16.5 C
Lviv
14.08.2022
Новороздільська ОТГ

ТАТА Остроброд – «ПОБРАТИМ-Ко»: 9-й рік на волонтерському фронті…

З Тетяною Остроброд (тепер для всіх – Тата) знаємося давно, хоча бачимося рідко. Нова хвиля знайомства розпочалася у 2014 році, коли київська волонтерка розгорнула рух допомоги і в рідному Новому Роздолі. Відтоді десь іноді мигцем зауважуєш нові дописи чи мимоволі кинуті фрази у розмовах з новороздільцями: а Тата там то, а вона організувала збір на машину/ліки/озброєння тощо. У вир її волонтеризму затягує все більше людей. Ось і ця розмова відбулася не просто при мимолітній зустрічі, а «на колесах», коли слід було скочити у авто, якою прямувала до Львова поповнювати запас потреб військовослужбовців, якими опікується Тата. 9-й рік поспіль…. Бо ж у неї немає «наші» і «ваші», немає окремо виведеного підрозділу, якому допомагає (хоча у пам’яті завжди ближче до серця рідний 5- батальйон Української Добровольчої Армії та окремий легкопіхотний загін «Волинь», у складі яких числиться): «Усі воїни – мої, це ж як одна родина, ну як її можна поділити? Переконана, не можна визнати оцього воїна як «нашого» і організовувати йому всяку допомогу, а «не нашому» нехай інші надають. Приміром, солдат з Херсона, чи з Сіверодонецька, то хто йому має сітки плести, пиріжки пекти, рукавиці тактичні купити? Хто, як Херсон окупований, а Сіверодонецьк практично знищений? Не можна так ділити!» – впевнено твердить досвідчена волонтерка.

У перше ж питання – «Де Ви були, коли почалася війна….» – вносить свої корективи.
-Війна? Чи повномасштабне вторгнення російських військ в Україну? Бо для більшості, як не дивно, війна почалася 24 лютого 2022 року. Тоді як насправді вона триває з весни 2014-го. І ті, хто пішов з барикад Майдану на фронт на сході України, усі ці роки говорили, наголошували, кричали, що повномасштабне вторгнення росії буде, але до нас не прислухалися, на нас не зважали, ігнорували. Натомість ми вели посилену підготовку – підвищували рівень боєздатності, проводили вишколи і тренінги для мирного населення, удосконалювали навики з тактичної медицини.
Расєянці ніколи не зупиняються на «півдорозі», тобто анексувавши лише частину території як Крим чи Донбас, їх завдання не частина Донеччини, як багато хто думав: їм потрібна вся Україна і не інакше – або в складі російської імперії, або щоб України як держави не існувало в принципі, що і підтвердила своїми діями росія, знищуючи цілі міста і села, творячи геноцид українського народу. Та це навіть не в 2014 почалося, бо такі взаємовідносини росії і України уже не перше століття….…

расєянці? Вперше чую таку назву.
-Це так з огидою називаю тих нелюдів. А взагалі то вперше почула це слово від 6-річного похресника, який у листі до Миколайка написав своє побажання: «…. і щоб всі расєянці здохли».

Отож, де Вас застало 24 лютого?

-Почну з того, що кілька років проводила реабілітаційно-психологічні заїзди для воїнів і їх сімей, зокрема, з паломницьким центром ми побували і на прощі у Меджугор’є, містечко в Боснії та Герцеговині, де дійсно відчула спокій, благодать і де вартує побувати. І от мені сказали: «Тата, Богородиця тебе хоче бачити». Зібрала подруг, дружин учасників бойових дій – Надя з Нового Роздолу і Таня з Дніпра, та й подалися на всезагальну Молитву за Україну. «Ми ще маємо час, встигнемо повернутися до початку повномасштабного вторгнення (до 25-го, так подумали собі)». У ніч на 24 лютого фізично і на енергетичному рівні відчуваю, щось не так, організм бунтує. І таки о 4 годині 3 хв за європейським часом почали бомбити Київ. Зі соцмереж і «почула» це. Одразу мамі зателефонувала, дівчат розбудила. Ми підняли всю групу, але виїхати зразу було неможливо через організаційні моменти.
Моніторила ситуацію в он-лайн, на постійному зв’язку з побратимами, з волонтерами, з певними групами людей (адже ми наперед мали обумовлені і точки збору, і обговорений зв’язок, і розроблену схему злагодження). Он-лайн організовували і поселення біженців, створювали логістичний центр по медицині, базу даних по транспорту (хто може вантажі перевозити, і з-за кордону також, хто має автомобілі і т.п., шукаючи і жінок з такими навиками). Це вже потім долучилися айтішники і прописали програми і «Прихисток», і щодо логістики, а спочатку ми вручну вносили усі дані і обдзвонювали людей, адже за 9 років уже мали напрацьовані контакти, та й в довоєнному житті у багатьох з нас був бізнес, досвід керування
На ранок 25 лютого ми перетинали піший кордон з Угорщини, а назустріч – кавалькада автомобілів, переважно за кермом – чоловіки. Бо ж на жінок не звертаєш уваги – це нормально, що жінки з дітьми втікають від війни. Це свого роду їх обов’язок – зберегти та виховати українців, врятувати генофонд нації.
До речі, ми і зараз закликаємо людей з тих місць, де ведуться активні бойові дії, щоб вони, мирне населення, у кого є можливість, виїжджали у безпечні місця, адже це «розв’яже руки» нашим військовослужбовцям, дасть можливість нашим ЗСУ працювати «по ворогу». Або хоча б укриття добрі шукати. Адже окупанти, як і обіцяли, ховаються за спини цивільних людей. Зрозумійте, ваш рівень патріотизму від того, що виїхали із зони бойових дій, не зменшиться, але цим ви дасте можливість українським воїнам більш активно і успішно вести бойові дії.
Так от, повертаючись до перетину кордону. Назустріч нам вийшов з авто чоловік, років 40-ка, цікавлячись, чому нас (а були переважно жінки) завернули. «Ми повертаємося в Україну, бо почалося повномасштабне вторгнення», – пояснили. «Ну так, певно, хтось же ж має неньку-Україну захищати», – відповів чоловік, навіть не усвідомивши, напевно, як таким чином принизив себе як чоловіка, як сильну половину, як захисника.
До Києва ми не доїхали через певні обмеження та комендантську годину, зупинилися в стриян, уже наступного дня зустрічаючи друзів – багатодітні родини зі сходу, знаходячи їм прихисток в Карпатах, в Румунії, на Львівщині.

Напевно, це й допомагало долати стрес і шок перших днів..
-Чесно, не було шоку. Ми ж знали, розуміли, усвідомлювали. Та й за роки війни рівень стресу завжди був високий. Навпаки, ці події мобілізували наші сили та ресурси. Головне – ми були в роботі, куди поселити біженців, де знайти водія чи перезавантажити отриману гуманітарку із-за кордону, як передати ліки на передову… Щодня, та що там – щохвилини – воєнні вісті, постійне інформаційне навантаження, миттєві зміни планів тощо. Часу на важкі роздуми не було.
Ще в туристичному автобусі інформувала групу про перебіг воєнних подій на Україні, бо ж і інтернет не у всіх був, та й їхали у війну, тобто у невідомість. Паралельно «проводила» такі експрес-курси, як надавати першу домедичну допомогу, як реагувати на повітряну тривогу, як поводитися при небезпеці хімічного ураження…

Звідки такі повні знання?
-Так у країні 9-й рік війна! Ми постійно підвищували рівень знань та практичних навиків. І з вдячністю пригадую вчителя військової справи у рідній Новороздільській ЗШ №2 М.І. Зарудного за його фаховість – багато чого навчив, і ці знання десь на задвірках пам’яті чекали свого часу. При мені завжди одноразові медичні рукавички і перев’язочний пакет, а ще перше правило надання допомоги ближньому – «Переконайся, що це безпечно для тебе». Це звички свідомого громадянина, громадянина країни, у якій йде війна.
І ще одна звичка виробилася за ці роки – не будувати довгострокові плани, але діяти негайно, не відкладати, бо ситуація стрімко змінюється.

Тата, ти створила благодійний фонд «ПОБРАТИМ-Ко». Коли виникла така ідея? Адже волонтериш ще з Майдану…

Феномен українського волонтерства з 2013 року і донині є унікальне явище, бо ніде такого нема в світі. Бо тут витрачаєш не лише час, зусилля, але й свої кошти. Не то меценат, не то доброволець… Та й в нас уся країна практично волонтерить.
Шкода лишень, що коло тих друзів, тих людей, з якими йшли ще від Майдану, стає все менше: так би мовити, спочатку були пліч-о-пліч, потім лікоть до ліктя, тепер – на відстані витягнутої руки. Гинуть побратими, посестри, відходять найкращі – і це дуже боляче. Але є нас гурт, як я їх називаю, «марафонці», волонтери на довгу дистанцію, з якими разом з 2014-го. Де б ми не були, ми завжди тримаємо зв’язок. Ми завжди готові допомогти один одному і підтримати, поділитися.
У перші дні повномасштабної війни повсюди виникли новітні волонтерські центри, гуманітарні штаби тощо. Так, ті перші найскладніші чотири місяці вони буквально стримали лавину біженців, годували і діставали спорядження для армії, але з часом і запал, і можливості фінансування, і темпи значно зменшилися. Потреби натомість не зникають, проблеми переселенців також, хоча і в менших масштабах. І військовослужбовцям також потрібно допомагати…
У багатьох новостворених волонтерських центрах немає напрацьованої співпраці з військовими підрозділами напряму, або є налаштованість на допомогу «своїм», тобто вихідцям із своїх громад. А волонтерство – це титанічна праця, де немає вихідних, де ненормований робочий день, де постійні, напрацьовані роками зв’язки і логістика дають результат, де немає поділу на «наших» і чужих. Це логістика фронту – і це не лише про транспорт, а про різні потреби: у кого що є, що кому потрібно, хто може дістати чи поділитися, це і вирішення будь-яких питань юридичних, законодавчих, і розголос та вчасна й повна інформація, словом, весь спектр. Тут немає неважливих речей.

Ні, ми нікого не осуджуємо, ми вдячні кожному за посильну працю, за проявлену турботу – і надалі закликаємо до тісної співпраці, до об’єднання, до взаємопідтримки, і до подолання проблеми комунікації між волонтерами. Бо дієва комунікація – це головна наша сила, а ефективність комунікації напряму залежить від т.зв. «горизонтальних» зв’язків, що дає можливість своєчасно і максимально швидко закрити усі необхідні потреби.
Лише не зупинятися, не казати «я змучився», не відмахуватися «я вже давав допомогу армії чи сплатив податок». Вони, наші захисники, там, на передовій, не мають права «змучитися» чи розвернутися і піти, бо я вже свій внесок зробив. Ми мусимо спільно стояти до Перемоги: вони – на передовій, ми – створювати міцний тил.
Часто запитують, а що робить держава, а де кошти, які йдуть з-за кордону? Зрозумійте, війна – дуже-дуже дорога річ: кожен постріл коштує грошей, зброя, набої, масштаби колосальні, величезна кількість людей задіяні, а це і зарплати, і екіпірування, і нагодувати, і воду доставити, а транспорт – відремонтувати, пальним заправити, та загалом машини дано стали розхідним матеріалом (виходять з ладу, бо не нові, а ще коли під обстріл потрапляють, та й в яких умовах їздять)… Це все кошти, величезні.
Щодо благодійного фонду, то ще в 2014 році всі документи мала підготовлені, але не було часу довести до пуття. Коли кілька років тому знову повернулася до юридичного оформлення, то назву уже «забрали» – так і появилося «Ко» до «Побратима» – так собі на український лад – «ПОБРАТИМ-Ко» (діти у таборах, до речі, асоціювали цю назву з іменем казкового героя Котигорош-ко). Зараз, під час воєнного стану, спрощена процедура реєстрації благодійних фондів, тому використала цю нагоду, бо це дозволяє розвивати співпрацю з іноземними донорами.

Чим займається Ваш фонд?
-Та всім практично… У 2014-му купували спорядження, екіпірування та й загалом все необхідне для добровольців (бо ж вони не були на державному забезпеченні) та й всієї армії. Проводила реабілітаційно-психологічні тренінги, табори, заїзди для побратимів і їх сімей – отож є своя реабілітаційна програма, є досвід.
З березня уже 2022-го придбали і передали на фронт більше 50 тепловізорів, прибори нічного бачення, турнікети, медицина, військове спорядження – броніки, шоломи, автомобілі «швидкої допомоги», займалися перевезенням гуманітарки – як одягу, так і харчів, евакуацією і поселенням біженців.
На початку весни лише з Німеччини та Нідерландів щотижня йшли мінімум дві повні машини, одна йшла на фронт, іншу перевантажували і вже назад поверталися з нашими біженцями – мами з дітьми. Взаємодіяли і з іспанськими пожежниками. Назагал це десятки тонн допомоги.
У Каталонії і Андоррі були проведені за безпосередньої участі наших земляків, співмістян – професійних музикантів – благодійні концерти, завдяки котрим були зібрані кошти та придбані генератори, кровоспинні турнікети.
Українці Каталонії дуже багато нам допомагають. От і зараз готуються до благодійної виставки-продажі у Барселоні. Отож запрошую усіх майстринь/майстрів долучитися до цієї виставки (контакти співорганізатора виставки – Тати Остроброд – надамо всім бажаючим долучитися – авт.).
У Німеччині, де довелося зачекати придбання автомобіля, з українськими біженцями організували благодійний ярмарок: на ходу наплели браслетів, напекли пиріжків, зварили борщу червоного і зеленого, наліпили вареників, голубців – і так вторгували чималу суму.


Пригнали і передали військовим 7 машин «Швидкої допомоги» (з них два «Форди» і решта пікапи Mitsubishi L220), які попередньо перефарбували, підремонтували і переобладнали під медевакуацію. Одну з них передав меценат, решту придбали за зібрані нашим фондом кошти. Днями сьома «швидка» знову вирушає на передову, звісно, з набором необхідних ліків і навіть придбаним електрокардіографом.
До збору коштів на придбання автомобілів медевакуації і їх укомплектування масово долучилися і новороздільці, зокрема, окремо збирали кошти у костелі Берездовець, прихожани православної церкви святителя Миколая, учителі і випускники однієї з новороздільських шкіл, словом, рідному місту щиро вдячна за небайдужість і активність.

Тата, давай ще раз озвучимо реквізити благодійного фонду «ПОБРАТИМ-Ко», адже наразі краю війні не видно, а допомагати нашим воїнам потрібно щодня

ПриватБанк
4149 6293 5052 8782 (грн.), 4731 2196 4664 6202 (євро), 4731 2196 4736 5729 (долар США).
Призначення платежу: «благодійна допомога».

Монобанк
4441 1144 4898 4680.
Призначення платежу: допомога армії.

БФ ПОБРАТИМ КО БО
Код отримувача: 44904241
Рахунок у ПриватБанку
UA 07336 6770 0000 2600 8052 563 792 (гривня)
UA 72305 2990 0000 2620 9692 410 200 (євро).

Миру нашій Україні – і якнайшвидшої Перемоги!

Волонтери, оті «марафонці», як їх назвала Тата, які не припиняють руху з 2014-го, дійсно, унікальні люди, і ніби трохи з іншого світу. Світу, де про жахіття війни говорять виважено і майже спокійно (бо ж легка сльоза десь і зблисне при розмові), де знайомих мають не лише в рідному місті, але і в кожній області, у кожному військовому підрозділі, та що там говорити, у кожній країні, де організовують допомогу Україні, світі, де найріднішим стає кожен воїн, з яким пересіклася на воєнних та волонтерських стежках, де знаєш «псевдо» кожного, і де довіряєш тим, з ким ніколи і не бачився наочно, але співпрацюєш у волонтерській мережі роками.
Слід було бачити, як випадково, у щоденній круговерті, радісно зустрілися у Львові відомі волонтери Тата Остроброд, подружжя Таня і Микола, пані Людмила, дехто з них – вперше в житті, але спільне коло знайомих у розмові вражало не лише кількісно, але й географічною широтою, а перелік піднятих проблем – обсягом і різносторонністю: від складних медичних назв ліків та обладнання, необхідного медикам, до питання повернення тіл полеглих побратимів з «Азову»…
Хутко, на ходу практично, обговорили усе, порадилися, поділилися новинами та розбіглися, домовившись про чергові волонтерські вояжі та потреби своїх побратимів. Бо назавтра у кожного попереду – нові виклики і довгі дороги.
Повертаючись зі Львова, замилувалися полем жовтоголових соняхів. «Не тішить, – сумно зітхнула Тата, – бо ж це символ пам’яті за полеглими під Іловайськом: саме у соняшникових полях вмирали наші захисники й захисниці, оточені ворожим кільцем…». Війна створила інші асоціації, іншу пам’ять, інші потреби.
Лише одна у нас спільна – підтримка Збройних Сил України – до повної Перемоги!

Схожі повідомлення

Герої не вмирають!

admin3

“Сірка” не допустила інспекторів для перевірки…

admin2

ТзОВ «Енергія-Новий Розділ» за порушення природоохоронного законодавства оштрафовано на суму понад 4 млн грн

admin2

У Новому Роздолі буде! Денний центр із кризовою кімнатою для осіб, які постраждали від домашнього насильства

admin2

Новороздільська ОТГ у рейтингу кращих громад Львівщини

admin2

«Зустріч» із полеглим смертю хоробрих героєм війни Андрієм Марунчаком: 14 лютого – у Будинку воїна у Львові, а 20-го – у новороздільському МБК»Молодість відбулися прем’єри фільму «Бандєровци…»

admin3

Залишити коментар