16.5 C
Lviv
28.05.2024
Україна

Спогад про “ніч з 18 на 20 лютого” 2014 (написано у 2019 р.)

Щоденник Революції Гідності

Автор: Олена Білозерська

Цей текст я мусила написати дуже давно, ще 5 років тому. Мусила записати спогади про цей день для історії. Але щоразу щось заважало. Не буду брехати, що було страшно чи боляче – банально не могла самоорганізуватись, завжди знаходилось щось більш термінове.

Я наївно думала, що завжди встигну, бо нічого не забуду. Ага, зараз Спогад про ніч з 18 на 20 лютого 2014 (написано у 2019 р.) 04. Кілька років на війні, плюс контузія – і позабувала значну частину подій.

Зараз я на службі, і в мене знов обмаль часу. Але треба. Як пам’ятаю зараз, сьогодні, так і напишу. Без фотографій, на які могла б спертися, бо вони позникали, коли у перше літо війни я не мала чим сплатити за хостінг. Коротше, можливо, я щось пам’ятаю неправильно. Але відтягати далі вже точно нема куди. Пишу. Це будуть дуже особисті спогади, тільки моїми очима, через мої відчуття.

Спогад про ніч з 18 на 20 лютого 2014 (написано у 2019 р.) 02

Отже, 18 лютого 2014 року зранку колона з Майдану прийшла в Маріїнський парк. На чолі колони йшли політики – точно пам’ятаю, що був Олег Тягнибок. Я бігла з фотоапаратом попереду і потрапила до парку в числі перших. Майже одразу залізла на високе дерево, за мною туди заліз громадський активіст, колишній військовий пан Олександр Ушинський. Він хотів прив’язати високо на дереві український прапор, прив’язав його і залишився – вочевидь, підстрахувати мене.

Що будуть сутички з “Беркутом” – в принципі, було зрозумілим, бо протести вдруге (як перед 19 січня) зайшли у глухий кут, і похід до Верховної Ради, явна спроба з нього вибратись, передбачувано мав закінчитись новим побоїщем. Але масштабів його я, звичайно, не могла собі уявити.

Силовиків і мітингувальників розділяв паркан з металевих секцій. Попереду повстанців стояла котрась із сотень, всі в одностроях і металевих касках. Силовики (вочевидь, ВВшники) були у чорній формі, в екіпіровці, зі щитами, у три ряди. За ними на певній відстані стояли тітушки, теж непогано екіпіровані, деякі в одностроях, деякі в касках. Дуже скоро “прогалина” між ВВшниками і тітушками заповнилась “беркутами”. Повстанців було багато, але фізично здатних битися (молодих підготовлених чоловіків) було явно менше, ніж їхніх противників, і я ще якийсь час думала, що на атаку вони не наважаться.

Наважились. Першим в атаку пішов лівий фланг, за ним напіддав центр, беркути відступили ближче до ВР і почали відстрілюватись гумовими кулями. У поліцію летіли коктейлі Молотова, ті кидали у повстанців гранати. Тітушня, використовуючи замість щитів дверцята від вуличних біотуалетів, жбурлялася камінням.

Я встигла побачити “беркута”, що цілиться у мене, і сховалась за стовбур, куля влучила у дерево. А якби влучив у мене – гарантоване падіння з дерева і зламаний, враховуючи висоту, хребет. Нагадаю, що ніякої зброї при мені не було, були в одній руці фотоапарат, в іншій відеокамера, також на мені був помаранчевий жилет і шолом з написами “Преса”.

В якийсь момент театр воєнних дій склався таким чином, що між противниками опинилася довша за кидок гранати нейтралка, і якраз на цій нейтралці дерево, де сиділи ми з паном Ушинським. Було зрозуміло, що якщо беркути з тітушнею захоплять цю територію, вони стягнуть нас із дерева і заб’ють ногами. Але нам було не до того, бо пан Олександр побачив внизу різні музейні експонати, на кшталт зірваних з “беркутів” погонів, і зліз, щоб їх позбирати. У цей момент бою як такого майже не було, і мене розібрали заздрощі, бо я теж великий любитель таких експонатів. Отже, я злізла і почала збирати й собі. А потім стало ліньки знову дряпатись на дерево, тим більше, що саме в ту мить у Маріїнці нічого особливо цікавого не відбувалося. Одночасно я почула звуки вибухів десь з боку Інститутської і пішла подивитись, що робиться там. Схоже на те, що цей вибір врятував мені життя, бо хвилин за 10 у Маріїнці почався Армагеддон.

Далі я знімала на Інститутській. У мене була дуже вигідна позиція – у ніші, звідки можна було знімати одночасно обидві сторони – і силовиків, і повстанців. Туди не залітало каміння і кулі, але періодично забігали “беркути”, коли їм вдавалося відтіснити майданівців і захопити нову територію. За деякий час поліцію відганяли на “старі рубежі”, і ця ситуація повторювалась кілька разів. Один із “беркутів” забіг у нішу, вдарив мене кийком по ребрах і зірвав із шиї журналістський бейджик.

Спогад про ніч з 18 на 20 лютого 2014 (написано у 2019 р.) 03

Було багато вибухів, газу, каміння.

В якийсь момент поруч зі мною в ніші опинилася літня жінка. Вона затулялася металевим щитом, підібраним десь на полі бою. Була дуже злякана. Я сказала їй віддати щит котромусь із хлопців, йому він потрібніший, а її за цей щит беркути просто уб’ють. Вона не одразу зрозуміла, що я їй кажу, але зрештою послухалась.

Ще за кілька хвилин двоє беркутів затягли до ніші попідруки щуплявого чоловіка років 50 з пробитою головою. Це був не майданівець, а випадковий перехожий, якому від цих беркутів дісталося. Зрозумівши свою помилку, вони затягли дядька у нішу і наказали не висовуватись, щоб йому не дісталося ще гірше, і побігли далі. Бабуся забідкалась, дістала шматок якоїсь білої тканини і почала витирати йому кров.

Далі “беркути” знову відтіснили повстанців, увірвалися у нішу і накинулися на скривавленого мужичка, стали його бити. Я стрибнула на одного з них, висіла на ньому, кричала, щоб не били, бо це ж ваші його сюди посадили, щоб його не били. Вони здивувались і спитали: “Ти кажеш, що він наш? З Беркуту?” – “Та ні, не ваш, ваші притягли його сюди, щоб його не били, бо він просто на роботу йшов!”. – “А ти правду кажеш?” – і тут я несподівано хрещуся і одночасно кажу, як кавказці з ватних анекдотів: “Мамой клянусь!” Мужика перестали бити і пішли. Я крикнула бабусі брати його попідруки і втікати звідти, і коли озирнулася, бо знову почалося побоїще, їх уже не було.

Бій тривав, “беркути” забарикадувалися поставленими на попа автомобілями і стріляли з-за цих укриттів, а повстанці кидали димові шашки – робили стрілкам задимлення. В якийсь момент “беркути” почали стріляти не гумовими, а металевими кулями 12-го калібру. Я побачила, як одна така куля з металевим звуком відрекошетила від чогось і впала на асфальт між мною і “беркутами”. Я на той момент вже надихалась газом по саме несхочу і не дуже добре тямила, що відбувається. Побачивши кулю, вирішила, що це Доказ і я маю обов’язково його забрати. Тож вистрибнула з відносно безпечної ніші і, пригинаючись, зигзагами побігла до тієї кулі. “Беркути” не стріляли, вочевидь, їм було цікаво дивитись, що я роблю, а може, думали, що просто хочу звідти втекти. Я підбігла до кулі, схопила її і притьмома кинулась назад в укриття. Ті почали стріляти, але зреагували запізно, я встигла сховатись. І тут-таки до мене дійшло, що я сама загнала себе у пастку – втекти не можу, бо стрілятимуть, а якщо не втечу, вони, коли вчергове прорвуться сюди, просто заб’ють мене ногами.

І тут стало мені страшно. З цього приводу я просто принишкла і нічого не робила. А потім бачу – з боку повстанців мені махає рукою незнайомий чоловік в помаранчевому журналістському жилеті. Не махає, а відчайдушно жестикулює, показуючи, щоб я втікала звідти до повстанців. Вочевидь, він усе бачив. Він показує мені: “втікай!” – а я руками показую: “ні, боюся, будуть стріляти”. І от він, після кількох спроб мене умовити, плюнув і сам пішов за мною. Підняв руки і повільно вийшов на відкрите. Беркути не стріляли, дивилися. Коли він вже трохи пройшов, мені стало соромно, що незнайома людина ризикує заради мене, і я щодуху кинулася до нього, і він схопив мене і затяг до повстанців. Беркути стріляли, чи влучили у нього – не пам’ятаю, один раз влучили у мене, але це могло бути і на кілька секунд – чи хвилин – пізніше… Я погано пам’ятаю, бо далі одразу пішов беркутівський прорив, вони буквально розкидали людей і захопили разом усю видиму мені частину вулиці. Пам’ятаю, що стояла впритул до стіни, буквально влипнувши у неї, і бачила, як літали кийки.

А далі вони відходили – спини, спини у бронежилетах з написами “Міліція” – а за ними лишалися лежати поранені і вбиті. І я пішла по затягнутій світлим димом вулиці у бік Верховної Ради, мене хитало, йшла повільно і все навкруги бачила якось сповільнено. Бачила, як до поранених бігли медики, пораненим беркутам теж надавали допомогу. “Беркути” поводилися по-різному. Деякі силою забирали поранених у медиків, кидали їх на землю і стрибали на них. Деякі, коли медики забирали у них затриманих поранених, робили вигляд, ніби не помічають цього.

А далі я побачила три мертві тіла – якось по неприродних позах одразу зрозуміла, що вони мертві – і біля них був той журналіст, що мене врятував, він їх знімав. І це побачили силовики у чорній формі – не “беркути”, ВВшники. Вони розбили журналісту фотоапарат і сильно побили. В тому числі, вдарили чимось в обличчя – у нього в районі вилиці утворилася глибока вм’ятина. Він стояв на колінах, а вони обшукували його речі. І я це все зняла на фото. Далі в мені зійшлися у боротьбі інстинкт репортера і, перепрошую за пафос, людяність. Репортер, якому пощастило відзняти такі кадри, має негайно втікати, щоб їх не відібрали і не знищили. Врешті-решт, він має рацію, бо такі зйомки треба берегти для суду. Але я не могла покинути його у біді! І допомогти теж нічим не могла. Почала крутити головою і помітила вдалині медиків. Стала стрибати, махати руками і привертати їхню увагу. Медики прийшли і забрали пораненого журналіста. Він назвав тоді мені своє ім’я – Анатолій Морозов, сказав, що він з Громадського, і попросив повідомити в редакцію. Здається, я це зробила – через когось із колег.

Звичайно, я привернула до себе увагу ВВшників. Досі дивуюся, чому вони мене не тільки не побили (ну добре, я жінка вагою 50 кг і гранично неагресивної поведінки) – чому вони не розбили мій фотоапарат. Всього лише стерли відзняті мною кадри. І те не всі, а лише ті, на яких були вони. Пощастило мені тоді.

Я знала, що стерті фото можна відновити спеціальною програмою, у мене на домашньому комп’ютері навіть була така програма. Тому я анітрохи не засмутилася, навпаки, була рада, що все так добре закінчилося. Але, на жаль, ті фотографії загинули назавжди, бо, вибираючись звідти, я рефлекторно зробила ще кілька кадрів, хоча й знала, що цього не можна робити, і вони записалися на те саме місце, де були стерті. Потім, уже під час війни, мене викликали до прокуратури свідком по цій справі, але без фото що я могла сказати, крім того, що кажу тут? Спогад про ніч з 18 на 20 лютого 2014 (написано у 2019 р.) 04

На той момент у мене були вже майже повністю розряджені і фотоапарат, і відеокамера, а сама я ледь трималася на ногах. Я знала, що мені треба додому – заряджати техніку, без якої я в цьому місці непотрібна, і намагатися врятувати стерті фото. Але весь квартал навколо ВР був оточений силовиками. Вони не чіпали мене, навіть не хамили, але не випускали за периметр. Я фізично не могла звідти вибратись. Ніяк. Підійшовши до будинку офіцерів, побачила свою добру приятельку Лесю Оробець, на той момент народного депутата. “Що тут?” – спитала я. “Все втопили в крові”, – коротко відповіла вона. Леся займалася порятунком поранених, і я стала допомагати їй. Вона буквально силою забирала їх у тітушок, і ми вели їх попідруки у Дім офіцерів, де був медпункт для поранених і тимчасовий морг для убитих, і Леся воювала за те, щоб туди пропускали швидкі. Коли ми вели старого пораненого діда, на нього замахнувся дубинякою здоровенний тітушка, щось кричав типу “Ну що, отримав свою Європу?” і т.д. Леся затулила його собою і сказала: “Давай, мене бий, якщо такий сміливий”. Той не став її бити.

Коли всі поранені були у медпункті, Леся запропонувала мені сховатися і пересидіти в її офісі, бо зараз тут буде дуже погано. Але я сказала, що мені треба додому – заряджати техніку і виставляти матеріал в Інтернет… І вона тоді попросила двох працівників Червоного Хреста, і вони вивели мене попідруки за поліцейські кордони, як поранену, довели майже до метро “Кловська”. Звідти дві зупинки до “Театральної”, а з “Театральної” мені 10 хвилин додому.

Проте, коли ми проїздили станцію “Палац спорту”, зупинилося метро – ви пам’ятаєте, що ті три найстрашніші дні воно не працювало. Спочатку машиніст у переговорний пристрій сказав, що поїзд поїде через 10 хвилин, всім заспокоїтись і залишатися на місцях. А мене ще в дитинстві батько навчив, щоб я ніколи, якщо буду у чомусь “замішана” чи матиму при собі щось заборонене, не спускалася у метро, бо це велика пастка, яку дуже просто перекрити. Я вже надивилася трупів цього дня, і вирішила, що зараз метро перекриють і будуть прочісувати, і всіх, хто з Майдану – а приховати це було неможливо – брудні руки й обличчя, запах диму і всього, що там літало і вибухало – будуть просто вбивати. Це був такий жах і таке бажання жити, яке словами не передам. Я вилетіла на платформу і побігла вгору по вже зупиненому ескалатору. Бігла так, що, мабуть, встановила якийсь рекорд зі швидкості, але ніхто не заміряв Спогад про ніч з 18 на 20 лютого 2014 (написано у 2019 р.) 05 Нагорі стояли два менти – звичайні, без екіпіровки. Один крикнув щось типу “Ей, куда летишь?” і спробув мене зловити, але я вивернулась і втекла на вулицю. І пішки від Палацу спорта прийшла на Хрещатик. Дійшла до рогу Хрещатика з вулицею Хмельницького, з Майдану було чути вибухи, але я туди не пішла, бо техніка була розряджена.

Зателефонувала додому, сказала батькові, що жива, але не певна, що мене не вб’ють по дорозі. На мені був шолом для сноуборду з написом “Преса”, і мені не було куди його сховати, а викидати було шкода, я скоріше ризикну життям, ніж викину хорошу річ – характер такий. Сказала про це батькові, той каже: “Купи десь пакет і поклади шолом туди, попросися десь в туалет, умийся і спокійно іди додому”. Але на Хрещатику майже все було зачинене, пакета ніде було купити. Плюнула і, хитаючись, пішла, як є. Бачила групи тітушок, але вони не чіпали мене – мабуть, не вважали достойною здобиччю.

Вдома до вечора робила репортаж і билася, намагаючись врятувати стерті ВВшниками фото – все марно. Ввечері з Майдану прийшов мій чоловік і з ним поранений в голову уламком гранати Каталонець, майбутній кулеметник у нашій розвідгрупі, і я на кухні перев’язувала Каталошу, і вони мені сказали, що цієї ночі Майдан впаде, і вони з тим мізером зброї, що є, прориватимуться на Західну Україну до Сашка Білого і будуть звідти партизанити. Мене з собою не брали категорично, бо в мене ж навіть зброї не було. Сказали, що я просто маю приїхати у Рівне, прийти на центральну площу і спитати Сашка Білого, а далі вже він накаже, щоб мене відвели до своїх…

Пізно ввечері, скоріше за все, вже вночі, побігла знову на Майдан.

Спогад про ніч з 18 на 20 лютого 2014 (написано у 2019 р.) 06

Тоді майже біля мого дому вже вбили журналіста Веремія, який їхав на Майдан, і ми про це знали, і мама сильно плакала і благала мене не йти, а я казала, що лише на пів годинки, що маю відзняти палаючий будинок профспілок, бо це ж історія… Такого переляку, як тоді, не відчувала більше ніколи в житті. Я чула, що на підходах до Майдану чергують тітушки, калічать і вбивають тих, хто йде на Майдан. І одне діло вдень – можна зняти з себе усі підозрілі “аксесуари” і сказати, якщо зупинять, що просто йдеш у своїх справах – і зовсім інше діло вночі… Вийшла. Дійшла до перехрестя. Розрахувала, що звідти ще встигну в разі чого добігти додому. Трохи вище перехрестя стояла група молодиків в цивільному, без жодної атрибутики. Можливо, тітушки, можливо, СБУшники, можливо, якийсь майданівський патруль… Хто вони, я не знала, але побігла вниз на Майдан – вдруге за день, вочевидь, встановивши рекорд швидкості. На Майдані страх миттєво зник, таке вже місце це було. Мене не хотіли як жінку пропускати всередину периметру, але я нагримала, що в таку ніч не буває чоловіків і жінок, і прорвалася. Знімала палаючий Майдан, зустріла, вже вдруге за період боїв на Майдані, російського опозиційного журналіста Аркадія Бабченка. Була там десь годину, не більше, бо обіцяла матері. Повернулася додому – спокійно і неквапно, без жодного страху, зробила репортаж, закінчила його о шостій ранку, вирішила, що годинку посплю і знову піду на Майдан. Завела будильника і лягла. Коли прокинулась, думала, що минуло десь пару годин. Але мама сказала, що пройшла доба, що в мене була висока температура, і що Майдан досі стоїть. Я підхопилася, вдягнулась і побігла на Майдан. У ці 10-15 хвилин, поки дійшла, на Інститутській розстріляли Небесну сотню.

Спогад про ніч з 18 на 20 лютого 2014 (написано у 2019 р.) 07

Я і Олександр Ушинський на дереві в Маріїнському парку 18 лютого 2014 .Фото Сергія Олійника.

Альбом – всі мої фото за 18-20 лютого 2014 можна подивитися тут.

 Олена Білозерська Джерело: https://censor.net/ua/r3317020

Схожі повідомлення

“Герої не вмирають!” – тепер бухло…

admin3

«Готуйсь!» Саме таким гаслом вітаються наші наймолодші пластуни в Новому Роздолі. А це означає, що новаки завжди готові до нових пригод та викликів

admin3

Чорна п’ятниця: вибухові знижки та незабутні шопінгові переживання для клієнтів

admin

Про світлої пам’яті Андрія БАЛЯ у спогадах директора ФК «Карпати» Степана ЮРЧИШИНА та відомого волонтера зі США Романа ВОЛИЦЬКОГО

admin3

МОЛИТВА, КУЛІ І ЖИТТЯ…

admin3

20-річчя візиту св. Папи Івана Павла II до Львова – привезуть мощі Святого та проведуть ряд заходів

admin2

Залишити коментар