ГО ЛОСПВУ
