На гравюрі 1561 року зображений звірячий розстріл моskовитами вже повішених голих лівонських жінок. Під ногами жінок – їхні розстріляні діти, включно з немовлятами.
Ця гравюра наробила галасу в Європі тих часів. Зважаючи на те, що Лівонська війна почалася в 1558му і що канали поширення інформації були відповідними, то це майже оперативне інформаційне повідомлення.
Війну, звісно, почало московське болото (болоту захотілось виходу до моря). І програло. Але мова про інше, йдеться у повідомленні Ксенії Пономарьової у Facebook.
Мова про Бучу. Маріуполь. Ізюм. Зруйновані вщент населені пункти. Концтабори. Масові вбивства. Викрадення дітей, зґвалтування всіх сенсів. І жах від того.
Але ж це вже було. З Чечнею. З Грузією. Придністров’ям. Сирією. Другою світовою, як промовистий приклад.
Просто світ не бажав цього бачити. Навмисне спрощував. Легковажно забував. Давав шанс на цивілізований розвиток. Кепкував над аборигенами Африки чи басейну Амазонки.
Зло росло і міцніло. Щоб в 21му столітті в центрі Європи знову влаштувати середньовіччя із застосуванням сучасних методів знищення. Вже зрозуміло, що бог чи то махнув на них рукою, чи то залишив для балансу, але якось пєрєбор виходить з тим балансом.
Добре, що світова спільнота поступово приходить до усвідомлення: якщо росії зараз не дати боляче в ї@ало, наступного разу знадобиться шукати всім миром ядерну зброю (і то не факт).
Погано, що за прозріння вже сплачено величезну ціну.
Життями українців.
Ксенія ПОНОМАРЬОВА
