Насамперед, зізнаюся, що киянка Олена Білозерська – до Революції Гідності відома журналістка, блогерка, громадська діячка, з 2014 року – снайперка в Добровольчому Українському корпусі “Правий сектор” , згодом в Українській Добровольчій армії, а з 2018 року офіцер морської піхоти Збройних Сил України, кавалер ордена “За мужність” ІІІ ступеня – є однією з моїх улюблених авторів, а її книга про перші роки російсько – української війни “Щоденник нелегального солдата”, видана в жовтні 2019 року (до речі, з дарчим підписом легендарної Лицарки), – одна з моїх настільних книг .
А відтак, після освідчення в любові, пропоную до уваги читачів допис Олени Білозерської, надрукований сьогодні у розділі “Блоги” інтернет – видання “Цензор.НЕТ”: https://censor.net/ua/b3453426
Два тексти, які справили враження. Автора першого знають усі. Це генерал Залужний. Він написав, що війна стає позиційною, а це означає затягування, яке вигідне нашим ворогам. Далі він називає ряд умов, необхідних для відходу від позиційної форми ведення війни. Не мені судити, скільки часу і ресурсів потрібно для їх виконання. Але умов багато і вони складні. З цього випливає, що наразі, ще на якийсь, поки що невідомий час, маємо даність: Першу світову з дронами.
На полях Першої світової потрібно, передусім, багато артилерійських боєприпасів. Судячи з усього, Росія нещодавно отримала з Північної Кореї цілий мільйон. Цього їм повинно вистачити місяців на три. У середині вересня Бункерний зустрівся і добазарився з Пончиком – і за півтора місяці воно вже летить по нас. Не у 2025 році, чи ще колись там, коли погодять пакети допомоги, прорахують ризики для власних рейтингів і викорінять корупцію в країні-отримувачі – а зараз. Можете мене розфрендити, відписатися і забанити, але правда від того не зміниться: в умовах війни демократії не працюють.
Демократія – це добре і правильно. Так само правильно, як заборона вбивати людей. Але у війн інші правила. Всі розуміють, що ворожих солдат вбивати можна і треба. А на рахунок демократії чомусь “все не так однозначно”.
Другий текст написала Lada Antomonova – цивільна жінка, мама трьох дітей, з високим дистанційним заробітком, досконалим володінням англійською і купою родичів і друзів за кордоном. Обставини її життя ніби самі підштовхують до еміграції. Але вона вперто залишається тут. І питає номер картки, куди їй задонатити на танковий завод. Бо “потрібно мати свою сковорідку для самооборони від злодіїв, а не просити сусідів, щоб позичили, бо злодії нишпорять по хаті, а тобі немає чим аргументувати… Я хочу, щоб був патронний завод мого району, бо нам довго воювати, а виробництва досі немає. Я хочу, щоб моє ОСББ робило дрони вечорами. Я хочу, щоб ми офіційно перейшли на воєнні рейки… Ми що, не здатні штампувати ті патрони? Ми не маємо з чого робити те залізяччя з вибухівкою?”.
Демократія може бути цивілізована, освячена сторічними традиціями, як у Британії. Вона може бути молода, нарвана і корупційна, як у нас. Але суть її однакова: влада уникає непопулярних кроків, щоб не зіпсувати свої рейтинги. Влада орієнтується на думку більшості. А більшість завжди вибере не терпіти незручностей, пов’язаних з війною. В тому числі не бити колеса на поганих дорогах. Тому і бруківка замість снарядів. Тому економіка досі не переведена на воєнні рейки. Не проведено трудову мобілізацію, і ті дешеві снаряди – шматок металу, шматок вибухівки, порохи і підривник – не кліпаються у три зміни на підземних заводах. Тому немає військово-польових судів, а ухилянти і дезертири відправляються в кращому разі в тюрму чекати амністії, а не в штрафбат на передову. І вишенькою на тортик – аргумент, що це, мовляв, ознаки совка, з якими ми боремось, що “маленькою росією велику росію не переможеш”. Звучить красиво, ага. От тільки інших методів, як вести (і тим більше, виграти) велику війну людство ще не вигадало. І страх покарання за неявку по повістці чи невихід на трудову зміну аніяк не скасовує наше відчуття власної правоти, здатність до самоорганізації і високу автономність у прийнятті рішень – те, в чому ми на голову сильніші за окупантів.
У критичних ситуаціях перемагають ті суспільства, які здатні примусити своїх членів робити те, що невигідне кожному з них поодинці, але необхідне для виживання популяції.
У цій війні ми зазнали колосальних втрат. Купа людей загинули і ще загинуть. Ті, що виживуть, повернуться з підірваним здоров’ям і втраченими назавжди можливостями. Особисто мені пощастило мати міцну психіку, якій війна не завдає шкоди, але фізично на десятому році я вже не вивожу. І якщо не запрягти все, що досі не запрягалося – ми їх на собі не вивезем. Втратимо державу. І всі жертви будуть марними.
Олена БІЛОЗЕРСЬКА, військовослужбовець, блогер
